Калейдоскоп у кишені. Драббл 5
| В маленькому місті плодилися великі плітки. Здавалося би, що чим чисельніше по кількості населення місто, тим більше в ньому поганих, чорних ротів, але ні — рекордсменом по пліткам залишалось містечко, котре ледве нараховувало десять тисяч людей. Майже всі вони настільки сумували та не знали куди себе подіти у цьому справжньому болоті, бо не було там ні виставок, ні концертів, а якщо траплявся якийсь масовий захід, то закінчувався швидко та на дні чарки. Люди розважалися як могли, тому й не стримували себе у спокусливому бажанні почесати язиками. Той постійно зраджував дружині, та і дня не могла прожити без пляшки, хтось ще крав у свого кума, хтось брав хабарі, всі були з гріхами. Сьогодні розмовляли з тобою про вашого спільного знайомого, вишукуючи в ньому купу вад, а завтра з тим же знайомим пліткували про тебе, причому саме тебе робили винним в тому, що не вмієш тримати язика за зубами. Плітки роїлися над містом, наче шумний вулик. Вони просочувались у повітря, зросталися з ним, а потім люди вдихали це повітря, отруєне плітками, наче чадним газом. Від останнього помирали тисячі, а від першого — ще більше, різниця полягала лише в тому, що плітки не вбивали так явно. Вони ставали наркотиками, алкоголем, сигаретами чи кавою — викликали згубну залежність, від якої позбутися було майже неможливо. Жив у такому маленькому містечку старезний дід Назар. Багато бід да радості спостерігав він на своєму довгому життєвому шляху, багато мудрості та досвіду набрався. Завжди казав він своїм онукам: — Ніколи не робіть висновків, поки самі не поспілкувалися с людиною. У інших може скластися своя думка, інші можуть звинуватити незнайомця у всіх смертних гріхах, тільки тому що хтось колись комусь щось сказав про ньому. І ці слова, підхопленні швидким кораблем, пущеним на всіх вітрилах, мчали-мчали, передавались із уст в уста. Ці жахливі, неправдиві слова! Чому саме їх так охоче розповсюджували, наче добру звістку, щось приємне та світле? Не піддавайтеся, ніколи не піддавайся цьому. Майте свою голову на плечах та слухайте своє серце! І говорив він так щиро, так емоційно, зовсім забувши про свою сиву голову, кожне його слово, кожен подих — усе правдиво відбивалось в небесно-синіх очах, немов у дзеркалі. Голос звучав солов’їною піснею, колисковою, байкою — усім цим та трохи більшим. Онуки зачаровано слухали його, ледве помітно кивали та клятвено обіцяли: — Ми не забудемо твоїх слів, діду! Де б ми не були, завжди будемо покладатися на власний розум та свої почуття. Ніколи чужі слова не зможуть змінити нашої думки, поки ми самі не впевнимося в правдивості тих слів! Промине багато років, онуки стануть дідами. Сивина та зморшки, мозолі та сухість доторкнеться до них, назавжди залившись поряд. Забудуть вони істину свого дідуся та проживуть так, як усі інші: не стримуючи себе, роблячи поспішні висновки, судячи людину, так и не зрозумівши, що у неї всередині. Вихор пліток захопить їх, заразить думки, проросте у серці та пофарбує вишневі губи у чорні-чорні роти. Будуть такі, хто опиратиметься, але недовго і невдовзі замовчить, не буде сперечатися. Бо так всі звикли жити, правда ж? Бо плітки — то уже частина організму людства, необхідна ланка комунікації. І навіть великі міста похоронять під сірими важкими хмарами людської неповаги. Ноосфера потемнішає, паразит-хробак почне підточувати її, розповсюджуючи страшну епідемію від якої серця черствіють, очі сліпнуть, а душі, готові відкритися назустріч, замикаються на сотні і тисячі важких замків. | |
|
| |
| : 205 | | |
| : 0 | |