Калейдоскоп у кишені. Драббл 3
| Вчора їй виповнилося сімдесят. Дивно, але багаж років не відчувався тяжким, як про те говорили інші, котрі, до речі були ще молодими. Вони вже бідкалися про те, що їм важко, що молодість промайнула дуже швидко, ніхто не встиг насолодитися нею до кінця. Марія ж вважала: саме у цьому полягає принадність молодості, вона тече швидко, неначе вода через пальці, але залишає по собі спогади у вигляді смаку, запаху чи кольору цієї води. Ти знаєш, що такої води більше не вип’єш, але будеш згадувати її ще довго. Сьогодні вона розпочала свій день точнісінько так, як і вчорашній. Взагалі, декілька останніх років усі дні збилися в одну цільну сіру масу, бо всі були схожі один на одного. Прокинулась рано, приготувала їсти, погуляла, повернулась додому і знову приготувала щось, подивилась якийсь низькопробний серіал, почитала перед сном і лягла спати. А точно! Не забула втерти в коліно мазь з ментолом, бо пострілювало щось в суглобах. Проте якби її запитали чи не сумно їй, чи не одиноко, Марія без вагань відповіла би «ні». Чому? Тому що їй було що пригадати. Усі роки, які, наче перегорнуті сторінки цікавої книги, залишались позаду вона пам’ятала дуже добре. Але не звикла розповідати про них комусь, бо добре знала, що молодим спогади старих не були до смаку. Молоді жили тут і зараз, а старі обертались назад. Марія і сама роздратовано слухала свою бабусю, яка пригадувала про те, як колись танцювала з дівчатами та ходила до лісу чи на ставок. Роки йшли, цифри змінювали одне одного, але молоді люди завжди залишались молодими і поведінка їх не залежала від якихось нових технологій чи тенденцій: дух молодості був один на всіх, а все інше — просто обкладинка товстої книги про молодість усіх поколінь. Було все: переживання та втрати, здобутки та перемоги, була міцна дружба та справжнє кохання, були мрії, які не здійснилися та мрії, яких вона досягла, було багато сміху та сліз, теплих бесід та гарячих криків, дні не повторювались, жоден з них не був схожим на попередній. У вихорі із почуттів та дій, коли тільки і встигала, що зривати сторінки з настінного календарю, вона жила до тих пір, поки вихор не залишив її, підхопив когось іншого і невпинно закружляв його. Марія просто стояла осторонь та спостерігала за ним, тим, хто тепер перебував у самому епіцентрі подій, у того, чиє життя тільки розпочиналось. Вона передала свої дар молодості знайомим, дітям, онукам — усім. Спочатку сумувала, але потім зрозуміла, що дар цей не лише її і ніколи не належав тільки їй. Він спільний, як повітря, тільки хтось володіє ним раніше, а хтось — пізніше. Вона пригадала як у сиву давнину разом з однокласницями писала лист у майбутнє. Сповнені радості та чисто радянської віри у комуністичне майбутнє, вони писали собі ж. Капсулу закопали на майданчику біля школи у тому ж місці, де перед цим точно так же похоронили таку ж капсулу від школярів, уже закінчивших школу. Майданчик перетворився на кладовище листів, нездійсненних мрій, утопія не запанувала, комунізм не наступив, але виросли квіти. На тому місці тепер буда клумба, Марія сама бачила, коли років десять назад приїздила додому. Яскраві чорнобривці, пузаті майори чи тихі ромашки — усі вони пустили коріння в забути листи колись молодих людей. Колись молоді люди вже давно посивіли, обличчя їхнє покрили зморшки, але навіть вони не могли завадити тим, хто дивився в це обличчя, побачити ще молоду, сповнену надій на мрій людину. Наче час доторкнувся до прекрасних кам’яних статуй, додавши їм тріщини та глибокі впадини. Все залежало від того, хто дивився. Коли Марія ретельно втерла мазь в шкіру коліна, кинула біглий погляд на чорно-біле, трохи пожовтіле фото у великій старій рамці, вона посміхнулась. Очі на фото та очі, які дивились на це фото були однаковісінькими і байдуже, що стільки часу сплинуло. Якби Марія написала лист тій собі, якби взагалі можна було писати листи у минуле і знати, що їх обов’язково прочитають, вона написала б одне слово: «Молодець!» Бо знала, що молода Марія, коли прийде її час користуватися ментоловою маззю, ні про що не пошкодує. | |
|
| |
| : 219 | | |
| : 0 | |