Калейдоскоп у кишені. Драббл 21
Що є у людини, коли здається, що все втрачене і всі, навіть близкі люди відвернулись? У людини залишається вона сама, її думки та спогади, її емоції, мрії та бажання. Людина ніколи не буде одинокою, поки буде пам’ятати про те, що вона є у себе. Це найголовніше, коли світ рушиться, коли горять мости, коли летять кам’яні брили: не забувати про себе. Ти пам’ятаєш про себе – ти існуєш. Забуваєш сам – забувають інші. Звучить обнадійливо, чи не так?

На її обличчі красувалась косметична маска, яку без проблем можна було змити. Недешева і не дуже дорога, маска із білої глини, яка нібито дарувала шкірі чистоту та свіжість. Маска змивалась чистою водою. А як щодо всіх інших масок, котрі вона встигала змінювати раз двісті, а може й більше за все життя? Їх не так просто позбутись, як якоїсь там глини.

Для когось вона була доброю, для когось злою, комусь було до неї байдуже, хтось любив, хтось ненавидів. Вона сама загубилась серед чужих емоцій, постійно граючи якісь ролі. Вона була акторкою, славетною та талановитою, яка блискуче грала на сцені чи перед камерою, але в житті втратила здібність проявляти справжні емоції.

Вона надягала білу маску, ніби ту ж із білої глини та малювала по ній своє обличчя. Там додати серйозності, там легковажності, там бути сумною, а тут веселою. Комусь показати, що вона – слабка жінка, яка потребує тепла та ласки, а когось налякати своєю нестримною силою, щоб і не думали більше навіть підійти. У неї не було пензлика чи олівця, їй навіть не завжди потрібна була косметика: картина сама писалась по обличчю за допомогою міміки та набору різноманітних звуків – від гіркого зітхання до дзвінкого сміху.

Справжньому митцю не потрібні ніякі там мольберти чи інструменти, він не вирізає статую із дерева, він не пише віршів, він сам є витвором мистецтва. Найголовнішим, найдорожчим, найрідкіснішим. Його головні твори та ролі – він і тільки він, все, що у нього в голові, на обличчі, все, що живе у серці.

Вона швиденько змила маску, витерла обличчя рушником. Шкіра почервоніла, бо маска виявилась не такою вже й якісною. Добре, що до ранку пройде – завжди проходить. Шкіра вже наче звикла за стільки років, до того ж, вона потім все виправить: у косметолога золоті руки. Точніше, так було завжди, до тих пір, поки всі маски не пустили коріння у шкіру так, що все тріснуло, розлетілось, розкололось на гидкі зморшки. Старість бо не обманеш. Самотність – так, говорячи втішне «У мене є я», але не старість, бо їй байдуже.

Все, чим вона жила залишилось позаду. Усі емоції тепер самі стали полотном, на якому не намалюєш так жваво, а тільки те, що відчуваєш зараз. Без гри, без фантазії – тільки справжнє, що живе всередині. Інші маски вже перетворились на гіпс, навічно застрягнули на обличчі, але верхній шар, який ще можно було врятувати, намалювавши на ньому реальність.

Намалювати один раз лише, а далі – він сам. Не треба нічого виправляти: емоції пишуть себе самі. Треба тільки використовувати їх тоді, коли вони хочуть з’явитись, не залишати на потім надовго, намагатись не приховувати. Хоча б від себе, бо, як ми вже знаємо: «Ти завжди є сам у себе». Ти і твоє справжнє обличчя разом із усіма його фарбами.

Вона не повернулась до дзеркала, але спиною відчувала, що краще не дивитись туди. Вона боялась себе справжню і сказала собі, що потім, обов’язково потім погляне на себе і пригадає, якою була колись давно. Обіцянку вона стримала, але звички пробувати коригувати емоції – ні. Бо людина повинна вміти надягати маску, розфарбовану у потрібному стилі, а не перше, що потрапить під руку. Людина нічого не втрачає. В кінці кінців у людини є вона сама. Вона та ціла купа непотрібних гіпсових масок.
Категорія: Оріджинал | Додав: ellen_snake (08.08.2020)
Переглядів: 18 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]