Калейдоскоп у кишені. Драббл 20
| Коли вона вперше вийшла на лід, їй було усього чотири. Тренер одразу ж помітив небувалий потенціал в маленький дівчинці, яка впевнено трималась за клюшку, хоча на ковзани стала тільки сьогодні, але вже дивилась на лід так, наче провела тут все життя. В ній бачили переможця, бо його зразу видно, це не залежить від віку. Деколи переможцем просто потрібно народитися. Вона завжди боролась до останнього, навіть на тренуванні, коли дехто дозволяв собі трохи полінуватися, вона кожного разу працювала так, наче тренування те останнє в її житті. Коли померла мама, розуміння того, що неможна втрачати жодного миті, яка здається незначною та непотрібною, накрило її темним покривалом. Чорні очі горіли жагою перемоги. Під захистом билось серце, шалено та гучно, воно бажало бачити на табличці цифри, які на слова переведуть як «переможці». Раз за разом вона приводила команду до перемоги, але відмахувалась, коли хвалили саме її, бо знала, що хокей – то команда гра, що немає там жодних «я», а є тільки «ми». На запрошення інших команд, більш відомих та елітних, вона відповідала скептично, мовляв, краще підійматися знизу разом із своєю командою, ніж пригати через декілька сходинок, з яких потім можна стрімко звалитись. Краще, коли ти знаєш ціну кожній перемозі, чим коли ти можеш просто вихвалятися членством у крутому клубі. У неї завжди були друзі та вороги, на щастя перших було в рази більше. Але коли вона втратила можливість кататися, коли лід для неї став просто льодом, а не чимось великим, невід’ємним, майже всі ті друзі зникли. Вороги зникли також. Бо не було за що любити чи ненавидіти. Хокею продовжував жити без неї, а вона без нього виживала. Травма, несумісна з подальшою кар’єрою. Таким був тоді діагноз. На папері чорним по білому. Але не в голові, в голові творилось щось страшне, такий безлад, такий гармидер, що слова не лізли до голови. До сих пір вона думала, що таке може трапитись з ким завгодно, але тільки не з нею. Тоді хрустіла не її кістка, тоді не вона лежала на льоду та не могла підвестися, тоді не її гарячі сльози омивали щоки – перші сльози за всю кар’єру та останні. Вона не плакала через перемогу чи через поразку. Вона плакала через втрату, бо ні перемог, ні поразок більше не буде. Точніше вони будуть, але вже не для неї. На трибуні сидіти було нестерпно незвично, але вона сиділа та змушувала себе дивитись на гру. Заміну їй знайшли не зразу, але знайшли. Не бувало тих, кого не можливо замінити, навіть тим, хто здавався генієм. Жадно спостерігала вона за тим, як вела шайбу дівчина під номером чотирнадцять – під її номером. Воліла б побачити помилку, падіння, удар – що завгодно, аби потішити свою гордість та значущість. Але нічого не було. Лід під тією дівчиною був як гладенька дорога, а противниці – незначними перешкодами. Та дівчина була такою ж як вона. І від цього стало ще гірше. Хотілось заплакати та покинути трибуну, але щось зупиняло. Зараз вона зрозуміла, що тепер гра почалась трохи інша, але також була грою. Вона вчепилась в сидіння, ширше відкрила очі і приклеїлась уважним поглядом до площі. Там відбувалась інша гра. Там за перемогу боролась та дівчина, а тут – вона. Та, у якої було майбутнє і та, у якої майбутнього не було. Вона думала, що його не буде. Але вона помилялась, бо якщо людина все життя займається чимось одним, вона втрачає можливість пізнати щось інше. Хто знає в чому може виявитися кращою людина, якщо вона була народжена переможцем? | |
|
| |
| : 203 | |
| : 0 | |