Калейдоскоп у кишені. Драббл 2
| Вона давно вже не посміхалась, не відчувала жодного бажання дарувати навколишньому світу свою радість. Інші, забувши про сум, ненависть, апатію, злобу, роздратування, розпач – уже все, неначе гумкою було затерто. Тому, хто хоча б трохи проявляв щось із списку заборонених почуттів загрожувала неволя чи то навіть смерть. У цьому світі всі повинні були бути щасливими, ні на що не скаржитися, навіть якщо в домі не було й крихти хліба або дитина тяжко хворіла. Всі натягували посмішки та дарували їх навіть вбивцям. Вважалось, що можна полегшити біль, якщо посміхатися. Посмішка стала панацеєю від усього, крім жахливого, нестримного відчуття пустоти. Зупинившись перед дзеркалом, ретельно оглянувши себе зі всіх сторін и зупинивши уважний погляд на стомленому обличчі, вона зрозуміла, що так далі жити не може. Раніше кожного дня вона надягала посмішку, наче то був одяг чи косметика, яку можна було легко нанести, але не змити. Тепер їй настільки набридло все, настільки огидним здавався цей неправильний в своїй ідеальності світ, що воліла би закричати, вмитися гарячими сльозами, посипати прокльонами. Але як тільки рот відкрився, щоб відчайдушно заволати, вона дійшла до кепської думки: розучилась, уявляєте собі, забула про те, що вміла робити щось, окрім посміхатися! Затремтівши від власного безсилля, вона ще раз поглянула в дзеркало, а потім розбила його кулаком. Уламки розлетілися повсюди і поранили руку, але не було більшого, ніж той, котрий поранив серце. Звісно, він був невидимим, але таким відчутним! Він застряв глибоко, розсипався на сотні маленьких-маленьких гострих голок, котрі, неначе бджоли безжально жалили. Але вона все рівно не плакала. Ні фізичний, ні духовний біль не зміг стати причиною її печалі. Сотні різних емоцій багато років сиділи в ній, мов у темниці, а тепер, коли, здавалось, їх випустили на волю, вони боялися, тому що звикли до ув’язнення. Вона з жахом зрозуміла, що більше нічого не вміє. Посмішка, яка виглядала прекрасною і теплою, щирою та доброю на сірому та змученому обличчі виглядала недолугою. Але вона з’явилась там сама, приклеїлась і не збиралась зникати. Прийшлось виходити на вулицю з незмінною посмішкою, у вир таких же дерев’яних та фальшивих посмішок. Люди стали ляльками, натягнув маски безкінечного щастя та раділи навіть тоді, коли їм відривали руки, ноги, голову чи кидали десь на горищі, забуваючи про них. В лікарні всі також раділи. Смерть, поранення, хвороби – все сприймали так, наче святкували щось. Вона дивилась на все з диким бажанням плюнути лікарям прямо в обличчя, а пацієнтам дати ляпаса, щоб прийшли до тями. Вона так хотіла це зробити, але пришита посмішка не дозволяла нічого, окрім вираження солідарності з цим чортовим світом. Ті, хто якимось чином знаходив у собі сили для боротьби і міг прямо заявити, що коли всюди панує лише щастя та сміх, люди страждають ще більше, закінчували життя у в’язниці. Їх страчували, натягаючи на голову цупкі мішки з намальованими широкими посмішками – таким яскравим жовтим кольором. Люди, які зріклися свого щастя не могли жити у новому, сповненому оптимізму світі. Вона вийшла з лікарні, наостанок їй побажали скорішого одужання. Але ці слова звучали так, наче побажання вміщало в собі дещо зовсім протилежне. Сховавши посмішку під високим коміром, вона йшла вперед та розуміла, що зовсім скоро складе компанію тим небагатьом страченим. Лікарі допомогли їй позбутися від уламків дзеркала, але забули дістати той самий, який вже тріснув, розпорошився та пустив глибоке коріння у серце. Світ потребував змін. Він втомився від не справжності, бутафорного щастя, від людей-акторів, змушених грати у безкінечному несмішному кіно. Посмішки тримались дедалі вільніше, сповзали вниз. Маски зривались, а утопія добігала свого кінця. | |
|
| |
| : 293 | | |
| : 0 | |