Калейдоскоп у кишені. Драббл 16
| Фрегат мирно лежав на хвилях, наче величезний кит, якому раптово захотілось поніжитись на сонці. Бездонне темно-синє море було чистим, наче атласне полотно, та майже зливалось із небом, тільки небо було пофарбоване в трохи світліший колір. Голоси членів екіпажу звучали тихо внизу, де не залишалось нікого, окрім декількох наймолодших. Інші або заснули, хильнувши доброго італійського вина, або розважались на палубі. Сьогодні вони святкували перемогу: їхній маленький фрегат відбився від ворожого корабля, нехай меншого та не так добре озброєного, але головне — результат! Пороховий хлопчик на ім’я Джонні повністю відповідав своїй посаді: його характер був вибуховим, наче той порох, який він при необхідності ніс із артилерійського льоху. Але саме тоді, коли його роботу потребували найбільше, він миттєво перетворювався на відповідального та холоднокровного, він ніс порох так, наче то був дорогоцінний скарб, обережно та велично, але швидко. Біда Джонні, щоправда, полягала в тому, що він любив ще й вихвалятися. — То ви бачили? Як воно стрільнуло, прямо по лівому борту? Явно потонули там десь, куди втікли. Ех, треба було добити їх. Капітан у нас чогось дуже добрий! Ось я би… — Що ти? — з сарказмом запитав один з юнг — Олівер. Хоча він і товаришував з Джонні, але справедливо вважав його на любителя перебільшувати та прикрашати свої заслуги. — Ти тут навіть не в штаті. Просто помічник. Агов! — І що? — хмуро запитав Джонні, гордо задравши вгору гостре підборіддя. — Я можу без проблем стати таким же юнгою, як і ти. Але, послухай-то: «пороховий хлопець» і «юнга», — від махав руками в повітрі, імітуючи терези, а потім хмикнув: — Ні, не думаю, що юнгами бути весело. — Це ти так думаєш! — скипів Олівер. Його, мабуть, найгіршою рисою була запальність. Якщо Джонні довго задирав носа, то по тому ж носі потім і отримував. Частіше від найкращого друга, а бувало що й від інших юнг. — Ха! Ти ще пороху не нюхав, що ти там знаєш! — Джонні відповів так, що інші юнги голосно засміялись, але у Олівера вже так сильно чесались кулаки, гріх було не пустити їй в бій. Дружня бійка закінчилась примиренням та розповідями про майбутнє. Олівера та Джонні, стомлених, покритих синцями та саднами, об’єднувало одне: вони мріяли про море. Це була найбільша спільна мрія і хоча єдина, вона була настільки великою, що для інших майже не залишалось місця. — Як думаєш, вони здогадуються чи ні? — запитав у капітана штурман, присівши поряд. Капітан засунув до рота соломинку та почав натхненно жувати її кінець. — Ні. Але потрібно вже розповісти їм. — Про те, що їм тепер завжди буде п’ятнадцять? — сумно посміхнувся штурман, якому ніколи ще не доводилось служити на кораблі-примарі, хоча бойовому та здібному ще протаранити «живі» кораблі, але вже мертвому, з таким же мертвим екіпажом. — Вони ж думають, що ми перемогли тоді. А ми насправді тут поминаємо себе ж. — Так. Я не знаю, як це зробити, але краще, щоб це зробили ми. Я чув про їхні мрії і мені стало соромно, тому що вони не здійсняться. Чи є якісь особливі місця, де мертві моряки дорослішають та йдуть на підвищення? Не чув про таке. — Та й мертвим ти раніше також не був, — влучно помітив штурман. Він відпив ще трохи вина, але смаку не відчув. З тяжким зітханням викинув пляшку в море, і хвилі радісно підхопили її, а потім проковтнули. — Не був. І не впевнений вже, що живим був, — в’яло посміхнувся капітан. В його посвітлівших примарних очах відображалось таке справжнє море. | |
|
| |
| : 179 | |
| : 0 | |