Калейдоскоп у кишені. Драббл 15
Скільки раз в житті брехав ти? О ні, тільки не кажи, що не було жодного такого разу, бо не повірю. Кажеш, що то була маленька брехня, яка ні на що по суті не впливала? Можливо для тебе особисто вона не означала нічого, але чи думав ти про інших? Коли брешеш, тобі здається, що робиш гірше більше собі, аніж комусь. Ті «хтось» не знають правди, а ти прекрасно знаєш і тому змушений прикидатись, граючи роль, посміхатись та вдавати, ніби сам віриш в свої ж слова.

Коли ти казав матері, що йдеш до школи, а сам прогулював, коли казав друзям, що занятий, а сам проводив час з іншою компанією, коли говорив, що у тебе немає відповідей до екзамену, коли вони тихо лежали у твоїй кишені. То все було крихітками великої буханки брехні, яка з кожним роком ставала все більшою, а ти кусав її, ковтав, ледве не давився та давав куштувати іншим. Брехня здавалась смачнішою, якщо їсти її було з ким.

Останнього разу ти брешеш про те, що в тебе все добре. Це здається таким буденним, що ти навіть не звертаєш уваги на те, що із дзеркала дивляться стомлені, зацьковані очі, а під ними чорніє густий-густий ліс. Ти знаєш, що брехати треба вміти і вже робиш це достатньо вправно, хоча залишається на дні осад – мул із того, що коїться насправді.

Ти кажеш, що брешеш заради спокою рідних та близьких, ніби точно знаєш що потрібно їм самим, легко та просто розпоряджаєшся, розписуєшся за них. Замість слів правди, нехай болючих, але чесних, з тебе стрімким потоком ллється брехня. І ти не можеш вже зупинитись. То ж крихітки, то ж неважливо, то ж не просто якась там нахабна брехня, то все для добра, то все для істини.

Коли брат запитує, чи правда що ти витратив всі заощадження на якісь модні кросівки, ти посміхаєшся. Ти кажеш: «Звісно, ні», а ті кросівки же припадають пилом у шафі. Наступного дня ти забереш їх звідти і, розуміючи, що так буде правильно, через інтернет-магазин спихнеш їх комусь дешевше. Ти не отримаєш назад всієї суми, але будеш знати, що брату ти не збрехав, майже не збрехав. Тих кросівок більше немає – твоя совість чиста. Та й не в взутті справа, зовсім не в ньому, а в тому, що твориться із тобою.

Із дзеркала на тебе дивиться все те ж обличчя, але ти би вважав за краще не дивитись на нього. Бо очі, що так пронизливо дивляться на тебе, вже й не впізнаєш. Швидко чепуришся та біжиш у світ, де у кожного, без перебільшення, вже не свої очі. Так-так, вони здаються такими ж, але лише спочатку. І чим більше ти дивишся в них – тим більше змін помічаєш.

- Ні, я не був там. Ні, я нічого не бачив.

Запитували про друга, який одного похожого дня здійснив непоправний злочин: жорстоко побив свою дівчину. А ти сказав, що нічого не бачив. Не бачив, так? А як щодо систематичного побиття, не такого кровавого як цього разу, але ж побиття. Тобі краще було заплющити очі та не помічати нічого, більше того – ти збрехав не заради того, щоб допомогти другу, а заради того, щоб від тебе відчепились. Ти не хотів бути крайнім, мовляв, а якщо друга признають невинуватим? Так, звичайно, чули ж про те, що нібито жертва винувата сама.

- Ні, агресивним не був.

Так просто взяти і сказати неправду, особливо коли ти в цьому профі. Ти вже не брешеш заради чогось, через щось, та тому що, ти просто береш та брешеш. А коли буханка стає занадто великою та черствою і їсти її вже неможливо, ти відчуваєш себе справжнім ідіотом. Чому? Не тому що брехав, а тому що, як тобі здалось, робив це неправильно.

Вертаєшся до поліції та раптово кажеш, що наче пригадав один випадок, ніби друг дійство бив свою дівчину, але то було давно, ти аж забув. Твої слова занотовують, а ти говориш та говориш. Твого друга притягують до відповідальності. А ти, дивлячись в очі своїх рідних кажеш, що не очікував такого від нього.
: Оріджинал | : ellen_snake (30.03.2020) | : ellen_snake
: 195 | : 5.0/2
: 0

[ | ]