Калейдоскоп у кишені. Драббл 14
| Її назвали Роза, на честь троянди, що завжди квітла під вікном матері. Кущ був настільки великим та затишним, що, здавалося, там могли заховатися навіть слони при бажанні. І що найцікавіше – у куща цього не було жодного шипа, яким міг би легко поранитись звір чи птах, раптово вирішивший відпочити під ароматним кущем. Ніжно-рожевого кольору троянди виглядали наче рум’янець на личку дитинки, наче шматочок повітряної солодкої вати, наче губи юної дівчини – стільки всього вміщувала в себе одна квіточка. Матір милувалась ними, вдихала напрочуд приємний аромат та уявляла собі, як одного разу розповість своїй дочці про ці квіти. Так і сталось. Матір розповіла Розі про завжди лагідні та привітні троянди, зовсім не примхливі, не захищені гострими шипами, навпаки, відкритими та готовими вітати кожного. Коли дмухав вітер, квіти схиляли голови, наче у поклоні, вони здоровались чи прощались, або ж просто про щось розповідали. Роза часто сиділа біля куща та розказувала трояндам про все, що трапилось за день. Одного разу Роза розповіла їм про троянду із «Маленького принця», на що вони відповіли несхвально, мовляв, та квітка забагато хотіла, не можна бути такою егоїсткою, навіть якщо володієш неземною красою. Та вони навіть не були схожими на троянди, що росли трохи далі в саду. Ті дивились на все гордо, кожного разу погрожували довгими шипами-нігтями, коли хтось наближався, щоб насолодитись запахом чи торкнутись оксамитової пелюстки. Роза росла такою ж, як квіти під вікном: доброю, лагідною, співчутливою дівчинкою з великим гарячим серцем. Вона завжди готова була побачити добро там, де, здавалось, панувала суцільна темрява. Вона вміла серед сотні мінусів знаходити один плюс, але робила його таким важливим та помітним, що всі мінуси здавались смішними. Вона дарувала іншим частинку своєї радості та ентузіазму, люди були безмежно вдячні їй, бо рідко хто вмів ось так заряджати позитивом в найскрутніші часи. Її талант та її найбільша вада закладались в одному: вона ідеалізувала світ та людей, деколи наївно, сліпо вірячи в краще, вона невільно ставала тим, хто давав волю найгіршому. Люди вважали Розу занадто відкритою та довірливою, користались цим, а вона ніби в глухому забутті повторювала собі, що так правильно, що навіть у пропащій душі є краплина світла. Дійшло до того, що навіть троянди, наче побачивши, що дівчинка зовсім втратила здоровий глузд, випустили шипи. Їм хотілось показати, що іноді треба вміти постояти за себе, захистить, не дозволити комусь впливати на рішення, не бачити у всьому лише добре. Роза дивилась на них та не розуміла, чому ж її улюблені квіти раптово почали вороже себе вести. Матір говорила, що то вони так хочуть допомогти їй самій та й сама намагалась довести Розі, що рожеві окуляри – не той аксесуар, який необхідно носити не знімаючи. Ввечері, не тямлячи себе від злості, Роза зрізала усі квіти з куща. Кущ дуже хотілось чомусь зрівняти з землею, але дівчина стрималась, пам’ятаючи про те, скільки він означав для неї. Мертві квіти вона заховала до шафи, хоча спочатку збиралась викинути їх. Якась мана зійшла на неї тоді, коли вона в пориві гніву зрізала їх, не жаліючи пальців, ранилась об гострі шипи та різала далі, наче нічого не відчувала. Але коли побачила як хилять одне до одного рожеві голови зрізані квіти, вся злість наче різко покинула її тіло, як шматочок хліба, яким подавились. Кущ, вмитий кров’ю Рози, наступного року зник взагалі. Вона стояла та мовчки дивилась на те пусте місце, де колись буйним цвітом розквітали ніжні рожеві троянди. Щось наче вирвали із самого її серця, залишивши ось таке ж пусте рівне місце там, де розквітали почуття наївні, але сповнені добротою. Те місце вкрилось кригою. Роза перестала бути «занадто доброю», але, вмиваючись сльозами каяття та печалі, згадувала про ті дні, коли весь світ навколо неї був пофарбованим у рожевий. Як троянди, на честь яких її назвали. | |
|
| |
| : 153 | |
| : 0 | |