Калейдоскоп у кишені. Драббл 13
Дощ нещадно бив у вікно, наче збирався розбити скло на проникнути до кімнати. Там, у глибині її, у темному кутку плакала маленька дівчинка. Її батьки знову посварились, а вона стала свідком страшної тієї сварки, коли двоє дорослих людей кидають в одне одного слова, наче вони бойові снаряди. Ті слова ранять і того, хто промовляє їх і того, в кого вони летять, а також уламками накриває інших, хто просто чує їх. Дівчинка не повинна була чути нічого, бо як думали батьки, давно же спала. Але як вона могла спокійно подорожувати по країні снів, коли будинок розривався зсередини?

Чим гучніше вони кричали, тим більше краялось серце дівчинки, тим сильніше вона притискалась до стіни, ніби хотіла щезнути в ній. Затуляла вуха та тихо плакала, бо не розуміла, що не зможе вийти до них та зупинити війну. Вона боялась, що снаряди розірвуться прямо перед нею і тоді вже не можна буде сховатись десь в глухому кутку, щоб наступного дня зробити вигляд, що нічого не чула.

Ось знову одне гидке, образливе слово пролунало з уст батька, а у відповідь – таке ж жахливе слово, від якого дівчинка прикусила губу, аби не прокричати стомлене та голосне: «Досить!!!» Вона же сильніше притиснулась до стіни, відчуваючи спиною її холод, точно такий же, який зараз захопив їхню завжди теплу та затишну домівку.

- Будь ласка, зроби щось, Боже! Я знаю тільки одну молитву, я не часто звертаюсь до тебе, іноді навіть кажу, що не вірю в тебе! Але зараз я вірю! Чуєш? Вірю! Будь ласка, подаруй моїй родині злагоду та любов! Будь ласка, прошу… - дівчинка ледве не захлинулась гіркими сльозами, але швидко витерла обличчя кінцем піжамної кофтинки. Правду казали: «Коли нам дуже погано, ми звертаємось до Бога, в усі інші миті – нехтуємо цим».

Вона знову і знову просила, вимолювала тиші та спокою, вона просила про щастя та про мир. Вона хотіла, щоб більше ніколи-ніколи їхній дім не перетворювався на поле бою, де страшні слова – зброя, а гарячі сльози та образи – страшніше рік крові. Сльози вже висохли, залишились лише хрипи в горлі та жар в грудях. Нестерпно хотілось достукатися до Всевишнього, бо тільки він міг зараз зарадити їй.

Стало тихіше, але бій тривав вже трохи стриманіше. Тоді дівчинка, котрій набридло чекати, переповнена сміливості та бажання заспокоїти батьків, нагадати їм про те, що вони самі говорили: «Не могла сваритися». Вона без попередження увірвалась до кімнати, зупинившись посередині. Червоні, заплакані очі жалібно дивились на завмерлих по місцях батьків. Дівчинка рішуче сказала:

- Мені набридло, а вам? Давайте не будемо кричати одне на одного, давайте перестанемо змагання «Хто кого образить більше», це не те, в чому треба отримувати перемогу. Ви говорили мені, пам’ятаєте? А самі забуваєте слідувати своїм же, таким ось простим правилам!

Чи стало їм соромно дивитись на таку маленьку, але набагато дорослішу за них доньку? Так, вони замовчали, переглянулись та в ту ж мить палко вибачились одне перед одним, перед своєю дитиною. Вони обіцяли, що більше такого не повториться і надалі всі суперечки будуть вирішуватись лише мирним шляхом. Війна більше не вибухне прямо під їхнім дахом. Дівчинка повірила їм, пригорнувшись одночасно до обох. Їй так хотілось вірити їм, вірити в існування Бога, вірити в те, що вона володіє силою зупиняти непотрібні, жорстокі битви.

Чи не повторювалось більше таке? Звісно ж, так. Батьки сварились, хоча й нечасто, але дівчинка кожного разу нагадувала їм про те, чому вони вчили її. Чи сварилась вона потім зі своїм чоловіком? Так, але її син також володів тією таємничою силою: він приборкував війни. На жаль, не всі батьки, щоправда, хотіли, щоб їхні війни хтось зупиняв, впиваючись ненавистю та забуваючи такі прості правила.
: Оріджинал | : ellen_snake (30.03.2020) | : ellen_snake
: 193 | : 5.0/3
: 0

[ | ]