Калейдоскоп у кишені. Драббл 11
| В її очах – безкрайнє зелене море із яскравих квітів та духмяних трав. Вітер, що, наче веселе дитятко, розгулював разом з Софією, м’яко торкається плеча, натякуючи зірвати ту чи іншу квітку чи колосок, та вплести до пишного вінка. Вона дбайливо підбирала кожну травинку, листочок, квіточку чи ягідку, майстерно вплітала до композиції. Дивилась, щоб не виглядало дуже розкішно чи дуже бідно, щоб всі рослинки були на своєму місці, щоб не було ні вільно їм, ні тісно. Коли щось не подобалось раптово, Софія легко забирала квітку з вінка да кріпила до свого волосся, бо жаль було кидати під ноги таку красу, жаль було лишати вмирати цю квітку одну. Бо краще було їм вмирати усім разом. Останній колосок пшениці, яка сама взяла та й виросла посеред занедбаного поля, усіяного тепер дикими травами та квітами – і готово. Софія додала колосок поміж ягодами суниці та волошки та їй здалося, що вона сама, як ніхто інший схожа на той самотній колосок, що виріс серед чужих йому трав та квітів, а мав би стигнути серед таких же колосків, гордо задравши голову, а не понуривши її. Так, це було схоже на неї, бо росла вона хоча й у родині, де всі були родичами, но такими далекими одне від одного, як оті сунички від колоска чи колосок від ромашки. В тій родині ніхто не чув нікого та гнув свою лінію. Але ж могли, могли жити в згоді та лагоді, як колоски і квіти, ягоди та трави у віночку, тісно-міцно переплітаючись. Але Софія не жалілась, принаймні зараз. Взагалі, було би дивно та недоречно серед такої краси думати про свою тяжку долю. Коли все перед очами майоріло, наче клаптева ковдра, коли дарувало тобі свої барви та запахи, коли радісно щебетали пташки та готовились до масштабного концерту поки що одинокі цвіркуни. Хіба ж можна було жаліти себе, коли сама природа говорила наче: «Дивись, лишень подивись на мене! Ось тобі усе, що тільки забажаєш, ти не сумуй!» Віночок був готовим. Софія обережно надягнула його, коли присіла у тіні кремезного дуба. Молоді трави лоскотали оголенні ноги, а в лице бив теплий вечірній вітерець. Він ніс із собою запахи із сусідніх полів, підхоплював аромати цього поля та мчав, мчав далі, бо мав рознести їх всюди, аж до самих великих міст. Віночок був неважким, але відчутним. Софія уявила себе принцесою, а віночок – короною, хоча без прикрас, віночок був коштовнішим та гарнішим за усі корони світу. Хіба квіти не прекрасніше за діаманти, а трави за золото? Софія посміхнулась, торкнувшись рукою листочка подорожника – такої простої, але такої важливої рослини, яку Софія колись прикладала до рани. Дитячі спогади промайнули в голові: кожна травинка чи квітка нагадувала про щось, смак суниці повертав до запаху бабусиного компоту, а ромашка – до чаю, завареного матір’ю. Той віночок був справжньою короною, вінцем спогадів, котрий дарував Софії тепло та радість. А їй бракувало їх, як добрих старих друзів, котрих вона давно не бачила. Але ж Софія йшла сюди, аби попрощатися з усім, аби останній раз побачити це поле, аби останній раз сплести віночок. Життя набридло їй настільки, що вона планувала раз і назавжди закінчити свої муки. В старезному, майже розваленому сараї на неї чекала мотузка. Софія вже знала, як і де вона стане, щоб кинути на світ презирливий погляд та, не залишаючи нікому ніяких записок, назавжди закрити очі. Тепер, коли світ, сповнений барв, ароматів та звуків дивився на неї з кожного боку, стало якось соромно за ті свої думки та плани. В грудях була глибока рана, але чи можна було зрівняти її з тими ранами, які були у природи, навіть у цьому полі був спалений кінець – там жовтіли мертві трави, туди життя не прийде ще декілька місяців. Софія зітхнула, підняла погляд вгору. Сонце підморгнуло їй, торкнулось промінням голови, заплуталось у віночку. Ягідки та колоски відповіли йому тихим шелестом, а ромашка чомусь втратила одну пелюсточку, мабуть, так сильно зашарілась. Софія підхопила її, а потім дмухнула на неї – пелюстку підхопив вітер та поніс її над полем. Можливо, Софія ще передумає і мотузка їй не стане в нагоді. Можливо, наступного літа вона знову сплете віночок-корону для себе. А поки вона ляже ось тут, під дубом та, заплющивши очі, уявить як вільно, нестримно летить за вітром, наче та пелюстка. | |
|
| |
| : 193 | | |
| : 0 | |