Калейдоскоп у кишені. Драббл 1
| — Ти йдеш гуляти? — запитували діти у своїх друзів, весело сміючись. Не було нічого в світі прекрасніше за дзвінкий дитячий сміх, який наповнював собою дорослих, змушуючи їх також хоч на мить поринути в дитинство. Не було в світі нічого жахливіше за несамовитий плач дитини, коли серця дорослих, неначе хтось сильно-сильно стискав до болю, до таких же гірких сліз. Євген відповів, що піде, але спочатку закінчить щось вдома. Він відповів жестами, котрі його товариш — Микола, починав вивчати. Справа в тому, що Євген нічого не чув і не розмовляв. Він народився таким та звик, що ніхто і ніколи не почує його голосу, що він сам не буде знати як насправді співають пташки на світанку чи пізнього вечора, не почує як булькотить у каструлі смачний борщ, як насправді звучить роботящий потяг, котрий поспішає доставити людей додому чи на роботу. Він, звісно, змирився с цим, бо виходу не було: лікування виявилось дуже дорогим, а родина не могла собі дозволити цього, до того ж у Євгена була ще старша сестра та молодший брат. Так йшли роки, Євген поступово втрачав мізерні шанси на одужання, хоча отримав у подарунок якісний слуховий апарат, та він мало допомагав. Євген вивчив мову жестів разом зі своєю сім’єю. Згодом Микола, його сусід та добрий друг, також взявся за вивчення мови без слів. Коли Євген, закінчивши зі швидким прибиранням речей, вийшов на двір, то помітив, як бігають навколо дитячого майданчика стурбовані батьки, а діти, в паніці притуливши до вух долоні, неначе надриваються від крику та плачу. Інколи зовсім не треба було чути про що говорять інші, щоб зрозуміти їхні почуття. Євген завмер на півшляху, уважно розглядаючи майже кожного знайомого: чим довше він спостерігав за знайомими, тим більше лякався жахливих висновків. Вони кричать, але не чують одне одного. Вони тиснуть на сигнали, вмикають музику на телефоні, безпорадно прислуховуються до пташок та беззвучного гавкання собак. Вони безпорадно простягають руки до самого неба, в молитві чи в прокльонах, вони благають та погрожують. Вони втратили ту можливість, якої у Євгена ніколи не було. Микола стрімголов мчав назустріч Євгену, розмахуючи руками та стараючись щось пояснити ефемерними криками. Попрохавши товариша трохи пригальмувати та ковтнути свіжого повітря, Євген жестами запитав: «Що трапилось?», а Микола різко, все ще хвилюючись, відповів, що не знає і почуває себе дуже погано. Він нічого не чує. Євген з розумінням кивнув: він чув тільки свій голос вже багато років, тільки ту музику, котра лунала в голові, тільки серце, його тихий чи гучний стукіт. Микола не міг заспокоїтися, як би не намагався Євген допомогти, пояснити, що паніка — то останнє, що потрібне в таких ситуаціях, та хіба людина, яка позбулася такої розкоші, такої величі буде користуватися порадами того, хто звик до такого життя? Обділений неймовірним скарбом, Євген самостійно вигадував звуки та голоси, він співав пісні и чув, як не спиться цвіркуну місячної ночі. У нього був свій маленький всесвіт, куди людям, володіючим слухом, було зась. І тільки зараз, тільки коли вони втратили те, що вважали таким звичним і невід’ємним, оглушливо вигукуючи щось, гупаючи ногами та руками, кидаючи каміння в вікна та напружуючись, щоб почути бодай один звук, коли повз їхало авто чи пролітав птах, муха — будь-хто. Тільки зараз вони одягнули те вбрання, яке усе життя носив Євген. Це нагадувало нещодавно прочитаний «День триффідів», але тут люди втратили слух, а не зір. — Стій!!! — закричав Євген та кинувся на допомогу Миколі: той, не тямлячи себе від розпачу та суму, біг прямо на дорогу. А там творилось таке… Люди вистрибували з машин, кричали, сварилися, але нічого не чули. Вони сигналили, попереджуючи пішоходів про небезпеку, але ніхто не чув їх. Микола втратив розум, відчуття страху та інстинкту самозбереження. Євген, на щастя, встиг вчасно: схопивши Миколу міцно, відтягнув його в сторону. Жахливий звук, від якого кров стигне в жилах, а серце падає під ноги, пролунав після — трапилась смертельна аварія за участі декількох автівок. Євген чув це. Він чудово почув, як машини таранять одне одного і як від нестерпного болю кричать люди. Він чув це насправді, а не придумав для себе, по звичці наповнюючи німе кіно звуком. Він позвав Миколу і почув свій власний голос вперше в житті. Він повторив ім’я Миколи знову, а потім ще раз і ще. Микола не чув нічого, проте у світ Євгена чиясь рука нарешті натиснула на пуль, скасувавши «без звуку» | |
|
| |
| : 235 | | |
| : 0 | |