Вітер легко крутить сніжинки в повітрі та гойдає гілками. Спокійний зимовий день. Тихий. Такий тихий. Це, мабуть, головне. Просто тихий день. Тепер він любить тишину. Вони всі тепер її люблять. Здається, все навколо ніби завмирає, настільки гарно, що навіть думок в голові не чути.

А тут завжди тихо. Тут не може бути інакше. В цьому місці час зупинився. Ніхто нікуди не спішить, навколо тільки тишина, навіть природа здається якоюсь інакшою. І вони інакші. У повсякденному житті вони ходять на навчання, вирішують проблеми, спілкуються, а тут -- вони просто мовчки сидять. Тут не хочеться говорити, тут навіть немає потреби щось казати, тут просто спогади, нагадування про те, що відбулося вже досить давно, але таке враження, ніби це було вчора.

Як сталося так, що вони, абсолютно різні люди, тепер такі близькі? Друзі? Ні, напевно, це не те слово, яким їх можна назвати. А хто тоді? А яке слово найкраще підійде? Неясно. Вони і самі хотіли б знати. Вони зрозуміли тільки те, що, чомусь, окремо їм не живеться. Це як манія -- час від часу вони повинні зустрітися, неважливо, чи це для прогулянки, чи пообідати, чи ще щось. Якась незрозуміла залежність, яка їх поєднала тоді, пару років тому, тоді, коли він також був живий. Напевно саме тому, що він теж став частиною цього дивного колективу, вони збираються тут тепер щороку. На Різдво.

І не треба вдавати, що все гаразд, що пройшов час і вилікував рани, що все забулося. Вони знають, що це не так. А ще, знають, що зробили і не жаліють. Тільки німе питання завжди крутиться при згадці про того, хто здався після бою -- що саме спонукало його до такого різкого кроку -- небажання стати монстром чи втома від того монстра, якого він сам собі створив? Цього виявилося забагато для нього... Напевно, так.

Він не дорікнув їм за вибір, але і не підтримав їх. Не підтримав у найбільш рішучій формі. Не став монстром.

А вони? Вони стали? Чи все ж вибір, який вони зробили тоді, робить їх кращими? Чи можна взагалі вважати їх винними?... Неясно. Та й в принципі , їм все одно. Щось зламалося в них ще тоді. Щось, чого не збереш більше ніколи.

Та все ж цього разу...

Чі Хун акуратно витягує невеликий згорток з кишені і делікатно його розпаковує. І ніхто не може повірити очам -- маленька керамічна фігурка ангелочка, яку він ставить на велику, темну плитку могили Юн Су. Всі завмирають, шоковані. Адже в Чі Хуна нема емоцій, в нього не може їх бути.

-- Чого витріщилися? - Чі Хун дивиться на фотографію на пам*ятнику, - ми ж його так називали.

Ще пару секунд вони намагаються вдивитися в його очі -- щось помінялося?

Але не змінилося нічого. Вони впізнають цей суворий, чіткий погляд, в якому немає скорботи, горя чи сліз. Просто так співпало. І все.

ВСЕ так співпало. Все ТАК склалося для них. Так, ніби їм судилося бути разом. Тут. Зараз. На Різдво. В той час, коли інші намагаються чимшвидше приїхати в сімейне коло, і , забувши про всі проблеми, побути з найріднішими, вони сидять тут.

Вітер то піднімає і крутить сніжинки, ніби невеличкою пеленою огортає пам*ятник, то вщухає на пару хвилин. Зима не залишила ніде слідів ще зовсім недавнього тепла. Але їм не холодно.
Вони дивляться на фотографію того, кого називали Ангелом. Не зневажаючи, не докоряючи йому, просто знаходяться поруч. І нема в цей момент рідніших людей, ніж ті, які, не даючи обіцянок, назавжди залишилися разом.