Це місце нагадувало парк розваг...
Розділ Ⅰ Це місце нагадувало парк розваг. Парк розваг в зоні відчуження. Дуже тиха місцина з старими, поржавілими шар атракціонами, ятками з їжею, яку ніхто не продавав. Та й продавати було нічого. Про призначення тих будок можна було здогадатись лишень по вицвілим вивіскам. Ауру запустіння підкреслювали пріле осіннє листя і пожовклі буклети на затоплених мерзлякуватим туманом доріжках. Людей зазвичай в цьому районі нема. Зате живності - повні штани. Та не лише живності, і рослин теж. Ними все, що там є, заросло, лишень зараз поменше - осінь. Що правда, усе якесь дивне. Мутоване, чи що..? Ніде не живуть такі тварини чи рослини. Здавалося б, стільки усього, щоб вивчати, чого немає людей..? А нікому не цікаво. Яке комусь діло до старого закинутого парку розваг? Та тут ще й небезпечно! Люди зазвичай просто не наважуються ходити сюди. Отже, тут гарно і флора фауна в повному розквіті сил. Хто зна, що тут насправді живе? Може, й справжня нова невеличка цивилізація. Хтозна, хтозна. Проте сьогодні цю відокремлену біосистему порушили. Це була темно-русява дівчина з зачіскою каре і в дощовику чорного кольору. Раніше цього дня був дощ, а під вечір встиг закінчитись. А дівчина так і не перевдяглася. Вечір, сонце сідає, а дівчина сіла на поламану й досі мокру лавочку. Вона не в перший раз приходить до цього місця. Їй подобається тут гуляти. Розслабляє, і жодної душі навколо. Дівчина не любила людей. Вони постійно набридали, пхалися, галасували, в цілому робили все, щоб здаватися повними ідіотами. А тут - спокійно. Також дівчина обожнювала досліджувати щось новеньке. Це завжди цікаво. А тут взагалі - ніби інший світ. Інколи навіть здавалося, що закони фізики тут інші. Дівчина мала блокнотик, в який завжди записувала все новеньке, що бачила у цьому парку, приправляючи це її першокласними малюнками. Цей блокнотик і як мінімум один олівець завжди знаходилися поруч неї. Вона клала їх в не дуже велику вже потерту шкіряну сумочку через плече. Яку теж завжди носила з собою. Раптом тишу і спокій, який так полюбляла дівчина, щось порушило. Точніше не щось, а хтось. В кущах поруч лавочки щось зашаруділо, а потім звідти висунулися два котячих світло-рудих вуха. Знаючи, що це за місце - одразу здогадуєшся, що це не може бути просто кіт, але все це лише підтвердила рука, схожа на людську, щоправда, також покрита світло-рудою шерстю, яка теж висунулася з кущів. Це трохи налякало дівчину і вона навіть відстрибнула, але також ще більше розпалило вогонь цікавості в ній. Цікаво, що ж за істота ховалася в кущах?.. Розділ Ⅱ Намагаючись вгамувати тремтіння в колінах, вона зосталась на місці. Якщо побіжить, то злякає те «щось», тому краще почекати тут. А поки павутинка ліній від олівця вчепилась в аркуші і набула обрисів легкого начерку тої дивної кінцівки. Цікавість до тої істоти, попри всі старання, росла.Думка забилося скаженим метеликом в скронях, і за хвилю прийняло чітке і вперте бажання заглянути в ті зарості кущів. Блокнот зник в глибокій кишені дощовика, а дівчинка обережними кроками підійшла до тої зарослі. Всеньке її тіло напружилось, і було готове втекти, поки вона тремтячими руками пробувала розсунути галуззя. Розсунувши гілки куща, дівчина побачила… іншу дівчину. Чи кішку? Вона виглядала, ніби в неї був скелет людини, за винятком черепа і наявності хвоста. Вона мала шерсть, як і кішка, але і мала подовжене щось схоже на волосся людей. Руки були, знову ж за винятком шерсті, як у абсолютно нормальної людини. Колір шерсті у кішечки був світло-рудий в смуги трохи темнішого рудого, а “волосся” мало колір ближчий до русявого чи золотого. Істота нерухомо сиділа, виставивши руку і настовбурчивши вуха. Вона виглядала не менш перелякано, ніж дівчина в плащику, дивлячись перелякано-здивованими зеленими очима з вертикальними зіницями. Дівчина настільки була шокована побачити щось ТАКЕ, що навіть не звернула увагу на те, що кішечка, маючи напівлюдську анатомію, не була одягнена взагалі хоч в щось. Через п’ять хвилин з дівчини таки вирвались пару слів. “ーНі-ні-ні-ні-ні-ні-ні! Цього не може бути! Це вже занадто маячня! Переді мною чортова фуррі!” Вираз обличчя кішечки з переляканого змінився на скептичний. “ーЗнаєш, це грубо, моя солоденька. Взагалі-то я антропоморфна кішка. Точніше це не зовсім так, але терміну немає.” Дівчина відстрибнула, відпускаючи гілляки так, що вони врізали кішечці по її мордочці. “ーАааааааааа! Воно вміє розмовляти!!!” ー почала кричати налякана дівчина. В кішки зовсім пропав страх і було лише невеличке незадоволення ситуацією. Вона підвелася на ноги, так що половину її торса ще закривало гілля куща, а іншу - ні, так що можна було нормально розмовляти. Перелякана ж ще дужче дівчина ледь не впала, і точно вже позадкувала. “ーТак я розмовляю. І знову ж таки - грубо. Чого тут такого? Ти ж розмовляєш. Та й не бійся. Не кусаюсь я, нехай ікла і маю.” Ці слова ані краплі не заспокоїли дівчину, проте вона подумала, що це занадто маячня щоб бути правдою, отже, це сон. А по божевільним снам треба просто плисти і чекати на їх кінець. Це заспокоїло дівчину. “ー Що ж. Тоді добре. Мене звати Тринадцять, а тебе?” Кішка ще раз подивилася скептичним поглядом на дівчину і продовжила. “ー Твої батьки, що ідіоти - тебе числом називати?” Тринадцять трохи зашарілася від такого питання. “ー Ну, що ж. Це псевдонім. Я просто хочу, щоб усі мене так називали.” Кішка закотила очі, ніби нічого тупішого не чула. “ー Що ж. Тоді я Аїда.” Розділ Ⅲ Усе ще бурмочучи собі під ніс слова невіри в те, що тут відбувається, Тринадцять сіла на лавочку. — Можеш постояти трохи нерухомо? — Блокнот знову був витягнутий з кишені, а з сумки маленька гумка. — Для чого? — Замалювати... А, добре, не треба...— Тільки зараз до дівчини дійшло , що Аїда гола. Вона порожевіла від сорому. — Тринадцять , якщо просила , то поясни для чого!— Кішка дуже здивувалась цій зміні настрою. — З... замалювати тебе в мій щ…щоденник... Аїда повернула голову на бік і покліпала зеленими оченятами, дивлячись на Тринадцять. ーНавіщо мене замальовувати? Та ще й знаєш, я б одяглась хоча би… Просто тут трохи дивна ситуація вийшла. Ти не подумай що я завжди так гола ходжу. Лице дівчини в чорному дощовику лише ще дужче зашарілося. Кішка почала нишпорити по кущам, ніби шукаючи щось. Тринадцять повернула голову в сторону до нової знайомої. ーЩо ти робиш? З кущів почувся приглушений звук і кашель. ーА ях ти думаєф? Одяг мій фукаю! Ще трохи порившись в кущах Аїда знайшла, що шукала. Вона натягнула на себе джинсові короткі порвані шортики і брудну-брудну також порвану майку, вже незрозумій-якого кольору. Було видно, що одяг старий і вже маленький на кішечку. Каджит нарешті вийшла з кущів і сіла на землю навпроти дівчини-числа. ーНу от. Грамузляй як хочеш в своєму блокнотику. Розмовляти ж мені можна? “Т... так просто це буде доволі складно пояснити. Краще буде, якщо ти сама все побачиш.” Тринадцять простягнула Аїді блокнот з тремтінням в руках і німим проханням не зіпсувати його в очах. Роз’яснювалось це тим, що раніше ні одна істота, крім неї, не заглядав в цей записник. Потерта тканинна палітурка і жовтуваті аркуші були для неї скарбом, який ніхто не має читати, крім неї. Принаймні, так дівчина думала. Але теперішня ситуація вимагала поділитися секретом цього блокнота з Аїдою. “Вау! Я ніколи не бачила таких гарних малюнків! Чесно кажучи, я ніяких малюнків, крім своїх, не бачила, але я все одно впевнена, що це дуже-дуже-дуже круто намальовано навіть по міркам тих хто бачив вже БАГАТО малюнків!” Очі кішки ніби загорілися яскравим полум’ям, коли вона переглядала яскраві малюнки на папері вже старенького блокноту. Здавалося, що Аїда зараз вибухне від збудження. Тринадцять же дивилася на все це дико червоніючи і трохи не задоволено, адже по її міркам це було вторгнення до власного простору. “Д-дякую...” Раптом кішка за мить посерйознішала і заспокоїлась. ーА тобі нормально, що я все це дивлюся? ーТ-тобто? ーНу-у… Це схоже на щось… приватне. Я ненавиджу, коли хтось заходить до мого дому, в особливості якщо не запрошували. ーЕм… Мабуть ти права… Я просто подумала що забов’язана тобі показати… Аїда пирхнула, а потім розсміялася у весь голос. Тринадцять не могла зрозуміти, що смішного, так що просто дивилася на опонентку. ーТи нічим мені не забов’язана! Ми познайомилися коли? П’ять тире п’ятнадцять хвилин тому! Так, я можливо бачу тебе тут не в перший раз, але ти мене вперше! Я навіть другом тебе ще назвати не можу! І думаю, ти також не назвеш мене навіть товаришем. — Стоп , що ? Ти стежила за мною? Ти бісовий сталкер? Тринадцять вихопила щоденник з рук Аїди, і сховалась за лавочкою. Кішка ще півхвилини сиділа, намагаючись догнати, що ж пішло не так. ーЩо..? Сталкер..? Ох! Ні-ні-ні-ні-ні! Я не слідкувала за тобою! Нізащо! Просто… Ем… Ти тут часто з’являєшся, і дуже вибиваєшся з усього навколо, а я тут поряд і живу… Було дуже важко тебе хоч раз не помітити! Дівчина все іще сиділа за лавочкою, але трохи заспокоїлась. Тим більше, це ж сон. Так..? Кішка посміхнулася показуючи трохи жовтуваті зубки, прикрашені парочкою гостреньких іклів. ーГара-а-азд…. А тут ще такі як ти є..? У кішки забігали очі туди-сюди в пошуках відповіді. ーЕ-е-е… Поняття не маю, батьків не пам’ятаю і вважаю, що їх і не бачила, інших тут теж я ніколи не бачила. ーА як ти вмієш розмовляти..? ーЦе довга історія, котру я не хочу навіть пригадувати... ーЯ-ясно… Аїда підвелася на свої дві і розвернулася в сторону, протилежну до лавочки і Тринадцять, котра за нею ховалася. Кішка потягнулася, хвіст настовбурчений, руки угору, і навшпиньках. Вона зробила глибокий вдих, після чого повернула голову і верхню частину торсу знову до дівчини за лавочкою. Вона посміхалася і трохи мружила очі. – Гарно тут, правда? – Т-так. – Знаєш, я ще маю купу справ і пізно. Тобі вже пора. І мені пора. Я мабуть пішла вже додому. Побачимося ще. Аїда розвернулася і пішла в протилежну сторону від Тринадцять. Дівчина все іще не здатна повірити в те, що відбувається, закрила на хвилину очі, а коли відкрила, кішки як і не бувало. Мабуть, і правда просто сон, або те, що дають в шкільній їдальні токсичне, не лише на словах однокласників. Наступного разу треба взяти їжу з дому. В будь-якому випадку, добре, що цей кошмар скінчився і Тринадцять більше ніколи не побачить цю кішку, ким би вона не була. Чи побачить..? Розділ Ⅳ Ранок. Туман. Стара автобусна зупинка, яка стояла там, мабуть, ще за часів СРСР. Тринадцять чекала на автобус щоб дістатись школи. Вона ненавиділа школу. Що разу, як вона приїздила на зупинку і виходила до міста, її трусило від бажання втекти кудись. Дівчина цілком ненавиділа людей, але школа взагалі була для неї пеклом. Купа уроків, котрі навіть як по суті цікаві, то викладання вчителів робить їх найнуднішим, що взагалі існує. І ті самі вчителі, вічно щось в них не так, безумовно, різні є, від буркотливих бабок в дусі “В мои времена не так было, и вообще Сталина на вас нет!”, до веселих позитивчиків-енерджайзерів, котрі намагаються бути сучасними “Хей-хо, дітки! А ну хто як свої вікенди провів?Ага-ага! Йо!”, але також безумовно те, що всі і кожен з них дико бісять нашу Тринадцять. Що сказати про однокласників? Вони теж всі різні. Але вони всі, також, безумовно дратували Тринадцять. Ні, звісно, було пара нормальних, проте вона ніколи їх на перервах не бачила. На те вони і нормальні, що якнайшвидше бігли з того дурдому, як мали можливість. А може вони просто боялися Тринадцять. Це єдине, що втримувало її від вбивства всіх навколо – конкретно до неї ніхто не ліз. А частково те, що вона усвідомлювала, що просто не зможе це зробити. Її вважали таємничім фріком, з якою краще не зв’язуватися. Точніше, з неї знущалися в початкових класах, але одного разу в неї урвався терпець і вона кинулася на хлопця з ножем, хоча вона цілком не була агресивною, якщо її не роздраконити. Звісно, доброзичливою її ні в якому контексті не назвеш. А ось і автобус приїхав. Тринадцять, стримуючи своє бажання повернутися назад додому, зайшла до автобусу і сіла на сидіння в самому кінці пекельної машини. Вона витріщилась у вікно, за яким мерехтіли дерева, у дівчини все ніяк не виходила з голови її нова знайома зі сну. Ця кішка ніби почала гратися з клубком розуму Тринадцять, і заплуталася в ньому, навіть не намагаючись звільнитися. Дівчина так багато думала про Аїду, що забула зняти свій дощовик, як прийшла додому, так в ньому і спала. В звичайному розвитку подій, Тринадцять просто витягла би свій блокнот і почала би там малювати, але вона боялася, що знову намалює ту злощасну кішку, що ніяк не хтіла йти з голови. Акуратно підстрижені тополі за вікном зовсім не нагадували дикі і неймовірно викривлені дерева лісу. Її зупинка. Уявним ножем відтинаючи непотрібні зараз думки, Тринадцять вийшла із майже порожнього транспорту порожньо, відчуваючи погляди роздратованих бабок. І як вона кілька секунд назад цього не помічала? Розділ Ⅴ А ось і школа. Ненависна школа. Знову уроки. Знову шум. Знову люди. Знову бажання тікати звідси. Але треба йти до класу, що зробиш. Школа була звичайна. Це була прямокутна триповерхова будівля з облізлою жовтою фарбою, що видавало сірий цемент, нічого особливого. Але Тринадцять бачила це місце зовсім по іншому. Це місце вона вважала гротескним, адже абсолютно всі і кожен там змушували її ненавидіти людство ще дужче. Тринадцять любила гротеск, хоча в даному випадку це дико її дратувало. Ось і дзвінок. Тринадцять вже сиділа за партою і знову дивилася в вікно, поки навколо був галас. Дівчина побачила, що за вікном знову почався дощ. Вона недаремно не змінила свій одяг, хоча це і було абсолютно випадково. До класу зайшла вчителька, всі встали, привіталися. На хвилин десять галас вгамувався і було чутно лише незадоволені нотації Ніни Петровни про те, що все не так і раніше було краще. Не дивлячись на характер нотацій, вона ніколи не кричала, і зараз також. Тембр голосу в неї був монотонний і він нього дико хотілося спати. Тринадцять задумалася, а потім і зовсім заснула, як і ставалося кожен раз на Літературі. “Олеся Трицюк! Вы чего это на уроке спите?! Литература это один из самых важных уроков, а ви спите?!” – нашій Тринадцять дуже не пощастило сидіти в першому ряду, так що вчителька 90% часу її бачила. – Вибачте, Ніна Петрівна, я просто подумала, що навіщо мені вас слухати, якщо це конкретно мені ніколи не знадобиться? І до того ж я вже це читала. – Не понадобиться?! Ну посмотрим как оно вам не понадобиться, ибо понадабиться, понадобиться, если не хотите закончить уборщицей в МакДаке! Вы это читали говорите.. Хорошо. И что же МЫ читали на этом уроке? Тринадцять добре так роздратувала Ніну Петрівну, адже та просто ненавиділа коли її урок вважали непотрібним. – Ви читали твір “Ромео і Джульєтта” автор якого це Вільям Шекспір. – Ну и про что же там? З класу почувся крик іншого учня. –Ніна Петрівна, ну це ж Олеся! Давайте просто далі рухатися за уроком, бо застрягнемо тут до вечора! Вчителька розвернулася і продовжила вести свій урок, а Тринадцять продовжила помирати від нудьги. Розділ Ⅵ Нарешті це пекло скінчилося, і Тринадцять має волю піти додому. Домашнє завдання вона усе одно робити не буде, тому залишила рюкзак в школі, як і кожного разу коли не задавали щось цікаве, а цікаве задавали максимум два рази на рік. А цілком, навіщо робити домашню роботу, якщо вона і так знає?.. Як і очікувалося, йде дощ. Тринадцять стоїть на зупинці чекаючи на автобус. По стелі будки для очікуючих на транспорт солодко гупає дощ. По вулицям проходить до біса багато людей, вони би дратували Тринадцять, але звуки дощу заспокоювали її і дозволяли всім думкам полетіти за межі атмосфери землі прямо до сонця і згоріти. Дівчина любила дощ більше ніж будь-яку іншу погоду. Нарешті потрібний транспорт приїхав, і як завжди запізно. Всередині нікого не було, окрім водія і самої Тринадцять. Навіть контролера, котрий мав би взяти з неї гроші або перевірити що вона має проїзний. Хоча Тринадцять була лише рада обставинам. Знову сівши на її улюблене місце з самого заду, вона сперлася на запітніле вікно. Тринадцять дістала свій блокнот, і почала малювати. Пройшло хвилин п’ятнадцять, вона вже закінчила свій малюнок. “Блін! Нічого не вийшло! Не треба малювати поки їздиш в автобусах... ー почала сваритися сама на себе дівчина. ー Добре, може хоч посплю…” “Дівчина, це здається ваша зупинка!” - прокричав водій автобусу і почав сигналити. Тринадцять продерла очі, вона спала майже цілу годину, і як виявилося ледве не пропустила власну зупинку. Дякувати богу, водій цього автобусу кожен день один і той самий, і вже давно запам’ятав Тринадцять, і те на якій зупинці вона виходить, і також дякувати, що він виявився добрим, і будить дівчину на її зупинці кожного разу як вона засинає. Тринадцять підвелася, схопила свою сумку, знову вішаючи її на плече, і вибігла з автобусу крикнувши “Дякую, пане! Доброго вам дня!”. Вона і правда була вдячна водію. По факту, цей водій - єдиний хто її не дратував. Вони ніколи не розмовляли, та й нема коли, але Тринадцять вже вважала його хорошим знайомим і відносно мала до нього довіру, хоча звісно якщо він зверне несподівано з дороги, вона одразу виб’є скло і вискочить на трасу, їхати кудись з ним не до зупинки вона нізащо не буде. Навіть не заходячи додому, Тринадцять пішла в сторону ліса. Вдома на неї не чекають, а в лісі затишно, а запах там після дощу заспокоює більше ніж сам дощ. Пройшовши вже знайомий шлях до покинутого парку, дівчина сіла на напівзламані гойдалки. Вітер дмухав дівчині прямо в спину. “Здоровенькі були, бачу одяг ви так і не змінили. Як ся маєш?” - почувся вже знайомий голос.. Розділ Ⅶ Від несподіванки Тринадцять ледь не впала з гойдалки. ーЯ думала то був сон!! ーНу, я цілком реальна, і я тут, і ти знову ведеш себе грубо. ーОкей… Ну… А від мене що тобі треба..? ーНу, незнаю. Поговорити..? Та ладно! Я вже так давно ні з ким не говорила! Ну, технічно я вчора говорила з тобою, але це не рахується! ーОкеей. Ну. Говори. ーВсе. Цей діалог зруйновано! Бо якщо я буду говорити, а ти реагувати саме так, це буде монолог, до того абсолютно без сенсу, адже зі мною не ставалося нічого незвичайного протягом… Дуже давно! Кішка пішла в протележну сторону від лавочки гупаючи ногами і розводячи руками в сторони продовжуючи свої нотації на тему того що все зіпсовано і це Рагнарок. Тринадцять не зрозуміла що таке Рагнарок. Може це такий спосіб сказати “катастрофа”, чи “епік фейл”, або “невдача”? Дівчині стало цікаво. Потроху цікавість в дівчині росла і росла. Дійшло до того, що Олеся зірвалася і побігла в сторону куди вже пішла кішка. ーЗачекай! Нічого не зіпсовано! У мене купа питань до тебе! Дідько! Чого ж ти так швидко ходиш?! ーЯ? Швидко? Та ну, я навіть Джема перегнати не можу! ーКого..? ーОх, ну, це мій домашній улюбленець. Ну, як домашній. Я живу в лісі, тобто ліс це мій дім, а з Джемом ми товаришуємо, він тварина, і він теж тут живе, отже він мій домашній улюбленець. Це ж так працює..? ーА якого він виду? Ну, не знаю, собака, білка, кіт, їжак? ーТо так питати і треба! Що ж, на превеликий жаль, я не знайшла назви його виду в підручниках, проте форма його тіла дуже схожа на вовчу. ーВау. А звідки в тебе підручники..? ーНу, пам’ятаєш я пригадувала школу поблизу? ーТак..? ーШкола довго не прожила. ーТ-тобто? ーАй, давай я краще покажу! Йди за мною! Як буде надто швидко - кажи! Кішка хапанула руку дівчини і пішла в північну сторону лісу. Тринадцять не лишалося нічого, окрім як йти з нею. Розділ Ⅷ ーАї-ї-їда! Ми вже годину так йдемо! Ще трохи і в мене почнуть ноги відвалюватися! ー Почала плакатися Тринадцять. ーУ людей можуть відвалитися ноги?! ー Одразу ж перелякалася кішка, зупинившись і почавши витріщатися на супутницю. ーЩо..? Ні! Звісно ж ні! Це просто вираз був такий! Значить що у мене ноги болять, і я стомилася йти! ーЯсно. ー Коротко кинула Аїда. Кішка відпустила руку Тринадцять і відійшла в сторону почавши ритися в кущах бормочучи “і, що, всі люди так швидко втомлюються?! … Чорт!”. Схоже, Аїда не знайшла що шукала, і повернулася до дівчини. ーТи можеш пообіцяти мені що не перелякаєшся? ーЧого я маю злякатися..? Навіть не дочекавшись відповіді, кішка потягнула руки в сторону Тринадцять, і вже через секунду дівчина опинилася на руках Аїди. ーЩ-що ти робиш?! Кішка повільно почала йти. ーНу, ти сказала що ти стомилася. Я несу тебе. Чи хочеш ще годину йти пішки? Тринадцять не відповіла Аїді, і лише почала дико червоніти, поки сама ж Аїда з холодом на лиці спокійно йшла вперед, навіть швидше ніж поки Тринадцять йшла поруч. Тринадцять трусилася, ця ситуація була за межами дозволеного для неї, а Аїда не бачила а-нічогісенько такого в тому що вона несла когось на руках. Пройшло ще 15 хвилин. ーА-аїда, м-мені т-трохи не з-зручно… ーДобре, ми можемо взяти короткий шлях, але є шанс що тебе знудить. ーСтоп, знудить?! Знову навіть не давши відповіді, Аїда щось зробила. До Тринадцять так і не дійшло що, адже виглядало все навколо так само, з місця вони не зсунулися, єдине що змінилося - дівчину і правда почало нудити. Бридкий кавалок незрозуміло-чого підкотив до горла, але рота вона так і не відкрила. Ні, нізащо вона не впаде так низько перед кимось! Вивільнившись від пухнастих (!) рук Аїди, Тринадцять стала, хитаючись на землю. О боги, як її мутило! Все неначе хиталось перед очима, а випростатись ніяк не виходило, наче всередині нутрощі засмоктувала чорна діра! ーВ тебе все добре? Мене звісно теж мутило після першої телепортації, але ти щось взагалі аж зелена. Але я здивована що тебе не вирвало. В голові все змішалося. Дівчина навіть не встигла здивуватися тому що вони кудись телепортувалися, у неї просто плило все перед очима. Тринадцять настільки мутило, і вона настільки сильно намагалася стримати блювоту, що її відрубило. Крок вліво, крок вправо, і вона втратила рівновагу впавши на землю. ーТринадцять?! Розділ IХ ーАууу… ーпробурчала Тринадцять крізь сон. Відкривши очі вона побачила що лежить в старезному ліжку, а навколо напів розрушена ніби спалена кімната, і Аїда котра сиділа на краю. Йшов дощ, гриміла гроза, що було дивно, враховуючи що це була осінь. ーА-аїда..? Що сталося..? Д-де ми? ーОх… Ти… Ти вирубилася і була в нокауті декілька годин… ーДобре… Це не відповідає на питання про те ми. ーЦе мій дім… ーТи тут живеш?! Уууфф… еее, тут мило…..? ーЖахливо виглядає, так..? ーЯ дуже не хочу бути грубою, враховуючи що ти донесла мене сюди, коли могла лишити там, і навіть поклала в ліжко, а не кудись на підлогу, але… Так, це все виглядає жахливо.... ーХа-ха… Тут не завжди так було… Ну, як не завжди… Ще вчора тут було все старим, але цілим… ーОх… А що сталося-то..? ーЯ не знаю… Мабуть, блискавка влучила сюди… В будь-якому випадку, не думаю що зможу тут далі жити… Аїда замовкла, і тепер стояла гробова тиша, хіба що можна було почути грозу. Але тиша була не така якою вона була зазвичай для Тринадцять, вона не була заспокійливою, вона наганяла ком до горла і хотілося плакати. Тринадцять думала що Аїда як раз і плаче, хоча цього абсолютно не було видно через дощ. Раптом Кішка підняла голову вверх, і м’яко засміялася. “Lullaby, and good night, in the skies stars are bright. May the moon's silvery beams bring you sweet dreams. Close your eyes now and rest, may these hours be blessed. 'Til the sky's bright with dawn, when you wake with a yawn. Lullaby, and good night, you are mother's delight. I'll protect you from harm, and you'll wake in my arms. Sleepyhead, close your eyes, for I'm right beside you. Guardian angels are near, so sleep without fear. Lullaby, and good night, with roses bedight. Lilies o'er head, lay thee down in thy bed. Lullaby, and good night, you are mother's delight. I'll protect you from harm, and you'll wake in my arms. Lullaby, and sleep tight, my darling sleeping. On sheets white as cream, with a head full of dreams. Sleepyhead, close your eyes, I'm right beside you. Lay thee down now and rest, may your slumber be blessed. Go to sleep, little one, think of puppies and kittens. Go to sleep, little one, think of butterflies in spring. Go to sleep, little one, think of sunny bright mornings. Hush, darling one, sleep through the night, Sleep through the night, Sleep through the night.” ーВау! Це… було дуже гарно. ーДякую. Хоча, це не дуже допомагає... ーЧи можу я запитати про те звідки ти це знаєш..? ーЧула.. В цій кімнаті… Більше, я мабуть сама не скажу… Я була не дуже доросла, і мало що пам’ятаю… Майже нічого не пам’ятаю… І знову сумна тиша. Аїда підвелася на ноги і розвернулася підійшовши до єдиної не зруйнованої полички з книгами. Вона взяла з полички книгу, і лагідно почала гортати сторінки. ーТут так багато чудових спогадів… Повірити не можу що… мені треба піти звідси… Аїда поклала книгу на місце і трохи відійшла від книжної полиці. Раптом вираз її лиця змінився з сумного на розлючене. Кішка пнула ногою повітря. ーАаааааагх! ーпочала кричати Аїдаー І де тепер я буду жити?! Це було єдине місце де можна було нормально спати не хвилюючись замерзнути до смерті!!! Аїда заспокоїлася і в неї з’явилася віддишка. Тринадцять трохи перелякалася бачучи кішку такою розгніваною. ーНе кажучи вже… про те що це цілком єдина будівля в окрузі… і всі ті спогади… мої книги… все це… просто зникло, або скоро зникне… Тепер вже абсолютно точно що Аїда плакала. По її щокам побігли сльози, хоча вона знову м’яко засміялася, повернувши голову в сторону Тринадцять. ーАле ж, все не так погано, правда..? У мене нарешті є друг, і це ти! Тринадцять почервоніла, її ще ніхто не називав своїм другом. А як називав, то вона точно вже забула. Але вона швидко прийшла в норму через обставини усього навколо. Раптом, вона відчула якусь дивну важкість на серці, таку, яку вона не відчувала вже ДУЖЕ давно. Їй стало шкода Аїду. ーТ-ти… ти можеш пожити в мене… Якщо хочеш… Але лише поки не знайдеш інше нормальне місце для житла! І, маю інші умови, але їх обговоримо, якщо ти згодишся, і вже на місці… ーТи правда зробиш це для мене?! Зачекай… Але ж ти ставилася до мене з такою недовірою… Тут нема ніякого підвоху..? ーЯ би не сказала як би був. Але як не хочеш - добре. Замерзни до смерті, мені то що - твоє право. ーЯ не казала що не хочу! Тим більше це так ласкаво та щедро з твого боку! ーТоді давай висуватися. Щось мені підказує, що йти довго, а ще одне, чим би то не було, я не перенесу. За речами повернешся завтра. Але можеш не брати одяг взагалі, я куплю тобі новий. Це умова. | |
|
| |
| : 620 | : 7 | |
| : 7 | ||||||||||||
| ||||||||||||
0
