Русалонько моя... (розділи 7 - 10)
| Розділ сьомий Розмова з родичами вийшла, як я й думав, довгою і важкою. Спочатку я просто не міг добрати слів. Не знав, з чого почати… Врешті решт я почав, як-то кажуть, з «часів царя Гороха». Хоча… Мирослава ж не провчилася в моєму класі й двох місяців. А мені вже здавалося, що це було жах як давно. В якомусь минулому житті… Коли я дійшов до тієї сцени в порожньому класі, всі спочатку жахнулись. А коли почули «аж тут, не постукавши, припхалася Раїса», тато зареготав був, але зараз же отримав від мами штурхана під ребра. І я на одному диханні видав, що обіцяв директорці одружитися з Мирославою того ж дня й зробив так, як сказав. Скориставшись тишею, я коротко – в кількох страшних фразах, від яких у нормальних людей кров застигає у жилах – переказав розповідь Маматова про те, як на тілі дівчинки з'явилися ці огидні шрами. Тато й Світлана, які зазвичай не лишали мої розповіді без коментарів, цього разу заклякли з відкритим ротом. Наталка не витримала й заплакала. А мама спитала те, що я не здогадався дізнатись у Рустема Ашотовича: як узагалі вижила Мирослава? Хто витяг дівчинку з підвалу, перш ніж той покидьок устиг порішити її? Хто надав їй першу допомогу та викликав швидку? Я лише мовчки знизав плечима. А потім, схаменувшись, промимрив, що мені треба швиденько зібрати речі й повернутися додому. Так і сказав: «додому». Навіть Світлана не видала мені щось на кшталт «добре тобі – в розкошах тепер житимеш»… * * * На збирання речей я витратив більше часу, ніж думав. З рук усе валилося, та ще й родичі просто закидали мене запитаннями. І «як же ви там самі – ти ж ні куховарити, ані прати не вмієш?», і «коли ти її до нас привезеш – ми ж познайомитися хочемо?», і п'яте, й десяте… Довелося довго пояснювати, як сильно Мирослава боїться людей. І мене теж – хоча й жити вже не може без моїх дотиків. Без перших лагідних дотиків у її житті… Світлана довше за інших – окрім тата, який немов язик проковтнув – наполягала на «давай я все-таки приїду, познайомлюся з нею – мене ж вона боятися не буде». Та врешті решт я переконав її, що з цим треба почекати. А я буду раз на тиждень чи два приїжджати в гості й розповідати, як у нас справи. Після довгих, виснажливих спроб зібрати-таки речі (я був страшенно неуважний, бо поспішав і хвилювався за Мирославу, тож кілька разів виявлялося, що все моє спокійнісінько лежить у комоді чи висить у шафі, а я запхнув до валізи щось татове та на додачу ще й мамине або сестрине) я, відмахнувшись від пропозиції хоч щось поїсти, побіг до автобусної зупинки. Звісно ж, я погано застібнув валізу, й мої речі під зловтішне «клац!» вивалилися на тротуар. Тож мені довелося, слухаючи лайку всіх, хто проходив повз, збирати й так-сяк заштовхувати все назад до капосної валізи. Діставшись-таки зупинки, я став чекати наступного автобуса. А була вже година пік. Люди, які працюють у суботу, набивалися, поспішаючи додому, в автобуси та маршрутки, наче шпроти в консервну баночку… * * * Виснажений, пом'ятий та голодний, немов одразу десять їздових собак після стомильного пробігу з важкими нартами, я ввалився нарешті до нашого з Мирославою дому. На вулиці вже сутеніло. Хай там як мучила мене тривога за неї, я не знайшов у собі сил піднятись на другий поверх та постукати в двері її спальні. Мені потрібно було бодай на хвилинку прилягти… * * * Коли я прокинувся, у вітальні панувала темрява. Тож мені знадобився час, щоб зрозуміти, що це вітальня, а не моя колишня кімната чи горище цього дому. Лежав я тихо, все ще дихаючи рівно та спокійно, не кваплячись вивільнятися із солодких обіймів дрімоти. Та раптом згадав усе. І схопився був на ноги, але… почув знайомий вже зойк, сповнений жаху. Точніше, писк – ніби закричало малесеньке пташеня чи мишеня. Руки мої лежали, як я зрозумів наступної миті, на оголених плечах Мирослави. Скільки ж вона просиділа ось так, поряд зі мною, на цьому дивані? І чому на ній знову немає одягу? Я відсмикнув руки – наче обпікшись об розжарену пательню. - Ні! Не треба… – одразу ж почувся тоненький, сповнений благання й розпачу голос. - Не бійся, Миронцю… – зашепотів я. – Це випадково вийшло. Я не хотів тебе отак торкатися… - Не забирай… – тремким від сліз голосом пробелькотіла вона. – Не забирай руки… - Ти ж боїшся? – невпевнено вимовив я. - Так… – зітхнула-схлипнула моя дівчинка. – Але… Не забирай руки, прошу… Боляче мені… Я весь день чекала… Так страшно самій… Так болить… Поможи мені… Весь день чекала мого повернення. А потім ще, мабуть, половину ночі, поки я прокинуся… Не помилився я щодо тридцяти п'яти хвилин. І цей час їй важко було б витерпіти. А скільки годин поспіль я змусив її страждати від болю? - Миронцю моя… – прошепотів я, заганяючи вглиб себе думку про те, як чудово було б зараз підживитися бодай чим-небудь, бо живіт до спини присохне. – Ну як – сильно боїшся? Прикликавши на поміч усю свою ніжність, я знову поклав руки на її худенькі оголені плечі, які одразу ж затремтіли… та потім потроху розслабилися. - Вже не так сильно… Здається, й голос перестав тремтіти… Як виявилося, поки я їздив додому та спав, Мирослава встигла донесхочу насидітися в ставку, повернутись на кухню, помити посуд і приготувати нам ще одну каструлю овочевого супу. Потім вона вийшла на ґанок із книжкою та читала аж до сутінок. І, виринувши з чудесного вигаданого світу в дійсність, відчула таку самотність, таку тугу за мною, за моїми руками, що не витримала. Знову скинула сарафан та зайшла у прохолодну воду задумливого прозорого ставка… Повернувшись до будинку та ввімкнувши світло у вітальні, Мирослава побачила, що я міцно сплю на дивані. Чекати довелося так довго, що вона скинула одяг, який заважає жити й дихати: все одно в кімнаті цілковита темрява. От тільки не знала вона, що я так рвучко підведуся – точніше, спробую підвестися – з дивана… Її розповідь я слухав, знову й знову погладжуючи ніжні, злегка тремтячі плечі. А потім вирішив, що, хоч і ослаблений втомою та голодом, та все ж мушу підстрахуватися. І перемістив руки вище – на точену шию дівчинки. А звідти – на гарячі заплакані щоки. - Пробач мені, Миронцю… – прошепотів я, обережно стиснувши в долонях її обличчя. – Не буду я більше так надовго від'їжджати. Все так вийшло – і розмови, і метушня з речами, і пробка дорогою додому… Ну що ти… Сказати «припини» в мене просто не повернувся язик. Моя русалонька – саме моя, і нічия більше – вкривала гарячими, сповненими трепетної ніжності поцілунками мої руки. Руки, що стали вже для неї джерелом щастя. Простого земного щастя, без якого вона примудрилася прожити шістнадцять років та не з'їхати з глузду… Спитати, як їй це вдалося, в мене теж не знайшлося душевних сил. І тому я спитав те, що хотіла дізнатися від мене мама. - В інтернаті не одразу, але помітили, що мене ніде немає, – відповіла Мирослава, все ще стискаючи в лагідних тоненьких пальчиках мої руки. – Підняли на ноги поліцію… Ну і от… Підвал той вони знайшли. І спіймали цього… - …нелюда, – тихенько завершив я фразу. – Напевно, Миронцю, ти не одне життя врятувала. - А й справді… – видихнула вона, трохи помовчавши. – Так склалося, що поліція влаштувала облаву на мене, а спіймала… А скількох дівчаток він би встиг іще… Не доказавши фразу, вона знову припала вустами до моєї руки. Скільки ж у ній ніжності, яка довгими роками не знаходила виходу… - Миронцю моя маленька… – лагідно-лагідно погладив я її по голові. – Вдягай сукню, й ходімо на кухню – суп розігрівати… До речі, а ти ж наче куховарити не вмієш? - Наче не вмію, – відповіла моя хитра русалонька, надягаючи сарафан (почувся шелест одягу). – Але я приглядалася, коли ти варив суп. Старалася все запам'ятовувати… - Ходімо, – сказав я, вставши з дивана й намацавши на стіні вимикач. – Скуштуємо плоди твоєї праці… Будемо ми з тобою жити, Миронцю. Жити й не тужити. Намучилася ти на сто років уперед. Досить уже. Я тут, із тобою… Зрозуміла? Вона мовчки поклала руки мені на плечі. Провела теплими пальчиками по моїй щоці. І… на якусь солодку мить невміло притислася вустами до моїх вуст. І одразу ж побігла до кухні… Розділ восьмий І справді – почали ми з моєю русалонькою жити й не тужити… Та це був аж ніяк не кінець нашої з нею Казки. І зараз – як же я на це сподіваюся! – Казка ще не закінчилась. Незабаром я дізнаюся, чи не марно сподівався… Але краще не буду забігати наперед. Я дотримав слова – не відлучався більше так надовго. Іноді їздив до родичів – розповідав, як ми з Мирославою живемо. І щоразу казав, що зі знайомством краще почекати. Ну, а до нас час від часу приїжджав Маматов. І щоразу бачив, що Мирослава оживає, розквітає все дужче й дужче. Стає все більше схожою на нормальну людину. Чи… на нормальну русалку. У ставку вона проводила по кілька годин на день. З головою не пірнала – їй заважав якийсь незрозумілий страх. Але й без перебування у воді вона не могла – точнісінько так само, як без моїх дотиків та поцілунків. Тому вода завжди доходила їй лише до плечей. Спочатку було так: Мирослава казала мені, що йде посидіти у ставку, і я туди – тобто за будинок – не потикався. Та потім вона зізналася, що їй добре там, у воді, але й туга за мною дошкуляє. І ми дещо придумали… Я почав ходити до ставка разом з нею. Щоразу лягав на м'яку, нагріту щедрим літнім сонцем травичку та зав'язував очі темною ганчіркою. А моя русалонька скидала сарафан і заходила у воду. Але сиділа там не просто так, а читала мені вголос якусь казку. Скільки ми там, за будинком, провели щасливих годин… Скільки книжок вона мені отак прочитала вголос… Більш за все вона полюбила «Хроніки Нарнії» Клайва Льюїса. А як же інакше? Як було їй не полюбити світ, де люди живуть поряд із казковими істотами – німфами, фавнами, духами лісу й води… А в доброму казковому лісі ще й живуть пташки й тваринки, які вміють розмовляти… Ось де було б для моєї русалоньки роздолля. А не тут, у цьому озвірілому світі, де, що ніяк не дивує мене, немає місця для чудес. Для Казки… Якщо чесно, я іноді засинав ось так - зав'язавши очі темною тканиною та слухаючи м'який, мелодійний голос Мирослави. А коли прокидався – вона, вже одягнена, завжди сиділа на травичці поряд зі мною. І, обережно знявши з мене пов'язку, погладжувала мені лице чудовими ніжними пальчиками. А потім я сідав та пригортав її до серця – не дуже міцно, щоб вона не боялася. І моя русалонька завмирала від щастя. Від щастя, про яке неможливо розповісти словами. Хто десятиліттями не знав дотиків рідної людини – той зрозуміє її. А кому пощастило дарувати ці дотики істоті, що пройшла крізь пекло на землі, – той зрозуміє, що відчував тоді я. Слова тут безсилі. Повільно, дуже повільно страх перед дотиками чоловіка полишав мою дівчинку. Дівчинку з тілом, спотвореним страшними шрамами. І з душею, яку стільки років покривали шрами ще жахливіші… Але я робив усе, щоб вони поступово зникали. Перші два місяці мені було відносно легко. Мирославу я бачив одягненою – хоча й дуже легко, та все ж… І торкатися себе вона дозволяла тільки… коротше кажучи, так, як торкаються зовсім малої дитини. Поступово я зміг погладжувати її оголені руки, не боячись, що нею оволодіє страх. Іноді притискався вустами до її вуст – але зовсім ненадовго. Без непотрібної, як я відчував серцем, наполегливості. А інколи ніжно цілував тендітне білосніжне плече. І вона не здригалася від страху. А очі ставали синіми-синіми, мов небо якогось казкового світу… Та ось настав день, з якого почалося одне з моїх найтяжчих у житті випробувань… Так, якщо хтось буде читати ці рядки, здивується: всі знають, крізь що я пройшов роки потому. Який страшний тягар ліг на мої плечі й мало не розчавив мене… Але той місяць теж був до нестями важким. Я-бо теж балансував на тонесенькій грані, щомиті ризикуючи впасти у прірву, з якої було б уже не вибратися. Отож, одного разу я, як іноді це бувало, заснув, слухаючи, як Мирослава читає мені вголос. А коли прокинувся – вона, як зазвичай, одразу й зняла з мене пов'язку. Сукні на ній не було… Тоненькі лагідні пальчики, як завжди, погладили мене по щоках. Але в очах не світилася спокійна казкова синь. Вони були то тривожно-сірими, то пронизливо-блакитними. Наче небо навесні за неспокійної погоди. Як тоді, в березні… - Погладь мене… – ледь чутно прошепотіла вона. – Пригорни до серця… Може, страх нарешті полишить мене. І я подумав, що стримувати бажання вже не потрібно. І обійняв свою оголену русалоньку… Отоді я нарешті зрозумів, що спина в неї чиста – без шрамів. Значить, вона лежала на спині, коли він… Нарешті я зміг зробити те, чого мені хотілося з самісінького початку. Розцілувати кожен її шрам… Хоча ні – ще не кожен. Вкривши цілунками, зігрівши дотиками груди й живіт моєї дівчинки, я торкнувся був її стрункого, теж спотвореного шрамами стегна… але зараз же відсмикнув руку. Страх іще не полишив її… Мирослава, відчувши дотик моєї руки так близько від найпотаємнішої частини її тіла, здригнулася. Вмить стислася у тремтячу грудочку, обійнявши свої коліна так міцно, що побіліли руки… - Не бійся… – прошепотів я, дивлячись у широко розкриті темно-сірі очі. – Не бійся, Миронцю… Довірся мені. Не сахайся… Просто довірся, і все буде гаразд. До крові закусивши губу, щоб хоч якось приглушити бажання, що вже накрило мене й прагнуло затьмарити собою всі мої думки й почуття, я присунувся до Мирослави та незграбними рухами зав'язав їй очі. І вона не відсахнулася… Плутаючись в одязі й пошепки лаючись, я роздягнувся догола й занурився у ставок. Хвала Небесам, вода виявилася навіть не прохолодною, а мало не крижаною. Найпевніше, тут било з-під землі джерело. - Миронцю, можеш зняти пов'язку, – сказав я, коли стало трохи легше. – Одягайся та йди до будинку – я скоро прийду. Нічого не бійся. Все гаразд… Коли вона зробила все, як я просив, мені знадобилося ще чимало часу, щоб прийти до тями. Вибравшись нарешті з рятівної холодної води, я став робити всі фізичні вправи, що тільки знав. Віджимання, нахили, присідання… Така активна зарядка не тільки зігріла мене, прогнавши вагому загрозу не на жарт застудитися, але й виснажила так, що бажання де й поділося. Ось тепер можна було й повернутися до будинку та заспокоїти бідолашну Мирославу… * * * Отак ми й прожили той місяць. Прийдемо до нашого ставка, роздягнемось – я вище пояса, вона повністю – і сидимо на травичці, обійнявшись та ніжно погладжуючи одне одному спину… А тоді починалося найсолодше – для Мирослави. І найтяжче – для мене. Моя русалонька тепер не лише дозволяла мені вкривати обережними, сповненими ніжності поцілунками все її тіло вище пояса. Вона повертала всі мої пестощі мені. Сторицею повертала… Ніколи раніше не знав я таких невимовно лагідних жіночих дотиків. Ніхто ще не ставився до мого тіла як до найціннішого у світі скарбу… Нема таких слів, щоб передати всю трепетну ніжність, з якою моя дівчинка покривала цілунками кожен сантиметр моєї шкіри. А коли вона з безмежною довірою притискалася грудьми до моїх грудей, я відчував її прагнення… перелити в мою душу свою ніжність. Перелити разом зі сльозами, які, народжуючись у казково-синіх очах, крапали на груди. І ніби розчинялися в мені. Мирослава, звісно ж, розуміла – наскільки взагалі жінка в цьому сенсі може зрозуміти чоловіка, – як тяжко доводиться мені. Будь на те її воля, ми з нею зайшли б у глухий кут. Але я, відчуваючи, що душею моя русалонька вже намертво прикипіла до мене й відчайдушно прагне подолати страх перед єднанням тіл, сам наполягав на тому, щоб вона мене пестила. Повторювалося це, щоправда, не щодня, проте часто. Через день чи два… І щоразу, повертаючись після зарядки та водних процедур до будинку, я був певен, що роблю все правильно. Що не може моя дівчинка без мене, без отих безцінних для неї хвилин щастя. Безцінних і для мене… Хай там як це було тяжко, але я повертав її до життя. І отримував від неї найдивовижніше з усього, що тільки може отримати чоловік від жінки. Дотики безмежно лагідних тоненьких пальчиків та солодких як мед вуст, які до мене ніхто не цілував… Не було… й не буде… кінця її ніжності. Ніби не шістнадцять років, а цілі тисячоліття томилася вона, ця ніжність, в чудовому тендітному тілі. В тілі, яке навіть потворні шрами не змогли зробити бридким. * * * В кінці серпня дні стали, як і завжди, помітно коротшими, а ночі – довшими. Тож про той незабутній вечір – коли Мирослава, як зазвичай, пішла до будинку, а я почав проганяти далеко-далеко тваринний інстинкт продовження роду, який поки що не був потрібен ні мені, ані їй – можна вже було сказати «ніч». Отож, тієї ночі трапилося дещо воістину дивовижне. Те, після чого я повірив, що в цьому світі все-таки лишилося місце для Казки… Розділ дев'ятий Це сталося, коли я, втомлений фізичними вправами, збирався повертатись до Мирослави, яка, напевно, вже закінчувала готувати вечерю. Я закрокував був до будинку, але озирнувся, щоб кинути прощальний погляд на наш улюблений ставок. І… застиг на місці. Замість ставка я побачив нешироку річечку, прозорі води якої блищали сріблом під променями величезного круглого місяця, що тільки-но зійшов. Замість високого паркана, який відділяв подвір'я нашого дому від навколишнього світу й дозволяв нам просто неба займатися чим завгодно, переді мною розгорталася безкрая, вкрита пишною зеленню земля. Перейди – чи перепливи – річечку, і ось він – незвіданий казковий світ… Спочатку я, міцно заплющивши очі, затрусив головою. Примариться ж таке… Та ні – інший світ навіть не думав зникати. І я мимоволі зробив крок до Річечки. Що там біля неї за дивний пеньок? Мені здалося, чи він ворушиться? Аж тут ізсередини порохнявого, найпевніше, пенька показалася… голова. З довгим гострим носом, зібраними в недбалий вузол сивими космаками й круглими, немов у пугача, очиськами. - Кахи-кахи… – сказала дивовижна істота, склавши на краю пенька довгі тонкі руки – наче гілочки. – От же ж морока – на всяку погань перетворюватись… Василю, ти язика проковтнув, чи що? Час на місці не стоїть. А ви маєте до світанку впоратися… - Х-хто «ви»? – ледве змусив себе промимрити я. - Вас тут двоє – ти забув, чи що? Кахи-кахи… Тьху, надихалася порохнею – тепер спробуй викашляй… Мирославина це Річечка. Рідна її. Докумекав? Скінчився її час у цьому світі. Досить їй мучитися – витерпіла вона все, що повинна була… - Ти взагалі хто така? – спохмурнів я. – Хоча й так бачу – відьма… Мирославу тобі не віддам. Кохаю її… Ось так вийшло… Сумнівався-сумнівався, вагався-вагався всі ці три місяці: кохаю я свою русалоньку по-справжньому, чи це всього-на-всього жалощі та бажання допомогти? А тут – саме вихопилося. І знав я, що не брешу. Будь-якою ціною готовий захищати її. Якщо треба – ціною власного життя. - Що кохаєш – це й пенькові порохнявому ясно, – захихотіла-закашлялася Відьма. – Інакше хіба витримав би такі муки, як за останній місяць… І вона тебе кохає. Любить більше за життя своє… Тільки не знає ще про це. Та скоро, либонь, дізнається… Приведи-но її. Час до світанку швидко пролетить. Нема коли нам тут із тобою одне на одного витріщатися… Вона Річечку свою одразу впізнає. А як не побоїться з головою в неї пірнути – так і зціляться рани її давні. - Звідки мені знати, що ти зцілення їй бажаєш, а не підлість влаштовуєш? – холодно спитав я. – Хто вона тобі, що так піклуєшся про неї? - Я, Відьма, своїх дітей не маю, – поглянула вона мені просто в обличчя круглими совиними очиськами. – Тому й доленьку таку собі обрала – про дітей неприкаяних піклуватися. Щастя їм допомагати знайти… Хочеш знати, хто вона така – Мирослава твоя люба-кохана? - Хочу… – почув я власний шепіт. - Тоді присядь поряд – а то голову на тебе задирати, кахи-кахи, не вельми зручно… Так от, була вона колись людиною. Дівчатком звичайнісіньким. Але так уже сталося, що втопилася вона з горя. Відійняла сама в себе життя – скарб найцінніший… Гріх це тяжкий. Але дитям іще вона була – не потрапляють діти до геєни вогняної… Стала Мирослава наша русалкою. А русалки в нас, як сам ти знаєш, істоти до людей ворожі… Звісно ж, я знав українські легенди про русалок. Живуть ці юні оголені красуні у воді: вдень глибоко на дно запливають – там палати їхні розкішні, де сплять вони до вечора. А стемніє – на поверхню виринають та юних дівчат і хлопців підстерігають. Хто виявиться цікавий чи охочий до неприкритого тіла дівочого – залоскочуть і на дно затягнуть. Згублять життя юне… - Але Мирослава дуже вже не хотіла людей губити, – продовжувала тим часом Відьма. – І вирішила одного разу піти від інших русалок, щоб самій жити й нікому шкоди не робити. Та недовго так було – затужила вона тяжко від самотності. А тугу, біль дитини неприкаяної чую я здалеку… Поквапилась я на допомогу їй. І розповіла вона мені про біду свою… Я їй кажу: до снаги мені помогти тобі Коханого твого знайти. Того, з яким ніколи більше тужити не будеш… Та доведеться тобі спершу випробування тяжкі пройти. - Десь я вже таке чув… – промимрив я. – Та ні – читав! У Андерсена. Про Русалоньку… Там зла відьма допомогла їй стати схожою на людину, щоб вона змогла відшукати свого Принца. А за це мусила Русалонька заплатити: кожен крок – біль… І голос у неї відьма забрала. - Знаю і я цю казку, кахи-кахи… – часто закивала Відьма. – Та не все у справжній Казці так просто, як у вигаданих. Не бажала я ніколи зла дітям неприкаяним. І ті випробування, крізь які Мирослава вже пройшла, і крізь які ще мусить пройти, не я їй вигадувала. І голосу ніхто в неї не забирав… Чи я брешу? «Кожен крок – біль… – крутилася й крутилася в моїй голові ота фраза відьми з казки Андерсена. – Кожен крок – біль…» Життя Мирослави у цьому світі й справді було суцільним болем. Не болем у ногах, а дечим іще страшнішим. Нелюдськими душевними муками… - Неприкаяною вона була, – немовби відповіла на мої думки Відьма, – неприкаяною і зараз є. Не приймав її ніколи ні світ людей, ані світ русалок. З однією лиш людиною – з тобою, Коханим своїм – буде вона щасливою… Бажаєш коханій своїй щастя – веди її сюди. Згадає вона зараз же Річечку свою рідну, де жила до повернення у цей світ. До того, як обернула я її знову немовлям, – немовлям людським, яке у воді дихати не може, – та віднесла людям у кошику… - Так ось чому Мирослава пірнати у Ставок боялася! – ляснув я себе по лобі. – Якщо вона колись утопилася, то повинна боятися води! - Правильно кажеш, – задоволено кивнула Відьма. – А пірне у свою Річечку – знову русалкою стане. Тут, у Річечці, їй місце. Вистраждала вона у вашому світі все, що мусила. Спокутувала гріх свій тяжкий. І тебе, милого, рідного свого, знайшла. Час їй повертатися. Не муч її. Відпусти додому… - І забути? – стиха мовив я, зазирнувши Відьмі в очі. – Просто… забути, ніби нічого й не було? Ніби й не любив я її ніколи? - Ні, – повільно похитала головою Відьма. – Всім, хто знав її, пам'ять про неї зітру. Тільки не тобі. Проти Любові істинної безсилі навіть чари забуття… - Всім? – перепитав я. – А як же Маматов? Він хіба не любить її? - Ні… – знову захитала головою чаклунка. – Нічого він не любить, крім багатства свого. І все мало йому… Якби лишень припинив над золотом своїм труситись – полюбив би Мирославу по-справжньому. Як про донечку рідну, піклувався би про неї. Як ти був невідлучно поряд із нею – так і він міг би. Батька люблячого знайшла б вона… Та губить багатство кляте душі людські. Калічить їх більше за рани страшні, що тіло Мирославине вкривають… Тому й Рустемові я пам'ять про неї зітру. Всім, окрім тебе… Веди її сюди, востаннє тобі кажу. Час летить… І мені вже несила в пеньку сидіти страховидлом таким… Йди до будинку – та не озирайся! Провагавшись кілька секунд, я повірив Відьмі. Повірив її словам про те, що моїй русалоньці вона бажає добра. А ще – благанню в її голосі. Найпевніше, їй справді тяжко було сидіти в порохнявому пеньку. Пройшовши кілька кроків, я все-таки – от же цікава людська натура! – озирнувся. Біля пенька сиділа на траві оголена красуня з довгим чорним волоссям. Сиділа, незграбно розтираючи затерплі білосніжні ноги. По щоках її, як я зміг розгледіти в яскравому місячному сяйві, котилися сльози… - Дай поможу… – підбіг я до неї та взявся сам розтирати ніжні білі ноги. На мить зазирнув їй в очі – не руді та круглі, наче в сови, а людські. Сіро-зелені. Глибокі, пронизливі. Сповнені вдячності, сорому та болю… Отож, вона обернулася потворою, щоб не дражнити мене. Та сил не розрахувала… - Не бійся… – сказав я, намагаючись дивитися їй в очі, а не на принадні білі груди, які вона незграбно затуляла руками, та округлі білосніжні стегна. – Я знаю, що вам, дівам казковим, несила одяг носити. Не бійся мене – лиха не заподію тобі. - Місяць уповні… – тремким голосом проказала Відьма. – Місяць уповні, як прийде час, відкриє тобі знову дорогу сюди. Відчуєш, що й твій час тут закінчився, – ступай без остраху на дорогу цю… Так добре, що ти вернувся… А то ж забула тобі про це сказати. Мало не наробила біди… А тепер іди скоріш. Уже не болять ноги в мене. - Давай поможу підвестися, – мовив я, звівшись на ноги сам, заплющивши очі й простягнувши руки. За них не одразу, але вхопилися дві ніжні дівочі руки. І Відьма із зусиллям, але зіп'ялась на ноги. - Прощавай… – почув я біля самісінького вуха теплий шепіт. – Поспіши до неї… До моєї руки на одну дивовижну мить припали тремтячі м'які вуста… Потім же Відьма, судячи зі звуків, відступила на крок. І раптом зашуміли у повітрі величезні сильні крила. Розплющивши очі, я встиг розгледіти силует здоровенної сови, яка летіла, здавалося, просто до сріблистого круглого місяця. А руку, до якої Відьма притислася ніжними вустами, ніби пекло вогнем. Та не згубним – животворним… Вже від двох жінок пощастило мені отримати цю дивовижну нагороду, від якої стискалося, переповнене сумішшю пекучого сорому та ніжності, серце. Найвищий прояв жіночої вдячності й довіри. Довіри до чоловічих рук, які ніколи не завдадуть їм болю. Навпаки – завжди допоможуть, підтримають, не дадуть мучитися… Та в поцілунках Мирослави було навіть дещо більше, ніж ось така безмежна вдячність. То була Любов. Любов істинна… Але я ще мав – уже незабаром – у цьому переконатися. Згадавши, що треба поспішати, я побіг до будинку – кликати свою русалоньку, яка ще нічого не знала про Диво. Про Диво, яке не збиралося, однак, довго чекати на неї… Розділ десятий Побачивши Річечку та свій рідний казковий світ, моя дівчинка довго простояла нерухомо – наче прекрасна, посріблена променями місяця вповні мармурова статуя. Ось тільки не можуть статуї лити живі сльози… Сльози ці текли нескінченним потоком із широко розкритих очей Мирослави. Плакала вона мовчки. Які тут знайдеш слова… Тільки той, хто довгими роками мучився в чужому світі й раптом повернувся на рідну землю, під рідне небо, зрозуміє, що моя русалонька відчувала тоді. Зрозуміє без усіляких слів… А я тоді не міг зрозуміти її. Проте, опинившись там, на межі чудесного незвіданого світу, немовби всотував Казку. І за ту незвичайну ніч устиг усім серцем полюбити її… Та я знову забігаю наперед. Коли Мирослава трохи заспокоїлась, я розповів їй усе, що дізнався від доброї Відьми. І вона, Мирослава, одразу ж її згадала… - Я боюся пірнати в Річечку… – прошепотіла моя дівчинка, низько-низько похиливши голову. – Тепер я розумію… Русалкою я не боялася пірнати, бо не пам'ятала того, минулого життя. Не знала, що втопилася колись… А тепер, коли ти мені сказав… - Але ж інакше ти ніколи не станеш справжньою русалонькою, – стиха мовив я, обережно стиснувши її заплакане обличчя в долонях. – Так і залишишся неприкаяною. І не людиною, і не русалкою… Один лиш раз пірнути – і все. Так сказала Відьма. Ти ж їй віриш? - Вірю… – тяжко зітхнула Мирослава. – Але… не маю сил себе примусити. По цих словах утомлена довгим днем та нещодавнім сильним потрясінням дівчинка повільно опустилася на травичку. Безсило притислася чолом до мого коліна… Судомно схлипнула… - Світанок… – стривожено промимрив я. – Треба встигнути до світанку. Так вона сказала… Не час зараз плакати, Миронцю. Треба поспішити… Підвівши на мене змарніле, залите слізьми обличчя, моя русалонька повільно, незграбними рухами стягнула з себе сарафан. Озирнулась на Річечку. Але зараз же знову притислася головою до моєї ноги. Обвила її тоненькими руками, на котрих, як завжди, червоніли потворні шрами. Нахилившись, я ніжно погладив праве плече Мирослави, на якому був, напевно, найбільший та найбридкіший шрам. Мимоволі перемістив руку на нічим не спотворену спину… І надто пізно зрозумів, що робити цього не можна було. І взагалі не можна було дивитись на таке бажане для мене оголене тіло… Та не дивитись я не міг: все ще схлипуючи, дівчинка не відпускала мою ногу. З жахом відчувши, що кляте бажання ось-ось накриє мене, я опустився на одне коліно та якомога обережніше відчепив від себе тоненькі тремтячі руки. І, швидко скинувши футболку та брюки, занурився в рятівну прохолодну воду… - І що тут страшного, Миронцю? – весело гукнув я, коли стало помітно легше. – Ось, поглянь: я зараз пірну на самісіньке дно. І випливу… А потім ти… Домовилися? Розгублено кивнувши, вона підійшла – точніше, підповзла – до Річечки. Та не встигла спробувати відмовити мене. Я вже пірнув… Глибина виявилася більшою, ніж здавалося, коли я дивився на дно з берега. Думав, метри зо два. А насправді – мабуть, чотири чи всі п'ять. Вирішивши, однак, що все-таки впораюсь, я досяг дна, відштовхнувся від нього ногами і… зрозумів, що застряг. Заплутався у водоростях… Не знаю, що це були за водорості, але поводилися вони як істоти, наділені розумом. Міцно-міцно тримали мене за ноги… Я щосили смикнувся… Потім ще раз, і ще… Та все було марно. І я відчув, що ось-ось наберу повнісінькі легені води. І припинив опиратися. У вухах усе дужче дзвеніло… Голову наче здавив безжалісний сталевий обруч… Не в змозі більше затримувати дихання, я захлинувся. І все навкруги почорніло… * * * До тями я прийшов уже на березі – від звуків власного кашлю й гострого болю в легенях та в горлянці. І наступної миті зрозумів, що Мирослава якось примудрилася покласти мене, непритомного, животом на своє коліно. Тому з мене й вилилася вода. І я знову зміг дихати. - Як добре, що я ходила на всі уроки… – затинаючись, вимовила моя дівчинка, коли поклала мене горілиць на травичку. – І запам'ятала, як надавати першу допомогу, якщо хтось утопився… - Розумнице… – з чималим зусиллям видихнув я. – Хоробра моя Миронцю… Перед очима все розпливалося від слабкості. Та й вії були ще мокрі… Але я просто не міг не простягти руку, щоб погладити рідне тремтяче плече. Праве плече, яке на дотик виявилося… гладеньким, наче у немовляти. Рвучко сівши, я протер як слід очі та вп'явся поглядом у плечі, руки, груди моєї дівчинки. І не впізнавав їх… - Що таке? – з нотками страху спитала Мирослава. – Що ти… Вона замовкла – ніби щось стало душити її. - Твої шрами… – прошепотів я, обхопивши русалоньку – мою справжню русалоньку! – за плечі й зазирнувши просто в її широко розкриті сіро-блакитні очі. - Що?.. – самими губами вимовила вона. - Їх немає, – просто відповів я. – Поглянь сама на своє відображення… Я прибрав руки, й Мирослава повільно присунулася до самісінької води. Нахилилася до своєї чудесної Річечки… Провела пальцями по ділянках шкіри, які ще зовсім нещодавно були спотворені. І… повірила у Диво. А потім, схаменувшись, кинулася назад – до мене, майже роздягненого та охопленого нездоланною, як я думав, слабкістю. Вона міцно-міцно пригорнула мене до чудових оголених грудей. І… заспівала. Ось тут я по-справжньому зрозумів, що мала на увазі Відьма, коли говорила про голос Мирослави. Про голос, який стільки разів заспокоював, заколисував мене, коли моя дівчинка читала мені вголос. І, як виявилося, мав силу незрівнянно більшу. Цілющу… Голос цей нагадував ніжне, безмежно ніжне дзюркотіння струмка, що витікає з якогось казкового джерельця. А мелодія – напевно, русалонька знала її колись, але згадала тільки зараз! – не була схожа на жодну з тих, що я бодай колись чув у нашому світі. Русалчина пісня… Вона не захотіла губити людей, як її сестри. Заманювати чудовим голосом і тягнути на дно… І тому голос цей став здатним лікувати людські хвороби. Повертати сили й здоров'я… Не знаю, чи маю я рацію. Але… так мені думається. І ось, слабкість та жах від нещодавньої близькості смерті покинули мене. А те, що накотило замість них, ніколи не було таким сильним. І я знову злякався за мою дівчинку, яка з такою довірою, з такою ніжністю притискала мене до тендітного, тремтячого оголеного тіла. - Миронцю, відійди… – прохрипів я, незграбно вивільняючись із лагідних обіймів русалки. – Відійди подалі… Я жити не зможу, якщо… тебе… ось так… Страх на обличчі юної жінки – найпевніше, її просто налякав мій голос – поволі поступився місцем безмежній ніжності. - Не муч себе більше… – палко прошепотіла вона. – Я… більше не боюся. Я тебе кохаю. Я… хочу, щоб у нас дитинка народилася. Подаруй мені її… Не витримавши, Мирослава міцно заплющила очі. Від сорому. Від страху… Так, вона все ще боялась. Як добре, що тієї миті я примусив себе відірвати погляд від її тіла! Тому жодне з почуттів, що відбились на рідному білосніжному обличчі, не залишилося непоміченим для мене. Перш ніж роздягтися повністю, я подумки поклявся цьому доброму казковому світу, що ні на мить не здригнеться цієї ночі моя русалонька, моя рідна істота, від болю. І що ми встигнемо до світанку… | |
|
| |
| : 15 | |
| : 0 | |