Русалонько моя... (розділи 3 - 6)
| Розділ третій Провівши урок, я відпустив клас на велику перерву, а сам, як зазвичай, став зосереджено переглядати журнал. Аж раптом чую краєм вуха голос однієї з учениць: - Мирославо, ну навіщо ти в таку спеку паришся в цій вовняній душегубці? У тебе ж начебто мама багата – машину щодня за тобою присилає. Невже ж сукню по сезону тобі не купить? Не почувши відповіді Мирослави, я підвів голову. Дівчинка сиділа, втупившись поглядом у парту, і мовчала. Її однокласниці це набридло, й вона, знизавши плечима, встала та вийшла у коридор. - Хлопці, погуляйте поки що, – попрохав я кількох учнів, які не встигли ще вискочити на вулицю, де сяяло по-літньому жарке сонце. – Мирославо, підійди до мене, будь ласка. Коли хлопці без заперечень пішли, вона повільно підвелася та, явно переборюючи страх, послухалася мене. «Чому ти всіх так боїшся?» – мало не спитав я, вставши з-за столу та поглянувши просто у тьмяно-сірі очі дівчинки. Але вголос усе-таки вимовив те, що здавалося мені більш важливим: - Мирославо, навіщо ти себе мучиш? Тобі ж незручно в цій теплій сукні, так? То чому ти не вдягнеш щось легше? Чи… в тебе погані стосунки з мамою? Звісно ж, вона низько схилила голову й нічого не відповіла. - Якщо мама погано з тобою поводиться, – продовжував я вмовляти якомога м'якішим голосом, – треба щось робити. Ти всіх боїшся – я ж бачу… Скажи мені: вона кривдить тебе? А якщо справа не в ній – чому ти носиш ці вовняні сукні? Відповіді не було. Мирослава лише вчепилася пальцями обох рук у ненависну цупку спідницю та ще нижче схилила голову. Втомившись чекати, я обережно, одним пальцем, підняв підборіддя дівчинки. І побачив, що очі в неї ніякі не сірі, а пронизливо-блакитні. Різко відсахнувшись від моєї руки, яка посміла торкнутися її шкіри, вона раптом завела руки за спину. І я почув різке «вж-жик!» застібки-блискавки… Наступної миті сукня вже лежала безформною ганчіркою біля її ніг. Як я й думав, більше на її тілі не було жодної ниточки. Тоді я вже не один рік прожив без жінки: як пішла від мене Оля – так і не заводив ні з ким стосунків. А тут… Зошитові зізнатися можна: першої миті мене мало не накрило з головою бажання. Та його одразу ж прогнав жах. Жах, змішаний з болем. Мені наче проштрикнули серце чимось гострим та гарячим… - Хто… – ледве чутно прохрипів я, коли до мене повернулась нарешті здатність думати й говорити. – Яка потвора могла… зробити… Аж тут мене почали душити сльози, і я, щоб не дати їм волю, глибоко вдихнув та повільно видихнув. Руки Мирослави тремтіли. Сукня, в яку можна було б учепитися, так і лежала на підлозі… А я все дивився й дивився на жахливі – хоча й вочевидь старі – шрами, що вкривали її руки, плечі, груди, живіт… Закінчувалися вони лише на стегнах. Від довгих, але неглибоких порізів шрами залишаються зовсім інші… В її тіло встромляли щось гостре та дуже тонке. В живе дитяче тіло… Мирослава тоненькими пальчиками стерла з моєї щоки чималу гарячу сльозу. Притулилася чолом до моїх грудей… Я, не торкаючись оголеної спини дівчинки, погладив чудову золотаву косу. Притиснувся на мить вустами до її маківки… Аж тут сталося те, чого слід було, взагалі-то, чекати. - Що це таке?! – проштрикнув гнітючу, сповнену запитань без відповідей тишу істеричний вереск Раїси Андріївни. – Що, я питаю, тут коїться?! - Нічого, – втомлено зітхнув я, подумки дивуючись власному спокою. – Я звільняюся. А з Мирославою одружуся. Сьогодні ж. Швидко підібравши з підлоги сукню та надягнувши її абияк на дівчинку – хоча блискавку все-таки вдалося нормально застібнути, – я взяв її під руку та, залишаючись незворушним, повів до дверей. А Раїса Андріївна так і лишилася стояти з відкритим ротом та виряченими, наче у ропухи, очима. * * * Мирослава в усьому слухалася мене. Як я зрозумів потім, її надто сильно вразили шалені крики Раїси, тож вона просто не усвідомлювала до ладу, куди її ведуть, і що буде далі. До того ж їй було не велено нічого про себе розповідати. Тому вона – безпорадна, геть збита з пантелику дитина – й дозволила мені довести її до розкішної машини, що вже стояла за шкільними воротами. Шофером виявилася доволі симпатична молода жінка. - Що сталося? – стурбовано запитала вона, лишень вгледівши нас із Мирославою. - Я хочу бачити її матір, – відповів я, мало не ляпнувши «щоб просити її руки». - Але… – відвівши погляд, пробелькотіла дівчина. – Розумієте – мати Мирослави зараз дуже зайнята. Ви не переймайтесь – я довезу її додому, там про неї потурбуються. - Розмова дуже важлива, – твердо вимовив я, дивлячись у розгублене молоде обличчя. – Важливіша за будь-які зустрічі й наради цієї жінки. Я хочу бачити її. Просто за-раз. - Я напишу їй повідомлення… – провагавшись іще секунди зо дві, протягла дівчина. – Ви… мабуть, класний керівник? Я лишень кивнув, усе ще обережно стискаючи тремтячий лікоть Мирослави. Відповідь прийшла швидко. На щастя, подумав я, їй все-таки не наплювати на доньку… - Сідайте, – сказала дівчина-шофер, ховаючи телефон. – Мирославо, не забудь пристебнутися. - Давай поможу, – квапливо вимовив я, на мить – на якусь коротесеньку мить! – торкнувшись тремтячої руки дівчинки. Рука блискавично відсмикнулась убік. Наче від удару струмом… Боїться… Так безнадійно, до жаху, до безмовного крику боїться… «А з Мирославою я одружуся», – забриніли у вухах власні слова. Пообіцяв – виконуй… Тепер уже не викрутишся. Одружуйся, Василю, зі сповненою шаленого страху перед людьми – все-таки більше перед чоловіками! – дівчинкою… Хоча їй вже сімнадцять має скоро виповнитися… Та все одно вона – всього лише нещасна дитина, яка боїться власної тіні. Дитина зі скаліченою душею. Зі спотвореним тілом… Мені раптом згадалася одна з книжок, які я читав та безліч разів перечитував у дитинстві та юності. «Біле Ікло» Джека Лондона… Історія про таку само скалічену – в усіх розуміннях цього слова – тварину: напівсобаку-напіввовка. Про всі його тяжкі страждання… А ще – про чоловіка на ім'я Відон Скотт, який добровільно поставив собі майже нездійсненну задачу: вилікувати Біле Ікло. Зцілити рани тілесні та, що найголовніше, заповнити страшенну порожнечу в його душі. Порожнечу, де замість животворної любові панував згубний, безмежний страх перед людиною, що роз'їдав усе його єство. Страх перед людськими дотиками… «Не просто так, виходить, я читав у дитинстві про таке Диво, – подумалося мені, коли ми вже в'їжджали до воріт розкішного маєтку. – Якби ж у житті таке теж було можливо… А творити це Диво, схоже, нема кому. Крім мене…» Розділ четвертий До вітальні покликали спочатку Мирославу. Та хвилин за п'ятнадцять вона вже вийшла й ледь чутно проказала: - Він вас чекає… - Він? – здивовано перепитав я. Але дівчинка лише мовчки схилила голову. І тоді я, зібравши всю свою рішучість, переступив поріг світлої та надзвичайно просторої (мабуть, завбільшки як кілька квартир на кшталт тієї, де я мешкав разом з батьками, сестрою та її донькою Наталкою) вітальні. - Рустем Маматов? – ошелешено закліпав я, підійшовши до чоловіка, який і не думав підводитись із величезного шкіряного крісла. – А… де мама Мирослави? - «Маму» я їй найняв, – приємним, та не позбавленим металевих ноток голосом заговорив один з найвпливовіших олігархів України, – щоб ходила на батьківські збори. Паспорт їй замовив – комар носа не підточить. І Мирославі теж. Хоч прізвище їй нормальне вигадав – а то в інтернаті дали ідіотське якесь… - В інтернаті? – ще не оговтавшись від здивування, промимрив я. - Атож, – театрально-недбало знизав плечима олігарх. – Я ж інколи й таким закладам підкидаю грошей. Буває, і особисто приїжджаю… - Невже? – вихопилося в мене. - Можеш не вірити – твоє діло, – знову стенув він плечима. – Так ось, в інтернаті мені розповіли, що Мирослава там з пелюшок жила. Як заведено: кошик з немовлям, а на ковдрі ім'я вишите… Ну, промучилася вона там до одинадцяти років. І одного разу вирішила втекти… Як їй це вдалося – сама не пам'ятає… Я її розпитувати намагався, та спогади в неї тільки уривками лишилися. Потинялася, каже, вулицями до сутінків. А в одному вузенькому провулку напав на неї якийсь хворий на всю голову покидьок. Затягнув до якогось підвалу й там зґвалтував. Кров, звісно ж, потекла… Це вона пам'ятає добре. А потім у психа того – найпевніше, від вигляду крові та страждань дитини – зовсім дах з'їхав. І він почав запалювати сірники. І… Ти присядь – чого стоїш? Подихай, до тями прийди. А то дуже треба мені швидку для тебе викликати… «Сірники… – миготіли у мене в голові уривки думок. – Запалював сірники… І… в тіло дитини… Всі ж люди дітьми народжуються… Звідки беруться такі?!» - Ти про одруження, мабуть, просто так ляпнув? – повернув мене до дійсності спокійний – надто вже спокійний! – голос Маматова. - Ні, – процідив я крізь зуби. – Тільки не подумав тоді про закон. Їй же сімнадцяти ще нема – заміж не можна виходити… - Це не проблема, – недбало махнув рукою олігарх. – Один дзвінок – і дату народження в паспорті Мирослави швиденько підправлять… Ну, що скажеш, Ромео? - Я Василь Петрович, – нерозбірливо пробурчав я. – Якщо зробите – одружуся хоч сьогодні. - Гаразд, – кивнув Маматов, дістаючи телефон. – Надія – ота, яка вас сюди привезла – вас і до РАГСа й назад відвезе. Жити з Мирославою будете тут. А то ще потягнеш її до отієї собачої будки, де сам живеш… Почекай трохи… Так, слухай сюди: в паспорті Мирослави треба дату підправити… - Я квартиру зніму… однокімнатну, – пробелькотів я, коли він закінчив телефонну розмову. - Не сміши мене, – відмахнувся олігарх. – У тебе, мабуть, грошей вистачить на один місяць оренди – при тому, що на їжу ні копійки не залишиться. Ти ж звільнився – правильно Мирослава мені сказала? - Офіційно ще ні, та іншого виходу не бачу, – зітхнув я, згадавши фіолетову від праведного гніву фізіономію Раїси Андріївни. – Нашій директорці марно щось пояснювати… - Воно й на краще, – тоном, що не терпить заперечень, вимовив Маматов. – Я ну ніяк не можу Мирославі багато уваги приділяти – бізнес у мене, сам знаєш… - Невже тільки героям книжок на кшталт Елама Харніша, – повільно заговорив я, дивлячись просто у водяво-блакитні очі, що відповідали мені таким само пильним поглядом, – вистачає розуму на те, щоб відправити бізнес до чортової матері та зосередитись на рідній людині? Мирослава ж не грошей ваших потребує, а вас. Вашої присутності, вашого живого тепла… Ви ж знаєте, як вона від найлегшого дотику сахається! - Голос не підвищуй на мене, сучий сину, – на мить стиснув зуби олігарх. – Так, я знаю. Але Харнішем доведеться стати тобі. Звільняють тебе – значить, доля така. Одружися з нею та допоможи стати нормальною людиною. Хоча справа це нелегка – не один місяць, мабуть, промине. Тут терпіння ой яке потрібне… Ти певен, що настільки сильно в неї закохатися встиг? Вистачить тобі терпіння, щоб у ліжко її не тягнути, доки вона ще боїться? - А ви сам? – знову вихопилося в мене. – Що б ви з нею робили, якби не… цей випадок у школі? Якби все не обернулося… ось так? Навіщо ви раптом забрали до себе додому нікому не потрібну скалічену дівчинку з інтернату? - Чому забрав – тебе не стосується, Васю, – відрубав Маматов. - Вона вам нагадала якусь рідну людину? – осінило мене. - Нагадала, – уривчасто сказав він. – І коса в неї, і навіть ім'я, як у… Та це тебе не стосується. Чого в минулому копирсатися, коли в теперішньому клопотів по саме «не можу»?.. Так ось, щоб ти знав, нічого я з нею не робив би. Я її взяв до себе як названу доньку. А ти, зятю, коли вже встромив у ярмо голову – тягни. Жити, як я вже сказав, тут будете. Вона до цього будинку встигла звикнути. Подвір'я тут просторе, паркан високий – гуляй собі в чому мати народила, у ставок пірнай… Вона це діло любить – ну просто русалка… Обслуга тут уся з прямими руками, а найголовніше – доброзичлива. Всі, як ти розумієш, жінки… Грошима я вас не обділю. Та гляди, сучий сину: бодай раз голос на Мирославу підвищиш або до котроїсь покоївки чіплятися будеш – заведу до підвалу та пристрелю, як собаку шолудивого, й пискнути не встигнеш. У доньки моєї секретів нема від мене – все як є розповідає. Я буду до вас десь раз на тиждень приїжджати, навідувати її… Все зрозумів? - Не буду я жити за ваш рахунок! – вигукнув я зі всією рішучістю, на яку був здатен. – Рук чи ніг не маю, чи що? Знайду іншу роботу – буду забезпечувати нас обох… - Ну й ідіот… – зітхнув Маматов. – Я ж тобі ясно сказав: треба, щоб ти їй увесь свій час присвячував. Ну, якщо до батьків з'їздити чи щось там іще важливе… А так – щоб весь час із нею. Сам про Харніша казав… - Тут радше порівняння з Відоном Скоттом напрошується, – тихо відказав я. - Правильно, – так само задумливо кивнув названий батько Мирослави. – Добре, що ти такий начитаний. Вона книжки ой як любить… Будеш їй читати вголос – може, й боятися тебе потроху перестане. А як зробиш її нормальною людиною – тоді роби що хочеш. Роботу шукай, як тобі так хочеться… Та поки що, Відоне Петровичу, ти маєш справу куди важливішу… Питання є? - Є одна умова, – знову зібрав я всю свою твердість. - Ну? – іронічно схилив голову набік Маматов. - Обслугу хоча б звільніть. Готувати їжу на двох – справа не дуже складна. Ну, в домі ще прибратись… А Надія більше Мирославі не буде потрібна, я правильно зрозумів? Возити її нікуди не треба буде – досить з неї школи… - Досить, – кивнув Рустем Ашотович. – Я й сам спочатку був проти, але вона так просила – мало ноги мені не цілувала… - Сама… просила? – здивовано протяг я. - Еге ж, – вкотре знизав він плечима. – Мовляв, хочу ходити до нормальної школи. Наче нормальна людина… Ну, я й погодився, щоб тільки не побивалася так… Звісно ж, я потурбувався, щоб від фізкультури її звільнили. Вона ж не могла перевдягатися – навіть при дівчатках… І сестричку їм у медпункт зі своїх людей поставив… Гаразд, обслугу я звільню. Тільки раз на тиждень будуть до вас прибиральниці приїжджати. Самому тобі в усьому домі не до снаги буде прибирати. А Мирославі я цим займатися не дозволю. Зрозумів? - Зрозумів, – похмуро кивнув я. - От і чудово. А тепер поклич-но сюди Мирославу. І Надію розшукай – вона десь тут ходить. Хай теж до мене підійде… Господи, ну за що мені такий голозадий зять дістався… - Голозадий – не означає неповноцінний, – з гідністю відповів я. І вийшов з вітальні… Розділ п'ятий Вечір того дня був сповнений метушні. Попрохавши у Маматова дозволу оглянути будинок та вибрати собі кімнату, я не став затримуватись на другому поверсі, де знаходилася спальня Мирослави. Горище – ось що було мені потрібно… Горище виявилося більш просторим, ніж я тільки міг уявити. Зрадівши, я поквапився спуститись на перший поверх та попросив покоївок, які ще не пішли, навести лад на горищі. А потім Надія повезла нас із Мирославою спочатку туди, де на нас уже чекав оновлений паспорт моєї нареченої, а тоді й до РАГСа. Шлюб наш зареєстрували дуже швидко, і хвилин за п'ятнадцять ми вже були вдома. Батькам я зателефонував дорогою – сказав, що приїду завтра. Розмова мала бути нелегкою – з тих, що краще вести зранку, на свіжу голову. На горищі я роздягнувся майже догола та влаштувався на зручному м'якому диванчику, де вже була дбайливо розстелена постіль. Але сон ніяк не йшов. Надто вже був цей день перенасичений подіями, що ніяк не налазили на голову. Правильно все-таки кажуть: ми уявити не можемо, що буде з нами за десять хвилин. Найважливіші повороти долі завжди захоплюють нас зненацька… Я вже почав дрімати, та заснути як слід мені не дали неголосні, але таємничі у цілковитій темряві (світло я вимкнув, а ніч була безмісячна) звуки – клацання дверної ручки та майже нечутні кроки. - Миронцю, що таке? Я вже встиг перейняти від Рустема Ашотовича це пестливе скорочення від «Мирослава». Відповіді не було. Ну, а як інакше? Боїться ж… І Маматова, котрий, як і я, ніколи на неї не гримав (я охоче повірив цьому), теж боїться. Якби лишень він проводив з нею більше часу… Що ж, Еламом Харнішем та Відоном Скоттом в одній особі випало бути мені. - Почекай, зараз підведуся… – промимрив я. – Де ж цей вимикач… Витягнувши руку вперед, я, однак, намацав зовсім не вимикач. Темряву горища пронизав тоненький крик – точніше, писк. Немовби я стиснув у безжальній руці малесеньке пташеня чи мишеня… Мирославі не могло бути боляче. Я всього-на-всього легенько торкнувся, зовсім не бажаючи цього, її оголених грудей. Все правильно – Маматов казав, що вдома вона ходить без одягу… Страх, однак, – це теж біль. І я мусив якось його вгамувати. «Ну, Відоне Петровичу, дій… – промайнуло в голові. – Тільки світло краще не вмикати, якщо вона в чому мати народила». - Миронцю, я більше не буду руку простягати, – якомога м'якішим голосом вимовив я. – Не бійся… Що сталося? Тобі щось потрібно? У відповідь почулося лише часте, проте неголосне дихання дівчинки. Який же сильний її страх… А я ще й мимоволі, але підклав дров у багаття… Що ж тепер робити? Подумавши кілька секунд, я попросив: - Ходи сюди, Миронцю. Йди на голос… Хоча в мене очі вже звикли – я, здається, твій силует бачу… Якщо тобі страшно руками мене торкатися – спробуй головою притулитись. Як сьогодні вдень… Ти ж тоді так не боялася… За мить Мирослава вже притискалася чолом до мого оголеного плеча. І я – так само, як кілька годин тому – легенько поцілував м'яке, наче в малої дитини, волосся. - Що сталося? – втретє спитав я, пильнуючи, щоб не прозвучало жодної, навіть найслабшої, нотки роздратування. – Я думав, ти вже спиш… Що тобі потрібно? - Ми ж із вами… – з превеликим зусиллям пробелькотіла дівчинка. - Не бійся… – так лагідно, як тільки міг, прошепотів я. – Не треба мене боятися… Миронцю моя маленька… Ніжність – єдине, що допомагає від страху перед людьми – одразу ж цілюще подіяла на її душу. Як же сильно – до нестями! – їй цього не вистачало… - Ми ж із вами… одружилися, – змогла нарешті вимовити вона. – Тобто ми повинні… Я вас чекала. А потім… мені стало так страшно, що я вже не змогла терпіти. І сама до вас прийшла… Будь ласка… нехай це буде не дуже… бо-ляче. Останнє слово наче відібрало в неї геть усі сили… Моє плече, яке вже встигло звикнути до приємного тепла, що йшло від чола Мирослави, відчуло холод. Наступної миті, як я з жахом зрозумів зі звуків, дівчинка опустилася переді мною на коліна… - Миронцю, встань… – не одразу спромігся вичавити із себе я. – Вставай, маленька моя… Ніжність у моєму голосі цього разу подіяла зовсім не так, як було треба. Сльози, що, найпевніше, вже почали душити Мирославу, вирвались на волю, й вона скорчилася ще дужче. Сівши на підлогу поряд з нею, я обережно-обережно погладив однією рукою чудове розпущене волосся й зашепотів: - Тихше… Все ж добре… Ти вдома… Тебе ніхто не скривдить. Я тобі ніколи не завдам болю… - Тому що… Рустема Ашотовича боїтеся? – раптом видала вона, все ще судомно схлипуючи. - Ні, – тихо, але твердо відповів я, не припиняючи гладити її волосся. – Просто… кривдити слабших – це не по-людськи. А я людина… Тепер зможеш підвестися? Я ж тобі не поможу. Якби міг за руки взяти… Але ж я знаю, ти боїшся… - Я спробую сама… Вона сперлася руками на підлогу та спромоглася звестись на ноги. І я, теж підвівшись, запитав: - Навіщо ти… так зробила? Невже подумала, що я… буду змушувати тебе… Тут, мабуть, скажу те, чого ніколи не казав уголос, однак зошитові можу довірити. Ніколи не розумів, чому нашому суспільству так невтомно нав'язують неприродні форми сексу як норму. Чому зараз просто… модно цим займатися. Хоча людський рот, як і задній прохід, фізіологічно не призначений для цього… Проте людям чомусь подобається бути схожими на тварин – у найбільш огидному сенсі цих слів… Можливо, я – просто пережиток давно минувших часів. Можливо, я геть не розуміюсь на задоволеннях, які дарує нам життя. Проте одна з причин того, що я після розлучення з Олею не намагався заводити нових стосунків, – це те, що… якось не хочеться цілувати губи, які, найпевніше, їхня хазяйка неодноразово використовувала не за призначенням. Добровільно… - Мені… дівчата казали… – ледве-ледве чутно відповіла Мирослава. - Які дівчата? – обережно перепитав я. - В… – якось дивно затнулася вона. – В інтернаті, де я виросла. У них уже досвід був… Вони казали, що спочатку краще… - Забудь усе, що вони тобі казали, – рішуче, вчительським тоном сказав я, а потім додав уже м'якішим голосом: – Миронцю, я цієї ночі навіть близько підходити до тебе не збирався. І завтра теж. І потім. Я ж не для цього з тобою одружився… Ну, тобто… якщо ми поживемо якийсь час разом і між нами зародяться почуття… Але це тільки тоді, коли ти зовсім перестанеш мене боятися. А до цього ще далеко… якщо в мене взагалі це вийде. Розумієш? - Тобто ви… – тремким від величезного полегшення голосом пробелькотіла Мирослава. – Тобто… мені можна до своєї спальні? - Звичайно, можна, – лагідно відповів я. – Тільки… хочу тебе попросити. Знайди в себе якусь легеньку одежину. Щоб не ходити зовсім без нічого, але… Просто… так мені легше буде. Спокійніше… Гаразд? - Гаразд, Василю Петровичу… – тихенько зітхнула вона. – Доброї вам ночі… - Добраніч, Миронцю, – знову поцілував я її в маківку. – І кажи мені тепер «ти». Ми ж усе-таки одружені… Не вимовивши жодного слова, дівчинка вислизнула з кімнати. Так тихо, наче вона була не людиною, а якоюсь потойбічною істотою. Мені раптом згадалось, як Маматов назвав її русалкою… - Русалонько моя… – задумливо прошепотів я, знову залізши під ковдру. І незабаром уже спав міцним, спокійним сном… Розділ шостий Коли я прокинувся, поряд зі мною на диванчику сиділа Мирослава, вдягнена у легкий білий сарафанчик вище колін. По ніжних білих щоках неквапно котилися дві крихітні сльозинки. - Ти чого плачеш, Миронцю? – рвучко підвівся я. – Болить щось? Вона повільно кивнула. - Де болить? – уривчасто вимовив я. І, згадавши, що ліг спати майже без одягу, загорнувся по груди у ковдру. Мирослава мовчки приклала руку до серця й міцно заплющила очі – явно від болю. По щоках покотилися нові сльози… - Тут ліки якісь є? – заметушився я. – Валідол, наприклад? - Воно… не так болить, – зітхнула-схлипнула дівчинка. - А як? – знову сів я на диван, щільніше загорнувшись у ковдру. – Просто на душі тяжко? - Не просто… – зазирнула вона мені в обличчя вогкими сіро-блакитними очима. – Воно… дуже болить. Так, що… напевно, вмерти можна. Тільки дурень буде питати в дитини, яку спіткала така страшна, дика доля, чому в її серці смертна туга. Туга, що так сильно стискає це нещасне тендітне сердечко, що воно й справді може не витримати… Тому я й вирішив запитати інше: - Чим тобі помогти? Що зробити, щоб воно не так боліло? Погляд мій сам собою зісковзнув з її обличчя на страшні, хоча й п'ятирічної давності, шрами – по кілька на кожній блідій оголеній руці. Я раптом зрозумів, що мені кортить погладити кожен з них. Може, так вдасться бодай трошечки вгамувати біль, тугу, розпач дитини, за яку я віднині відповідаю… Але ж вона боїться… Так страшенно боїться, що я навіть за пальці не можу її взяти. А про плечі й казати годі… - Погладь мене… – тихим тремким голосом попрохала Мирослава, низько-низько похиливши голову. – Як учора… Я сьогодні прокинулась – а воно болить… Я не зрозуміла спочатку, що це. А потім… до мене раптом дійшло. Тут і я дещо збагнув. Раз – і все. Наче її думки передалися мені… - Миронцю, тебе взагалі в житті хто-небудь пестив? Обіймав? Відповідь мені була не потрібна – я вже знав її. Страшну, немислиму відповідь… Але це було саме так. Дівчинка, не вимовивши жодного слова, дуже повільно похитала головою. Інтернат… Синонім слова «дитина-каліка». Душевна каліка… - Ти ні з ким там не дружила? Міг би й не запитувати про це… Дружила б вона з якоюсь іншою дівчинкою – було б легше обом. Перепадали б на долю обох ніжні дотики. Те, без чого людина виростає скаліченою… Не лише її тіло спотворене шрамами. Роздивляючись їх, я наче бачив саму її душу. Душу, позбавлену найважливішого, що мусить отримувати кожна дитина у світі. Любові й ніжності. Дотиків рідних рук… - А Рустем Ашотович? – спитав я, коли Мирослава знову ледь помітно похитала головою. – Невже він тебе не торкався? - Ні… – прошепотіла вона. – Йому не хотілося, щоб я тремтіла від страху… Він якось мене за руку взяв, але побачив, як я боюся… А ти… Коли ти мене вчора у школі погладив… а потім на горищі… мені було не боляче. Не страшно… Навпаки – так тепло стало… Так… я не знаю, як це сказати… «Господи ж Боже ти мій…» – мало не вихопилося в мене. Чи зміг би я витримати – не з'їхати з глузду, не накласти на себе руки, – якби до шістнадцяти років був начисто позбавлений простого людського тепла? А вона якось витримала. І тепер – нарешті, сили ж святі небесні! – нарешті дочекавшись людини, яка змогла їй це тепло подарувати, – зрозуміла, що загине, якщо віднині щодня, щогодини не буде отримувати його, животворне тепло ніжних рук. Загине… Збожеволіє від болю… Хоча збожеволіти – це страшніше, ніж умерти… - Погладь мене… – самими губами повторила Мирослава, знову зазирнувши мені в обличчя розширеними від нестерпного душевного болю очима. Темно-сірими… - Поможи мені… Ці слова, сповнені майже безгучного благання, – благання, що могло б заповнити весь цей величезний маєток разом із просторим подвір'ям, – вивели нарешті мене з заціпеніння, що скувало моє тіло й душу, коли я усвідомив, скільки страждань витерпіла за своє недовге ще життя ця безневинна дівчинка. Як же нестримно мені захотілося тоді міцно-міцно пригорнути її до серця… І обіймати, й цілувати без кінця чудове ніжно-золотаве волосся… Щоб тільки їй стало легше… Та я пам'ятав. Надто добре пам'ятав, як важливо зараз стриматися… - Я поможу, Миронцю… – зашепотів я, обома руками, проте обережно-обережно погладжуючи її по голові. – Не тремти так… Не плач… Я щодня буду тут, із тобою… Зараз мені треба поїхати ненадовго – на годину чи дві. Але потім я вернуся. І тебе гладити буду… І читати тобі вголос… І тобі стане легше… Розумієш? Відповісти вона не могла – її душили сльози. Сльози, які, найпевніше, із самісінького раннього дитинства не знаходили виходу… Я знову з превеликим зусиллям стримався, щоб не обійняти її. Наче маленьку дитину, до снів якої примудрилося потрапити страшне, зовсім не дитяче жахіття… Аж тут у мене, як на гріх, задзеленчав телефон. - Напевно, це моя мама… – сказав я, торкнувшись губами маківки нещасної дівчинки. – Я ж обіцяв їй сьогодні приїхати… Ти не йди – я швидко поговорю… Мирослава, яка все ще трусилася в риданні, квапливо кивнула. Та коли я прибрав руки з її голови… незграбно схопила мене за руку. За пальці. А тоді… кілька разів притислася до них вустами. А телефон усе дзеленчав і дзеленчав… - Так, мамо, – шумно вдихнувши й видихнувши, щоб хоч трохи заспокоїтися, вичавив із себе я. – Що? Вже дванадцята година? Ну й сонько ж я… Але ж субота все-таки… Так, приїду. Години за дві чекайте… Ні, це не надто довго. Я ще сніданок не готував. І до ладу себе треба привести бодай трошки… Все розкажу вдома, не розпитуй. А то я до вас не доберуся сьогодні… Гаразд. Чекайте мене… - Мої ж іще не знають нічого, – пояснив я, поклавши телефон. – Але я постараюся там не затримуватись. Хоча речі свої треба забрати… Давай іще погладжу тебе, Миронцю. І ми, напевно, хвилин із десять просиділи мовчки. Я – знову й знову пестячи м'яке, заплетене в розкішну косу волосся, а Мирослава – потроху заспокоюючись від моїх дотиків. Від дотиків, які без жодних перебільшень поступово повертали її до життя. Вже зараз… * * * Куховарити дівчинка, звісно ж, не вміла. А де вона, власне, могла цьому навчитися? З мене ж кухар був… теж препоганий. От хотів написати дещо інше, але, як завжди, не зумів збрехати. Навіть зошитові… М'ясного в холодильнику не було – Мирослава споживала тільки рослинну їжу, та й то дуже мало. І я вирішив приготувати овочевий суп. Скориставшись допомогою телефону, я відшукав в Інтернеті рецепт, попрохав мою русалоньку сісти на табурет – а то ще в такому стані палець гострим ножем поріже – та взявся до справи. Якщо зовсім чесно, то суп вийшов цілком їстівний, але я, зваривши його, почувався так, ніби розвантажив вагон із дровами. Однак, варто лишень було мені сісти, як слід підживитися (хліб на кухні теж знайшовся – чорний, іншого Мирослава не їла) та побачити, що моя дівчинка помітно повеселішала, і це додало мені сил. - Посуд я помию, – тихенько сказала вона, притулившись чолом до моїх грудей (я вже був одягнений по-людськи). – Їдь скоріше… Тоді скоріше й вернешся… «Як я не хочу, щоб ти від'їжджав… – забриніли в моїй голові слова Кончіти з безсмертної, відомої у всьому світі рок-опери «“Юнона” і “Авось”». – Як я хочу, щоб ти скоріш поїхав…» Кончіта чекала на коханого тридцять п'ять років. А потім дізналася, що він помер. Не дай Боже нікому такого… А цій дівчинці, якій я дарував тієї миті найбільше для неї диво – звичайні дотики! – буде неймовірно тяжко обійтися без мене й тридцять п'ять хвилин. А залишити її доведеться на довший, набагато довший час. - Знайди якусь цікаву книжку, – порадив я, продовжуючи погладжувати Мирославу по голові. – Як читаєш – час завжди непомітно летить. А я постараюся скоріше повернутись… Потерпи трошки, Миронцю… Гаразд? - Гаразд… – поглянула на мене дівчинка сповненими болю та разом з тим тихої, задумливої радості ясно-блакитними очима. – А… у ставку мені сидіти тепер не можна? - Чому? – спитав я, збитий з пантелику. - Ну… ти ж казав – мені не можна ходити без одягу… - Небажано, – м'яко уточнив я. – Щоб у мене ніяких нехороших думок не з'являлося… Але у ставку можеш сидіти, коли захочеш. Тільки бери із собою рушника, щоб сарафан на мокре тіло не вдягати. Витерлась – і одяглася. І прийшла до мене… Зрозуміла? - Зрозуміла… Чудесні очі моєї русалоньки стали раптом небесно-синіми. Сповненими трепетної ніжності… Не втримавшись, я швидко поцілував Мирославу в ніс. Злякався був… Та в очах її не з'явилося й тіні страху. Тільки ніжності стало ще більше. - Їдь швидше… – прошепотіла вона, знову притулившись м'якими, безмежно лагідними вустами до моїх пальців. І вибігла з кухні… | |
|
| |
| : 20 | |
| : 0 | |