Русалонько моя... (розділ 11; епілог)
| Розділ одинадцятий Звісно ж, це сталося надто швидко. І я досі не певен, що Мирославі не було боляче. І ніякі думки на кшталт «справжній біль, справжній жах вона пережила тоді, в одинадцять років; усе інше у порівнянні з цим – дрібниці» не можуть повністю заспокоїти мене. Коли відлинула хвиля тваринного задоволення, що поглинає все єство та віднімає розум і почуття, в мені почали несамовито боротися два бажання. Перше – розслабитись та перепочити кілька хвилин, а потім відчути це ще раз – відкидало все людське в мені. Саму душу… Друге ж – миттю звільнити від ваги свого тіла мою рідну тендітну дівчинку, на обличчі якої аж ніяк не читалися насолода й захват – означало позбавити себе того, чого мені хотілося тоді більш за все на світі. Боротьба між цими неймовірно сильними бажаннями, здавалося, от-от розірве мене. Та я пішов на компроміс. І, як незабаром зрозумів, учинив правильно. Так, як веліло мені серце. Чи, як іще кажуть, шосте почуття… - Миронцю… – прошепотів я, не в змозі більше притискати до землі русалоньку, яка лише тремтіла та мовчки дивилася мені в обличчя широко розкритими очима. – Миронцю, обхопи мене ногами. Міцніше… І руками обійми… Зараз буде легше… Мирослава слухняно вчепилася в мене міцно-міцно. І ми, залишаючись одним цілим, помалу перевернулись на бік. - Розумнице моя… – сказав я, легенько, з ніжністю притиснувшись вустами до чистого, гладенького, теплого плеча. – Ти… витримаєш іще раз? Чи… швиденько вдягаємося – і все? Дяка Богові, я знайшов-таки сили це вимовити… Тепер я розумію, що інакше мене б уже давно зжерла совість… - Я… витримаю, – все ще тремтячи, відповіла юна жінка. – Мені… здається… - Що? – спитав я, почекавши кілька секунд. – Що, русалонько моя? Це вперше я назвав її так. Не подумки, а вголос. Дивлячись у рідні пронизливо-блакитні очі… - Здається… мені цього хочеться, – ледве-ледве чутно прошепотіла вона, відвівши погляд. Я водночас зрадів та густо почервонів од сорому… Як чудово, що їй взагалі захотілося цього… Звичайно ж, лише зараз, коли вона вже трошечки прийшла до тями після шквалу, що пронісся майже миттєво та зовсім не залишив їй часу для насолоди. Та їй просто ніколи було збагнути, що з нею відбувається… - Поцілуй мене… – тихенько зітхнула вона, погладжуючи обома руками мою спину. І я вперше поцілував її у вуста… Тобто не вперше, але… не так, як раніше. Не так, як цілують батьки крихітну дитинку – легенько, з ніжністю… Звісно ж, була в тому поцілунку й ніжність. Але й пристрасть теж. Пристрасть, яку чоловік може відчувати лише до коханої жінки. До тієї, якою він усім серцем бажає володіти безроздільно. І тілом, що нестримно вабить його, і – що найголовніше! – душею, яка одна в усьому Всесвіті може подарувати йому неповторне відчуття радості й спокою. Може заповнити своєю любов'ю та ніжністю яку завгодно порожнечу в його душі. Порожнечу, що зветься страшним словом «самотність»… Ніколи не відчував я цієї порожнечі – згубної, липкої, безжалісної порожнечі – так гостро, як зараз, коли пишу ці рядки. Не дай Боже нікому такого… Та я мушу розповісти цю історію до кінця. Історію, яку можу довірити лише байдужому зошитові – настільки багато там особистого для мене. Але яку – ніхто ж не може знати, що буде! – колись, можливо, й прочитають. І я дуже сподіваюся, що це буде не просто хтось, а людина, яку вона змусить задуматися й переосмислити своє життя… Хоч би це був Дмитрик… Однак я знову відволікся. Мирослава торкалася чудовими м'якими вустами моєї шиї, плечей, грудей з такою знайомою, такою безцінною для мене трепетною ніжністю… Зігрівала мене животворним полум'ям… І я, згоряючи, розчиняючись у ньому, відчував усім єством – тілом і душею, – що і я безцінний для неї. Що кожен дотик до мого тіла дарує їй Щастя. Зцілює її, оживляючи душу, що пережила істинне пекло на землі… Друга хвиля всепоглинаючої насолоди не змусила себе чекати. Проте була вона незрівнянно більш чудесною, ніж перша: накрило-бо нею нас обох. Я відчував, як здригається від насолоди, від істинного продовження любові духовної моя рідна жінка. Моя дружина… - Дружино моя… Подруго моя… – затинаючись, прошепотів я, дивлячись у чудові, небесно-сині тієї миті очі. Це я раптом згадав слова Гемфрі Ван-Вейдена з «Морського вовка» – книжки Джека Лондона, яку ми з Мирославою любили однаково палко. Слова прості й незбагненно древні, як сам Усесвіт… - Чоловіче мій… – ледь чутно відгукнулася моя русалонька, моя рятівниця. Вона теж пам'ятала, що Мод сказала у відповідь на ті слова Гемфрі… Та наступної миті мені стало не до спогадів. Бо те, що вимовила Мирослава, наче пронизало мене розжареною голкою. - Вже світає… * * * Одягнувшись за півхвилини, я простягнув Мирославі сарафан. - Надягни, Миронцю. І ходімо додому… Ох, як же спати хочеться… Моя русалонька лише мовчки похитала головою. Хоча сарафан усе-таки вдягла. - Я не зможу туди повернутися, – відповіла вона після кількох секунд важкої тиші. – Мені тепер зовсім немає місця у світі людей. Я, Відьма та всі, хто подібний до нас, не можуть там жити… Залишайся зі мною… Тут, у Казці… - Як же так? – ніби проковтнувши огидну липку грудку, прохрипів я. – Як же я… Дмитрика залишу? Йому батько потрібен… А моя мама… А тато… І сестра, і друзі… Як я піду зі свого світу? Я ж людина, а не казкова істота. - А як я без тебе?.. З чудових очей, які вмить зробилися темно-сірими, потекли гіркі сльози. Рідні м'які вуста затремтіли… А як я буду жити без цих вуст, які щойно подарували мені істинну насолоду – земну та незвичайну, казкову водночас? Без голосу, що зцілював моє тіло та заспокоював душу? Без рідних лагідних рук та чистої, наче в малої дитини, шкіри? - Миронцю, ходімо додому… – прошепотів я, взявши її за обидві руки. – Там же наш маленький світ, де ти можеш ховатися від людей… - Я була наполовину людиною, – знову похитала вона головою. – А тепер я – зовсім чужа для того світу істота. Я загину там… Розумієш? Навіть поряд із тобою – загину… Не губи мене… Залишайся тут… Молю тебе… Русалонька, нахилившись, притиснулася теплими вустами спочатку до однієї моєї руки, потім до другої… Сльози, що вже потоком лилися по блідих щоках, почали душити її. Не давши моїй дівчинці безсило впасти на землю біля моїх ніг, я міцно-міцно пригорнув її до серця… - Йди! – раптом сильно, з болем – ніби розривала на шматки власне тіло – відштовхнула мене Мирослава. – Поки не щез твій світ… Йди скоріш! Простоявши якусь мить в заціпенінні, я… згадав. Згадав, як інший жіночий голос, що теж тремтів від болю, вимовляв ці ж слова. Та перед тим… «Місяць уповні, як прийде час, відкриє тобі знову дорогу сюди, – проштрикнув мене спогад про розмову, яка відбулася, здавалося, довгі роки тому. – Відчуєш, що й твій час тут закінчився – ступай без остраху на дорогу цю…» - Миронцю, я вернуся… – швидко зашепотів я, міцно, але обережно обхопивши її за оголені плечі. – Відьма не сказала, через скільки місяців чи років. Але вернуся… Ти тільки дочекайся мене. Очі моєї русалоньки стали схожі на неспокійне весняне небо. І я зітхнув-схлипнув із полегшенням… - Гаразд… – витерши рукою заплакане обличчя, теж схлипнула вона. – Чекала ж Кончіта на графа Резанова тридцять п'ять років… Тільки… нехай я тебе дочекаюся… Мирослава – моя Миронця, моя дружина, моя рідна істота – мало не кинулася мені на шию. Та, мабуть, зрозуміла, що так не зможе відпустити мене. - Йди скоріш! – вигукнула вона. – Вже світанок! Йди! Скорі-і-іш! В її очах – неземних, пекуче-пронизливих блакитних очах – було стільки благання, що я… помчав геть. Розвернувся й помчав до свого світу… До світу людей, де за кілька років чекало на мене випробування настільки тяжке, що… якби я знав про це – не знайшов би в собі сил узагалі пхатися в політику. Чи… знайшов би? Знайшов, розуміючи, що всіх людей, яких я зміг захистити від загибелі чи життя в неволі, не було кому захищати, крім мене? Мені дуже хочеться сподіватися, що правильний з оцих двох варіантів – таки другий… * * * Коли я побіг, на мене ніби налетів могутній, невблаганний смерч. І на якусь страшну мить мені здалося, ніби я вмираю… Та це швидко минулось. Я просто провалився в таке солодке після всіх страждань, хвилювань та щастя, змішаного з болем, – після всього, що приніс мені той день і, що найголовніше, ніч, – забуття. Я прокинувся у своєму ліжку. Не в будинку Маматова – у квартирі, де мешкав разом із батьками, сестрою та небогою. Як виявилося потім, про Мирославу пам'ятав тільки я. Раїса Андріївна, наприклад, була певна, що кінець навчального року я пропустив через хворобу… Та серед своїх речей я відшукав дещо цінне. Те, чого я не міг би мати, якби не вимовив тоді фразу «а з Мирославою одружуся». Ключі від будинку, який віддав нам з дружиною Рустем Маматов. Отой Маматов, який через кілька років намагався мене вбити… Якби він пам'ятав про Мирославу – чи найняв би того кілера? Я не знаю відповіді на це питання… Знаю я тільки те, що страшенно втомився за останні роки, – роки жорстокої, потворної війни. Що всі жахіття, перед якими тьмяніють навіть багряні шрами на тілі юної дівчини, ніколи не покинуть мою душу. Хай там скільки років я проживу, вони будуть мучити мене по ночах. А зараз вони щомиті розривають на шматки, вивертають, нищать мою душу… А зцілити її нема кому. Дмитро виріс. Уже збирається одружуватись… І слава Богу. Нехай тепер сам буде татом. Я вже не потрібен йому так, як раніше… Найтяжче – це залишити літніх маму й тата. І, звичайно ж, дорогих моїх друзів… Але настав час – як тоді, перед тим дивовижним світанком – робити вибір. Вибір страшний, важкий. Та без цього, як я тепер уже розумію, не буває життя. Я відчуваю всім єством, що потрібен моїй русалоньці понад усе на світі. Що вона чекала на мене всі ці роки. І продовжує чекати. Зберігати вірність… Якщо в мене все вийде, – якщо я знову зможу зазирнути в рідні небесно-сині очі, – то не відведу погляду. Я теж чистий перед нею. За всі ці роки по-справжньому сильне випробування постало переді мною всього лише раз – коли олігархи найняли елітну повію на ім'я Анна, щоб з її допомогою повністю підкорити мене своїй волі. Та хай там якою спокусливою була ця жінка, я не зміг зрадити Мирославу. Ту, для якої я – єдиний чоловік у цілому Всесвіті. Той, якого вона знала й чекала з дитинства… Одного разу – коли на землю спустився один з отих щасливих вечорів, які ми провели просто неба на нашому подвір'ї – я все-таки наважився спитати її: як вона вижила? Як зберегла здоровий глузд, позбавлена найважливішого, що повинна отримувати людина, – а надто дитина? Лагідних людських дотиків… І моя русалонька розповіла мені, що іноді – коли було особливо тяжко – до неї приходили чудесні сновидіння. Її пестив, пригортав до серця, шепотів ніжні слова хтось рідний. Хтось невисокий, з темним волоссям і карими очима… А коли вона прийшла до школи – одразу впізнала мене. Тільки сказати про це, звісно ж, боялася… Дяка Богові, через два місяці знайшовся привід поговорити з нею наодинці… Тепер уже я розумію, що перед жодною іншою людиною не змогла б Мирослава скинути сукню. Не змогла б довіритися, відкрити свою страшну таємницю… Вона вірила, що я ніколи не завдам їй болю. Що допоможу їй… А потім, коли настав для неї час відпустити мене на довгі роки, вона повірила моїй обітниці. Повірила, що дочекається мене. Моя русалонька хотіла дитину… Що, як після тієї єдиної, але наповненої пристрастю ночі її бажання здійснилося? Що, як чекає на мене там син або донечка, якому чи якій я теж потрібен понад усе на світі? Я вирішив. Допишу ці рядки – і вийду до знайомого Ставка… Будинок, де Маматов колись звелів мені оселитися разом з Мирославою, стояв порожній. Ключі я зберіг. Тому й сиджу зараз на отому горищі, куди одного разу прийшла охоплена страхом дівчинка й попрохала, впавши мені до ніг, щоб не завдав я їй надто вже сильного болю… Я знаю, що душа її настраждалася без мене за ці довгі роки. Роки, які я витратив, бачить Бог, не марно. Зробив усе, що повинен був зробити для своєї країни. Я знаю, як це страшно – бути у повній самотності… Сподіваюся тільки, що моя русалонька у своєму казковому світі не знала такого. Що там усе радувало й зігрівало її. Навіть якщо не дали їй Вищі Сили дитинку… Зараз я сховаю цей зошит – так, щоб ніхто не знайшов. Чи… той, кому це справді буде потрібно. Сховаю – і вийду на подвір'я, де вже, мабуть, сяє казковий місяць. Місяць уповні… Мені страшно. Страшно покидати рідних людей і все, до чого я звик. Покидати назавжди… Але я вирішив. Сподіваюся, настав отой час. Закінчилося тут для мене все… І тому я всією душею прагну знов опинитися в Казці. Нехай допоможе мені перейти туди добра Відьма… Епілог - …а далі, Василинко, ти вже сама знаєш, – закінчивши розповідь, додала Мирослава. – Минуло дев'ять місяців, і я народила тебе… - …а допомагала тобі наша подруга Відьма, – закивала маленька русалка. – І ми жили тут, у нашій Річечці. І щоночі, як зараз, виринали на поверхню, щоб подивитись на небо… Мамцю, а що ти робиш? - Впізнаєш? – усміхнулася Мирослава, діставши з дупла старого дерева щось легеньке й біле. - То це… той самий сарафан? – миттю звелася на ноги Василинка. – Ось чому ти його зберегла… Ти, як звичайно, його витрушувати та у воді полоскати будеш? - Не зовсім угадала… а-апчхи! – весело шморгнула носом Мирослава, як слід витрусивши старенький сарафан від порохняви. – Підніми-но руки… Маленька русалонька послухалася. І мама спритним рухом одягнула на неї майже невагому літню сукенку. - Ти ба – лише колін сягає… – лагідно вимовила Мирослава, милуючись донькою. – Як же ти в мене швидко ростеш… Озирнись, Василинко. Русалонька так і зробила. І побачила, що до них іде хтось. Був цей Хтось невисокий і з темним, як у Василинки, волоссям. І з вусами. І з бородою… - Це… тато? – прошепотіла вона, вп'явшись поглядом у материне обличчя. - Тато, – ще тихше відповіла Мирослава, завмерши, мов чудесна статуя із золотавим волоссям. – Біжи до нього… І Василинка побігла. І ось так, просто на бігу, налетіла на тата й мало не збила його з ніг. Однак Василя Петровича Голобородька з ніг отак просто не зіб'єш. Маленьку русалоньку обхопили дужі, проте безмежно лагідні руки. А потім такі само лагідні губи стали вкривати цілунками її щоки, чоло й навіть ніс. І вона одночасно плакала та сміялася. Плакала від радості, що тато – ось він, живий та справжній. Сильний та ніжний… А сміялася від того, що його борода лоскотала й лоскотала їй обличчя… Відпустити тата Василинка просто не змогла. Отак і заснула, притиснувшись до нього міцно-міцно… Погойдуючи її, наче немовля, на руках, Василь Петрович поволі підійшов до прекрасної оголеної жінки з довгим золотавим волоссям. А коли зазирнув просто в її сині, мов літнє небо за ясної погоди, очі, – по щоках його потекли нестримні сльози. - Давай мені… – прошепотіла Мирослава, простягнувши чудові білосніжні руки. Коли його русалонька, його єдина у всьому світі жінка обережно-обережно взяла у нього Василинку, яка вже міцно спала, й розчинилася разом з нею в прозорій воді казкової Річечки, він сів – чи радше впав – на землю. І, нарешті, дав сльозам волю. Сльозам, що накопичувалися в ньому кілька років поспіль, та не знаходили виходу. Всі ті роки йому доводилося бути сильним. І не просто сильним, а невразливим та невтомним, наче титан Атлант… Але тепер настали для нього інші часи. Часи, коли можна бути просто людиною. Звичайнісінькою людиною, яка може іноді отак сидіти, ридма ридаючи… - Підніми руки… – почув він сповнений трепетної ніжності голос. І, віднявши долоні від заплаканого обличчя, послухався… Мирослава, швидко звільнивши свого чоловіка від футболки, обвила його лагідними тоненькими руками. Міцно-міцно притислася грудьми до рідних грудей, де стукало, жило, тріпотіло безцінне для неї серце. І заспівала… * * * Тато каже, я вся вдалася в нього. Очі-бо в мене карі, а волосся темне. І книжки я люблю так само сильно… Хоча книжки й мама любить. Поки ми з нею чекали на тата – від мого народження й до тієї чудесної ночі, коли мені вже було одинадцять років, і він повернувся до нас, – вона розповіла мені стільки історій з книжок, які прочитала в тому, іншому світі… Тут, в нашій милій Нарнії, тато з мамою теж багато читають. Тата спочатку і взагалі не можна було відірвати від книжок – він же збирався стати вчителем історії у школі для маленьких фавнів, сатирів, німф і звірят, що вміють розмовляти… ну, й для людей також. І, звичайно ж, тато й тепер займається улюбленою справою. І я теж навчалася у цій школі. А зараз я вже, як кажуть тато з мамою, зовсім доросла. Особливо у порівнянні з моїми двома сестричками… Раптом хто не знає – у наяд народжуються лише дівчатка. Тато завжди лагідно звертається до мами «русалонько моя». Проте Відьма – ота, яка допомогла мені й моїм сестричкам народитися – пояснила нам, коли ми тільки-но прийшли сюди, що ніякі ми з мамою не русалки. Ми наяди. Тому що русалки, які живуть на татовій батьківщині, ворожі до людей, а ми – навпаки… Отож, тато каже, що я вся вдалася у нього. І тяга записувати всілякі історії в мене – теж від нього… Хоча це я вперше намагаюся щось записати. І виходить поки що не дуже, я бачу. В думках плутаюся весь час… Та що вдієш – як щось робиш уперше, завжди тяжко. Це всі кажуть. Ну, а я щосили постараюся подолати ці труднощі. Мені-бо давно вже хочеться записати дивовижну розповідь, яку я почула від мами перед самісіньким татовим поверненням… Хоча… вона казала мені тоді, що не все буде розповідати. Бо я ще маленька… А зараз я вже доросла! Напевно, тато з мамою вже вклали спати моїх сестричок. І зараз вона читає йому вголос якусь цікаву книжку про німф, велетів чи древніх нарнійських королів. Але мені дуже треба почути повністю ту історію… Ось піду до них просто зараз і попрохаю все-все розповісти. А потім запишу в цей зошит. Може, вийде як справжня книжка. А може, й ні. Та я відчуваю, що повинна все дізнатися й записати. Повинна, бо це минуле моїх батьків, яких я люблю понад усе на світі. Минуле, яке ми, юні доньки чоловіка й наяди, завжди пам'ятатимемо. А коли прийде час – про все це дізнаються й наші діти. А потім і внуки… І так – поки цьому світу не настане кінець. Хоча Аслан, великий Творець Нарнії та всіх її мешканців, казав, що світ цей – лише тінь іншого, нетлінного світу. Світу, в якому буде вічно жити все найважливіше, що тільки було в цьому… Я знаю, що ніколи не втрачу тих, кого люблю. Що всі ми, коли прийде Час, опинимося в тому чудесному світі… А поки що наше місце – тут. У щасливій, вільній Нарнії, яка вже багато століть не знала війни. І в якій не буває стільки горя, скільки випало на долю моїх батьків, коли вони були далеко одне від одного. Та якщо рідні люди разом – навіть найсильніше горе безсиле проти них. Так завжди казала наша Відьма… | |
|
| |
| : 10 | |
| : 0 | |