Просто дай мені руку... (розділ 5, заключний)
| Трохи оговтавшись, Володимир Олександрович Зеленський дізнався, що півдоби пробув у комі. Всього-на-всього дванадцять годин… А скільки у них вмістилося дивовижних, щасливих, казкових днів та ночей… Звісно ж, він розповів усе своїм найріднішим людям – дружині, доньці й синові. Ні, повністю, з усіма подробицями вони дізналися про його подорож казковим світом лише багато днів потому. Та найголовніше він сказав їм того ж дня, коли прийшов до тями. Хоча говорити було ще важко… До таких сильних, витривалих, вольових людей життя повертається швидко – навіть після таких тяжких випробувань. І тому вже через два дні після виходу з коми Зеленський неквапно, спираючись на Олену, проте дибав лікарняним коридором до своєї палати – відпочивати після процедур. Повз них пройшла була худенька дівчина з зібраним у кінський хвіст русявим волоссям. Аж раптом похитнулася… Якби Зеленський був у нормальному стані – без усіляких зусиль підхопив би це тендітне юне створіння у простій, легенькій темно-сірій сукні. Хоча підхопити він таки зумів – та ще й вчасно. Але повалився б від слабкості на підлогу разом з дівчиною, якби не Олена, яка примудрилася підтримати їх обох. У коридорі, на щастя, поки нікого не було, і тому якусь хвилину вони так і простояли в обіймах одне одного – всі втрьох. Тому що після всіх «вибачте», «дякую» та інших слів увічливості Зеленський та дівчина – тут їй було на вигляд років із двадцять – впізнали одне одного. - Оленочко, – неголосно, серйозно мовив він, – ти зараз допомогла дівчинці, яка принесла нам із Меларкою води. - Як почуваєтеся? – зараз же струсила із себе здивування Олена. – Може, медсестру покликати? - Та ні… – тихенько відповіла дівчина. – Просто я сьогодні… ще не снідала… - …а вже обід скоро, – спохмурніла Зеленська. – Ось що: посидьте поки тут, на стільчиках. А я збігаю до буфету – куплю якусь булочку. - І мені, – всміхнувся її чоловік. – Уколами ситий не будеш… * * * - Почекаєш нас у коридорі? – стиха мовив Зеленський до дружини. – Трьох одразу туди ніяк не впустять. - Не хвилюйся, – кивнула Олена, всівшись у затишне крісло навпроти дверей палати. – Чекатиму, скільки треба. Тільки б вона тебе почула… * * * Медсестра тихенько вийшла, перевіривши показання приладів, приєднаних до Мар'яни. До тієї, яку Зеленський знав як Меларку. Проте зараз… не впізнавав її. - Скільки їй років? – прошепотів він, ніби Меларка просто спала, й розмови могли розбудити її. - Сорок, – так само тихо відказала подруга Мар'яни. - Сорок? – розгублено перепитав Зеленський. – Але ж… - Так буває… – із зусиллям – неначе їй заважав тяжкий вантаж – знизала плечима дівчина. – Вона і в тридцять п'ять була майже сива… Ну, за її словами. А зараз… Так, їй і шістдесят дати можна… Ви що робите? - Кажи мені «ти», – попрохав він. – Я хочу спробувати… витягти її. Може, якщо вона відчує, що я тут… - На вашому місці я б добре подумала, – стомлено зітхнула похмура, явно змучена недосипанням дівчина. - Тобто? – пильно поглянув Зеленський у надто серйозні, глибокі як для двадцятирічної дівчинки світло-карі очі. – Ти… не хочеш, щоб вона повернулася до життя? - А чи буде це життям? – ще більш утомлено стенула плечима подруга Мар'яни. – Ви її знали там, уві сні… Тобто це мені наснився сон про Березу та вас із Меларкою… Так чи інакше, ви її насправді вперше бачите. І не знаєте про її хвороби… - Подробиць не знаю, – обережно урвав її мову Зеленський. – Ми ж там не пам'ятали майже нічого зі свого минулого… Але я бачив… ні, радше відчував… дещо з її спогадів. І тяжку хворобу теж… Невже… все так погано, що їй краще… не жити? - Подумайте самі, – з виснаженим виглядом притулилася дівчина спиною до спинки стільця. – У тридцять п'ять років у неї різко погіршилося здоров'я. В лікарні поставили діагноз «енцефалопатія». Знаєте, що це?.. Я поясню. По-перше, безсоння – таке сильне, що виспатись по-людськи їй не завжди вдавалося навіть після прийому ліків. І це при тому, що очі вона затуляла темною ганчіркою, а у вуха вставляла беруші. По-друге, після лікарні вона вже не могла співати – через невралгію не вистачало дихання навіть на коротенькі фрази. А співати вона любила… - …любить понад усе на світі. Це я знаю… Якби ти лишень чула… - Я ще не закінчила, – похмуро вимовила дівчина після кількох секунд важкого мовчання. – Ходити нормально вона теж не могла – навіть рівними дорогами повзала зі швидкістю черепахи. Мимоволі заплющивши очі, Зеленський згадав, як юна, легенька дівчинка, чиє довге темне волосся розвівав лагідний Вітерець, бігла вгору – до вершини пагорба, де росла її рідна Осика. Як вона, Меларка, співала для нього. І голос її жив, тріпотів, зігрівав його, немов сильне й разом із тим ніжне полум'я… - А ще треба врахувати, – безжально пояснювала далі дівчина, – що в неї був усього лише середній ступінь тяжкості енцефалопатії. Якщо вона буде жити далі – не минути їй останнього ступеня. Тобто склерозу, хвороби Альцгеймера… коротше кажучи, неадекватної поведінки. Та я й так її безпричинних істерик стільки наслухалася… - Ти ж казала, що ви тільки листувалися. - Ну… начиталася. Та це нічого не міняє… А до всіх її хвороб додайте ще й панічний страх перед людьми… - Так… – повільно кивнув Зеленський. – Це він, страх, відштовхував її від людського житла. А мене селища без усіляких перешкод підпускали до себе… Тобто ти хочеш сказати, що життя тут буде для неї суцільними муками? - Саме так. А найстрашніше – вона ж додому повернутися не зможе. А Дім, Береза, рідна земля – це все, що в неї лишалося. І коли ця клята війна розлучила її з Домом, із Казкою… Коротше кажучи, влітку – мені її мама розповідала, яка зараз удома відпочиває – в неї з головою стало зовсім погано. Вона й узимку тут, у Києві, душею мучилася… Ну, й до лікарні її… Накачали ліками до стану овочу… То її мама й зателефонувала мені, розповіла все… Мовляв, Мар'яна просила волю її останню виконати – щоб ти, каже, приїхала… Ну, і я… - А мамі скільки? - За сімдесят уже, – махнула худенькою рукою дівчина. – Змучена, як… хтозна хто. Я ось приїхала – принаймні, міняємося тут із нею. Та все одно не висипаємося… Та й який тут сон, коли вона… - Скільки днів уже триває кома? - Четверта доба пішла. Порожнеча… Дорога для Меларки закінчилася. Сон її подруги, в якому вона змогла побачитися зі своєю рідною Березою, вже в минулому. Значить, вона зараз може бути лише там. У моторошній Порожнечі, що вбиває душу. В цілковитій, космічній самотності… - Ти багато про неї знаєш, – поглянув Зеленський у світло-карі очі. – Але я знаю дещо більше. Бо теж лежав ось так, як вона зараз… Не знаю, що вона мені скаже потім, але я спробую її повернути. І він знову підніс руку до нерухомої руки Мар'яни. Меларки. Дівчинки з безліччю імен, яка, наче пташка, любила волю понад усе на світі. А зараз замкнена у страшну клітку, що покалічила її ніжні крила… - Стійте! Тоненька рука молодої дівчини схопила руку Зеленського та міцно притисла її до його коліна. - Ти не любиш Меларку? – вихопилося в нього. - Я сама вже не розумію нічого… – поштовхами вичавила вона із себе, низенько схиливши голову. – Що це таке – любити… Для мене це означає одне, для неї – інше… - Поясни… – лагідно обійняв Зеленський худенькі тремтячі плечі. - Я її любила… – судомно схлипнула дівчина, даючи, очевидно, волю сльозам, що накопичилися за довгий час. – Я вигадувала для неї казки. Втішала, як могла. Недосипала, щоб відповідати на її листи щодня… Вислуховувала все, що вона казала мені. Все, що завдавало мені болю… А вона… коли вже почалася війна… сказала, що це ще не любов. - І що ж для неї любов? – спокійно спитав він, знову й знову погладжуючи тендітне, тремтяче дівоче плече. - Це… віддавати всю себе. Все – одній людині. Все своє тепло, увагу без залишку… Але ж я – не вона. У мене ще й своє життя. Своє Покликання, яке я люблю. Рідні люди. Друзі… Я не можу любити лише її та присвячувати їй весь свій час. Я не готова доглядати її до кінця її життя й… - …терпіти склероз і маразм, якщо вона до цього доживе? Дівчина, все ще плачучи, нічого не відповіла – лише промимрила щось нерозбірливе, сховавши обличчя в нього на грудях. Авжеж, Меларка любить саме так. Віддаючи комусь одному все своє тепло, ніжність, увагу. Свій спів. Свої казки. Все своє єство… Інакше не ридала б вона так страшно біля його ніг, коли не стало на них казкових сандалій… Вона любить свій Дім. Свою Казку. Рідне Небо й Сузір'я. Самé повітря, саму Рідну Землю. Та вище за все для неї – той, хто подарує їй бодай часточку свого тепла. Той, кому вона за це віддасть своє. Все, без залишку… Невже в цьому світі для неї закінчилися всі радісні дні? Невже не поверне її до життя – все-таки до Життя! – любов тих, хто слухав її голос і читав казки? А скільки їй іще мучитися, корчитись у безжальній Порожнечі, якщо… нічого не зробити? Якщо не спробувати… - Я подумав, – низьким, похмурим, але не злим голосом вимовив Зеленський. – Я її не залишу. І він утретє підніс долоню до білої, мов папір, долоні Мар'яни-Меларки. Своєї дівчинки. Ще однієї своєї дитини. - Дай Боже, щоб почула ти мене крізь Порожнечу… – донісся до вух дівчини, яка ще не припинила схлипувати, теплий, лагідний шепіт. – Якщо чуєш… Меларко моя… Дитя моє мале… Мама тебе любить. І твоя казкова дівчинка тебе любить. І я тебе люблю… Ми тобі поможемо. Поможемо вернутись додому. І жити. Попри все – жити… Просто дай мені руку… І вона раптом, переборюючи Порожнечу й страшенне безсилля свого тіла, немічного в цьому світі, поворухнула тремтячою рукою. І тоненькими, мертвотно-білими пальцями схопила Зеленського за зап'ясток… | |
|
| |
| : 48 | | |
| : 0 | |