Просто дай мені руку... (розділ 4)
| - …а старий Томас прожив іще багато років, – закінчувала Меларка розповідати свою казку, яка нещодавно згадалася їй. – І побачив, на яку красуню перетворилась його крихітна онучка Ґлорія… А потім – мені так хочеться в це вірити! – Томас потрапив до чудесного світу, де чекала на нього та, за якою він півжиття тужив. Його рідна сестричка… - І вона розкрила йому обійми… – тихо, лагідно мовив Зеленський, ще міцніше пригортаючи до серця свою Меларку, свою дитину. – Давай трошки помовчимо? - Давай… – прошепотіла вона, вслухаючись у спокійний стукіт рідного серця, сопіння сонної Ірми та ледь вловимі заспокійливі звуки, з якими некваплива широка річка омивала піщаний берег – удень золотистий, а зараз, при світлі величезного круглого Місяця, примарно-сріблистий. Спочатку вони – тобто двоє людей, – звісно ж, викупалися в Річці. Ірма, зневажливо пирхнувши, всілася поперек довгої, але неширокої піщаної ділянки – головою до розлогих дерев, хвостом до води. А Зеленський та Меларка, подумавши трохи, похвалили кмітливу кішку й вирішили зробити так: обидва роздягаються по різні її боки і, поки він лежить на пузі й «засмагає» під місячними променями, закопавшись у теплий після жаркого літнього дня пісок, – вона купається. А потім навпаки… Вдало здійснивши цей блискучий задум, вони вдяглися у все чисте, перекусили та всілися поряд, притулившись спинами до пухнастого боку величезної кішки. Починався найрадісніший для них час доби – години перед світанням. Години, які вони проводили, обіймаючи одне одного, вслухаючись у стукіт сердець одне одного. Розповідаючи казки й світлі спогади. Або просто про щось мріючи вголос… Сьогодні до Меларки прийшла, як вона відчула, найголовніша її казка. А на чудесному бездонному небі сяяли, відбиваючись у добрій Річці, сузір'я з цієї казки. Скрипковий Ключ, Рудий Котик і Велика Сова. І Дівчинка з книгою. І Гнідий Кінь. А коли сузір'я почали тьмяніти, Ірма раптом підвелася й басом скомандувала: - Мау-у! Час, мовляв, на Дорогу виходити. На світанку двоє людей завжди засинали, влаштувавшись зручніше біля теплої, пухнастої кішки. Але цього разу… - Ми ж утомилися, Ірмо, – тихенько мовила Меларка. – Куди ти нас… - Вона кішка, – так само тихо проказав Зеленський. – Вона знає те, чого не знаємо ми. - Ма-ауу! – нетерпляче смикнула хвостом Ірма. - Ходімо… – згорбившись, попленталася за нею Меларка. – Зараз, мабуть, розсиплються твої сандалії… - Та ні! – якомога бадьорішим голосом відгукнувся він. – Дивись – цілі ще зовсім. - Зараз – так… – зітхнула-схлипнула дівчина. – Але скоро… я відчуваю… щось станеться. - Та ну що мо… – почав був Зеленський. І затнувся. Дорога стала вужчою. Тепер нею могли йти поряд лише вони з Меларкою. А Ірма… - Ірмо, стій! – тільки й встигла крикнути дівчина. Але кішка, стрімко розвернувшись, помчала назад. Туди, де чекала на неї сповнена загадок, незбагненна для людей Дорога. - Тепер нíкому нас вести, – безбарвним голосом вимовила Меларка. – Значить, для нас Дорога скінчилася… - Але ж сандалії ще цілі, – обережно заперечив Зеленський. - Тоді ходімо… – потягла його за руку дівчина-дитина. – Скоро вдома опинишся… Ірма не хотіла тягнути, довго прощатись. Я теж не хочу… Ми вже попрощались. Я розповіла тобі свою Найголовнішу Казку. Пам'ятай її… Пам'ятай Сузір'я та Річку. Пам'ятай, як я обіймала тебе тоді, отієї першої ночі. Пам'ятай: той, хто не зробив нічого по-справжньому страшного, витримає Порожнечу. Тобі ж іще раз проходити крізь неї… Здригнувшись, він, однак, обережно взяв Меларку за руку. І вони отак, рука в руці, вирушили далі – досить-таки вузькою Дорогою. І з кожним їхнім кроком небо, що вже начебто світлішало, ставало все темнішим. Назад, на схід, побігли, кваплячи одне одного, казкові Сузір'я. А за ними – молодий, тоненький-тоненький Місяць… Коли й ця доріжка скінчилася – точніше, перетворилась на вузеньку стежку, – мандрівники збагнули, що стоять обличчям до призахідного сонця. - Бо-же… – чи то прошепотіла, чи то прохрипіла Меларка. – Боже… милий… Перш ніж Зеленський устиг щось зрозуміти, вона вже, безсило опустившись на землю, притискалася щокою до його коліна. І страшно, судомно ловила ротом повітря, – наче її щойно витягли з моря, де вона ледь-ледь не втопилася. На взуту в легку сандалію ногу закрапали гарячі сльози… Бувають такі миті, коли думки відключаються. Коли тіло робить усе саме. Саме знаходить єдине правильне рішення. На щастя, так сталося і з Зеленським. Мозок його оговтався від потрясіння за кілька секунд, що здалися йому безкінечними. Рука ж не дрімала, не витрачала цей безцінний час марно, – що й врятувало Меларку, яка задихаючись, билася в безумному, безгучному риданні. Врятувало її розум… Впавши на коліна поряд із дівчиною, він мало не щосили вдарив її по щоці. По другій… Рідні сіро-зелені очі поступово стали осмисленими. Дихання вже не було схоже на хрипи людини, яка набрала повні легені води. - Меларко… – шепотів він, знову й знову погладжуючи її оголені руки. – Дитино моя… Все ж добре… Тут так гарно… Будь ласка, заспокойся… Скажи: що сталося? Чим тобі помогти? - Мій Дім… – глянула вона через його плече. – Мій Дім… Я повернулася додому… Боже… Не забирай у мене… мій… Дім! Не забира-а-ай!.. - Тихше… – притиснувся він вустами до гарячого, тремтячого плеча дівчини. Як тоді, тієї першої ночі. У найстрашніші для нього миті… Але цього разу він не брав у Меларки рятівне, живодайне тепло, а віддавав його. Щоб вона відчула. Щоб заспокоїлася в його руках… - Тихше, дитятко мале… – вмовляв він. – Тихше… Я тут, із тобою… А навколо тебе – Казка. - Моя Казка… – самими губами прошепотіла вона. – Казка, яку забрали в мене… Не пам'ятаю хто… Але забрали… Якщо… ще раз… я не витримаю… Вислизнувши з його обіймів, дівчина впала долілиць на свою Рідну Землю. Лагідну, живу, теплу. Ту, що любить Меларку так само сильно, як вона любить її. - Ніч милосердна… – почув Зеленський власний голос. Ніби хтось промовляв за нього саме ті слова, що більш за все на світі були потрібні зараз Меларці. Так само, як кілька хвилин тому його рука сама зробила все, щоб урятувати її розум. - Ніч милосердна… – спокійно, не поспішаючи говорив Голос. – Спи, дитя моє… А я буду поряд. Оберігатиму твій сон… Ти вдома… Ти прийшла. Прийшла у своє Літо, у свою Казку… Завтра буде новий день, і ти прокинешся тут. І ми знайдемо твій дім… Спи… Добра, тепла рука ніжно погладжувала все ще тремтячу під легкою тканиною сукні дівочу спину. І поступово тремтіння вщухало. Дихання його дитини ставало рівним, глибоким… Подумавши трохи, він ліг на бік – спиною до неї. Так, щоб вона могла дотягтися до нього, якщо їй насниться раптом жахіття. Хто знає, що сниться тут – в іншому, як він відчував, світі… * * * Розбудив їх багатоголосий пташиний хор, що радісно прославляв Сонце, яке поволі сходило десь там, за широкою Річкою. Юний, пустотливий літній вітерець шелестів високою соковитою травичкою. Обвівав живодайною прохолодою замріяні розлогі дерева з ніжним листячком, що сяяло всіма відтінками зеленого. Дерева ці були давніми друзями Меларки… - Мої рідні Тополі… – шепотіла вона, простягаючи руки до струнких, сильних, мудрих дерев, які росли на заході – над її улюбленими невисокими пагорбами. – І Клени… І Осика… Подруга моя… - Ходімо до неї? – підвівшись із землі, простяг руку Зеленський. – Давай допоможу встати? - Я сама, хороший мій, – похитала головою Меларка. – Я… боюся торкатись тебе. Бо тоді не зможу відпустити… Доганяй! І дівчинка, яка повернулася до рідного Дому, помчала до своєї Осики, обганяючи веселий, лагідний літній вітерець. Жодного разу не зупинившись, вона вибігла на верхівку пагорба, що слугував підніжжям для другого, теж невисокого, пагорба. Того, де й росла, шелестіла золотисто-зеленим у променях юного вранішнього Сонця листячком красуня Осика. Зеленський не поспішав, наздоганяючи Меларку. Нехай постоїть поряд з дорогою подругою. Прошепоче, обіймаючи її, найважливіші, найніжніші у світі слова. Ті, що вона не раз шепотіла йому… Коли він піднявся на другий пагорб, сандалії ще були цілі. А Меларка підійшла до нього. Пустун Вітерець розвівав її довге сплутане волосся. - Подивись… – глибоким, сильним голосом вимовила вона. – Подивись на всю цю красу. На… нашу Казку… Нехай назавжди запам'ятається вона тобі… І він дивився. І не просто дивився, а наче всотував Казку. Спокійне, мудре, величне Сонце, що зігрівало, обіймало весь цей світ. Шелест веселого листячка й травички, з якою безтурботно-лагідно грався Літній Вітерець. Спів вільних, щасливих Пташок. Чудесні Хмаринки в бездонному яскраво-блакитному Небі… Одна, здається, схожа на… літак? Ні… Ні. На величезного птаха з ніжним-ніжним білим пір'ячком. - Я зрозумів… – тихо-тихо вимовив він. – Я зрозумів, Меларко… Знаєш, чому тут… так? І на Дорозі теж… - Чому? – ще тихіше відгукнулась вона. - Тому що вся ця земля, всі ці світи ніколи не знали війни… Ходімо далі – поки я ще можу йти з тобою. Тепер і я… щось відчуваю. - Туди мені дороги нема, – похитала головою Меларка. – Чуєш? Там люди. Селище… Прислухавшись, Зеленський і справді вловив віддалене кукурікання й мукання. - Ходімо, – не вгавав він. – Тобі потрібен дім. Потрібно десь жити… В тебе ж був десь тут дім… Ти пам'ятаєш? - Ні… – розгублено прошепотіла вона. – Але… здається… згадала! У мене там… Береза! Моя рідна Береза! Ходімо… Мені треба її побачити! Він зітхнув із полегшенням: Меларка сама пішла далі – стежкою, що вела крізь невеличкий кленовий лісок. Та з кожним кроком їй ставало все важче йти – ніби її відштовхувала невидима пружна стіна. Коли вони все ж перейшли веселий світлий лісок, Меларка зупинилася. По ніжних блідих щоках потекли – ні, потоком полилися – сльози… - Це вона… – прошепотіла дівчина-дитина, дивлячись кудись удалину, де виднілися вже будиночки та люди, що метушилися коло них. – Моя Береза… О-он біля того будиночка. Я її впізнала… А йти далі… не можу. - Ти дійдеш, – спокійно мовив Зеленський. – Якщо любиш її – дійдеш, прорвешся… Я піду перший – може, стану на заваді цій силі, що не пускає тебе. І він повільно закрокував уперед, часто обертаючись, щоб бачити, чи не відстала Меларка. І так, крок за кроком, добрались вони до селища. Тепер і йому було вже добре видно чудову, високу, струнку Березу, в прохолодній тіні якої ховався невеличкий затишний будиночок. Але до нього треба було ще дійти. А Меларка… - Я не можу… – тяжко дихаючи, прохрипіла вона. – Не можу більше… Ця сила… вона… вбиває мене. - Якщо справді любиш Березу – дійдеш, – тихо, але твердо проказав Зеленський. – І знайдеш свій дім… Ось, я йду перший. А ти візьми мене за руку. І ми разом переможемо цю силу… - Не можу… – вся трусячись – от-от упаде – пробелькотіла Меларка. - Просто дай мені руку… – ще твердіше – і разом з тим із невимовною ніжністю – вимовив він. І вона, переборюючи страшенне безсилля, простягла тремтячу руку й тоненькими, мертвотно-білими пальцями схопила його за зап'ясток. А він, підкоряючись незбагненному – безгучному, але владному – поклику, різко потягнув її на себе. Крізь невидиму, а для нього ще й невідчутну перешкоду… Ось так вони ступили на доріжку, що вела крізь невеличке, затишне селище. А коли дійшли до красуні Берези, сандалії Зеленського в одну мить розсипались на порох. І Меларка знову – як тоді, напередодні – безсило повалилась на землю біля його ніг. Притислася до них головою… - Що з нею? – прозвучав зовсім поряд тихий жіночий – ні, дитячий – голос. - Принеси води… – так само тихенько попрохав Зеленський, різко піднявши на ноги дівчину, яка заливалася слізьми, та обережно прибравши з її обличчя мокрі пасма темно-каштанового волосся. – Скоріш… Невисока русокоса дівчинка років п'ятнадцяти квапливо кивнула та вбігла в будиночок. А за кілька секунд уже простягала Зеленському чималий глиняний кухоль, вщерть наповнений свіжою, холодною водою з криниці. - Ти прибери їй волосся, – сказав він дівчинці, – а я вмию… Знову кивнувши, незнайомка обережно зібрала докупи сплутане волосся Меларки, яка й далі трусилася в риданні, й швиденько заплела його в косу. А Зеленський тим часом кілька разів умив чистою крижаною водичкою залите слізьми дівоче обличчя. І зітхнув із полегшенням, побачивши, що змучені сіро-зелені очі поволі стають осмисленими. А наступної миті впустив кухоль на землю… Він лишень устиг побачити, як Меларку обіймає худенька русокоса дівчинка. Щось говорить до неї, мабуть, заспокоюючи… А його неначе обійняв, оточив з усіх боків лагідний, ясний, глибокий голос дівчини-казкарки, якій, він відчував, насправді було набагато більше років, ніж здавалося на вигляд. «Ти витримаєш Порожнечу… Витримаєш… Згадуй Казку… Нашу Казку…» І Порожнеча, змилувавшись, відпустила його. І він зміг розплющити очі. І побачив обличчя тієї, яку не замінив би йому ніхто у світі. Вона спала з лиця, постаріла. Та її обличчя завжди було, є й буде для нього найгарнішим… «Оленко… – сказав би Зеленський, якби мав сили говорити. – Оленочко моя…» Але тієї чудесної миті слова були їм не потрібні. Їй досить було ніжності, – безмежної, бездонної, наче казкове Небо, ніжності, що наповнила його змучені очі. Вона знала, вона відчувала, що тепер усе буде гаразд… | |
|
| |
| : 37 | | |
| : 0 | |