Просто дай мені руку... (розділ 3)
| - Що ти побачив? – прошепотіла Меларка, дивлячись у глибокі, наповнені слізьми карі очі. – Щось дуже погане? Він не відповів – лише мимоволі заплющив очі від почуттів, що переповнили душу. Дві важкі сльозини покотилися по щоках. Самотність… Майже така ж пекельна, безнадійна, безпросвітна, як у Порожнечі перед втіленням в іншому світі. Туга за Домом, що рве на шматки розум і серце. Туга за всім тим, що Меларка більш за все на світі любила робити, але не могла через тяжку хворобу. Біль утрати, – біль страшний, безмежний… І все це вміщалося у спогадах однієї людини. У сіро-зелених очах, що вже стали для нього рідними. - Не треба так… Теплі, тоненькі дівочі пальці обережно стерли з його обличчя гіркі сльозинки. Погладили по щоках, проганяючи біль, заспокоюючи душу… - Там… – із зусиллям заговорив він. – Там стільки всього… Ти стільки мучилася… Краще не буду тобі розказувати. Щоб ти не згадала все це… Воно лишилося позаду. І не повернеться більше… Я тільки можу сказати… В тебе був тато. Ти називала його Білим Лицарем… - Білий Лицар… – дуже повільно повторила Меларка. І надовго заплющила очі… - Я його згадала… – тихенько вимовила вона через кілька хвилин. – Він був добрий… Співав мені пісні… В нього були такі очі… Такі… незвичайні… Ти на нього схожий. Напевно, тому я тебе й люблю… Але мені здається… не тільки тому. Ти… допомагав мені. Як саме – не пам'ятаю. Але… дуже допомагав. А тепер ти допоміг мені згадати батька… Я хочу зробити для тебе щось у відповідь. Якщо тільки можу… - Спробуй прочитати мої спогади, – лагідно провів Зеленський долонею по розпущеному дівочому волоссю. – Я більш за все на світі хочу знати… Ось так, як ти дізналася про свого тата. Але він уже пішов із того світу. А в мене там лишилися ті, кого я люблю. А як їх звати – не пам'ятаю… Допоможеш мені? - Постараюся, – дуже серйозно кивнула Меларка, знову погладивши його з невимовною ніжністю по щоках. – Тільки не заплющуй очі… Мені потрібен час… Ну ж бо, покажіться мені… Ось вони! Їх троє… Жінка, дівчина і хлопчик! - Як їх звати? – тремтячим голосом вимовив Зеленський, намагаючись рідше кліпати, щоб не заважати Меларці. - Тихше… – прошепотіла вона. – Ш-ш-ш… Олена! Саша… і Кирило! Це твоя дружина, донька і син… Вони живі в тому світі… Але сильно тужать за тобою… Ох… - Що таке? – стривожено спитав він. – Втомилася? - Втомилася… – схилила голову Меларка. Зеленський мовчки обійняв обома руками дівчину, яка сиділа поряд із ним на травичці. А вона, зовсім розм'якнувши, довірливо поклала голову йому на плече. - Олена… – тихим, але сповненим щастя й болю голосом проказав він. – Оленка… Моя Оленка… Саша… Моя донечка… Рідна моя… Кирило… Мій хороший… Як же я сумую за вами… - Пам'ятаєш казку про дітей, астероїди та Дорогу? – раптом відсунувшись, зазирнула йому в очі Меларка. - Звісно ж, пам'ятаю, – кивнув Зеленський. – Ти нещодавно її згадала. І розповіла мені… Стривай! То ти гадаєш… - Так, – самими губами прошепотіла вона. – Якщо хочеш повернутися – повернешся. Треба тільки йти Дорогою, доки сандалії не розсиплються. Сандалії, які в одному селищі дав йому древній дід з веселими, молодими очима, були міцні. Розсиплються не скоро… Та колись повинні. Отоді він і… - Мене в тому світі ніщо не тримає, – низьким, сповненим болю голосом вимовила Меларка. – Тата вже немає… Нікого, нічого немає… Значить, у нас із тобою одна Дорога не назавжди… Я не зможу полишити цю Казку. Той світ завжди відштовхував мене. Як тут відштовхують усі людські оселі… Це все, що я пам'ятаю про те життя. Життя, що не повернеться… Мені боляче… - Мені теж… – знову міцно притиснув її до себе Зеленський. – Від самої думки про те, що ми з тобою назавжди розлучимося… Та не будемо горювати передчасно. Краще радіти Дорозі. Йти, не рахуючи днів… Сандалії міцні, Меларко. Дівчинко моя рідна… А поки вони не розсипалися… може, станеться щось таке… чудесне. Тут же Казка… - Наша з тобою Казка… – тихим-тихим, тремтячим голосом відповіла вона, притулившись носом до його шиї. – Я тебе відпущу, коли прийде час. Не буду просити залишитись… Тільки… пообіцяй мені дещо. Пообіцяй до того, як я скажу… Гаразд? - Гаразд, – тихо, але твердо проказав він, притиснувшись губами до м'якого сплутаного волосся дівчини-дитини. – Обіцяю тобі. - Я хочу, – знову відсунувшись, підвела Меларка сповнене болю, заплакане обличчя, – щоб усякий день, який буде ще в нас із тобою тут, у Казці, закінчувався ось так. Хочу, щоб ми з тобою ось так сиділи… Щоб ти пригортав мене до серця міцно-міцно… і ми розмовляли про щось хороше. Про щось важливе… В тому світі мене мучила страшна туга за теплом когось рідного. Це я пам'ятаю… Нíкого мені було обіймати. Не було з ким розмовляти про Казки. Про Дива… Не було з ким вигадувати щось хороше, мріяти… Нехай тут усе це нарешті здійсниться. Бодай ненадовго… - Це буде неважко… – тихенько зітхнув він. – Як ти попросила – так і буде. Коли я згадав моїх рідних людей… - Що? – іще тихіше спитала Меларка, зазираючи йому в очі. - Я… згадав, що не мав часу. Часу, який я проводив би поряд з ними… ось так. Просто обіймаючи їх. Мріючи про щось… Якщо я повернуся… дай Боже, постараюся це надолужити. А поки сандалії цілі – ось він я, з тобою, моя маленька… Спати хочеш? - Хочу… Як добре, що я допомогла тобі згадати їх… - Спи… Не думай про погане. Згадуй пісні, які тобі співав тато… Світанок уже скоро. А завтра буде Сонце. А потім – нова казкова Ніч… І ти будеш співати для мене та Ірми… Ходімо до неї… Він відніс Меларку на руках туди, де сторожко дрімала, ворушачи чорними вухами, здоровенна, пухнаста, лагідна Ірма. Вона обійняла дівчину – як завжди, не прокидаючись – м'якими передніми лапами. А Зеленський поклав голову на теплий пухнастий бік, що заспокійливо підіймався та опускався, підіймався та опускався… Наступної миті він уже міцно, солодко спав – як і Меларка. Ну, а про кішку й казати годі. * * * Днів вони й справді не рахували. Казкових днів та ночей, які, здавалося, ніколи не закінчаться. І вони, Зеленський та Меларка, будуть завжди йти Дорогою. Радіти їжі, яку він добував у селищах, даруючи сміх дорослим та дітям. Радіти жаркому сонцю та літнім дощам, після котрих у небі народжувалась веселка, – величезна, чудесна веселка, що сяяла тисячами неповторних відтінків. Радіти кожному приходу ночі… Як і розповідала йому Меларка, сузір'я в небі над Дорогою завжди були різні. Не було двох однакових ночей. Не співало дитя Казки однакових мелодій… З кожним днем Зеленський згадував – уже сам, без допомоги Меларки – все більше й більше зі свого минулого життя. Він згадав своїх батьків. Імена друзів, разом з якими виходив на сцену, щоб веселити багатьох-багатьох людей. Важелезний тягар, що звалився на нього кілька років потому. Всі жахіття війни, які йому доводилося бачити. Всі свої зусилля, спрямовані лише на одне: припинити це пекло. Врятувати всіх, хто ще живий. Зробити все, щоб вони не стали жертвами потвор без душі, яким убити чи замучити до смерті беззахисну людину – дорослу чи маленьку – простіше простого. Але навіть ці тяжкі спогади не могли нічого йому заподіяти. Щоразу-бо, коли наставала ніч, підводилася з м'якої, напоєної живодайним літнім теплом травички казкова чорна кішка – вусата, хвостата, з хитрими жовтими очиськами. Підводилася, щоб вивести на Дорогу двох мандрівників, які волею Вищих Сил загубилися у незбагненному казковому – але безкінечно справжньому – світі. Дорога завжди була достатньо широкою, щоб вони всі йшли поряд: Меларка – майже впритул до Ірми, а Зеленський – трохи на відстані від Меларки. І щоразу, коли дівчина-дитина брала першу ноту, серце його мимоволі завмирало. Знав він уже: зараз її спів буде зцілювати його душу. Робити безбарвними, примарними тяжкі спогади. І наближати, оживляти світлі… В тому світі, де проминули сорок із лишком років його життя, він ніколи не чув такого співу. Це через те, думалося йому, що людський голос там просто не може так звучати. Не співає повнозвучно пташка, яку закрили в осоружній клітці. Та варто лишень випустити її на волю… Голос Меларки, мабуть, більш за все нагадував полум'я. Полум'я, котре могло зменшуватись до розмірів однієї-єдиної, ледве помітної іскорки, яка тріпотіла таким ніжним сяйвом, що хотілося затулити її долонями від подиху найменшого вітерцю. Проте далеко не завжди голос цей був ось таким – тоненьким, лагідним, наче в дитини. Могла іскорка й розгорятися, стаючи все сильнішою та сильнішою… І тоді верхні ноти – немислимої, здавалося, висоти – летіли вгору, до самісіньких зірок і Місяця. І зливалися з їхніми казковими сріблистими променями… А ноти низькі – глибокі, оксамитові – неначе приходили до Меларки із самісіньких надр казкової землі. Не знав перешкод цей голос. Переливалися ноти одна в другу, сплітаючись щоразу в новий, неповторний візерунок. Візерунок, якому не потрібні були слова. Наповнювало ці мелодії дещо набагато більш незбагненне, глибоке. Те, чого не висловиш ніякою людською мовою. Але можеш передати самим лише поглядом. Чи дотиком… Ось так спів Меларки торкався його душі, обіймав її. Заспокоював, радував, дарував нові сили та бажання жити. Бажання повернутися туди, де живі його рідні люди. І де, він знав, не обійдеться без миттєвостей, коли його буде охоплювати туга за голосом і дотиками казкової дівчини-дитини. Туга за чудесним, цілющим повітрям незбагненної Казки, де все безкінечно більш справжнє, ніж тільки може бути у нашому світі. Щастя й горе, радість і смуток завжди йдуть поряд. Вони нерозлучні, як ось ці вільні, наче теплий літній вітерець, подруги – казкова дівчина й казкова кішка. Якщо є щастя – є й туга. Щоб щось чи когось відшукати, треба щось чи когось утратити. Так було й буде завжди… «Нехай, якщо я піду з Казки, з Меларкою все одно буде хтось рідний…» – не раз вимовляв він подумки, підводячи погляд на Сузір'я, що сяяли над ними з неосяжного простору казкових світів. А дівчина й кішка все крокували мудрою, доброю Дорогою. Спів Меларки, муркотіння Ірми, шелест вільного листячка, тріск невгамовних цвіркунів та коників – усе це зливалося в одну мелодію. Мелодію животворну й древню, як сам Усесвіт і Дорога. Нездоланну, мов польові квіти, й нетлінну, наче мамина колискова чи дотик когось рідного. Ім'я їй – Казка… | |
|
| |
| : 51 | | |
| : 0 | |