Просто дай мені руку... (розділ 2)
| - Покрутись-но, Меларко… – весело попрохав Зеленський, спрямувавши пильний погляд на юну дівчину. – Та не так швидко – у мене аж в очах миготить… Ось так… Мені здається, не вельми, але згодиться. А ти що скажеш? Сукня була без рукавів, трохи вище колін та дуже простора: мабуть, в неї легко могли влізти цілих дві Меларки. Це, напевно, й не сукня була – просто спідня сорочка. Та що вже дали – те дали… Добре, що він узагалі знайшов те селище. І йому самому, між іншим, сорочка підходящого розміру дісталася. Ще б штани нормальні роздобути… Та й Меларці бодай іще одна сукня потрібна… - Мені подобається, – радісно проказала вона, чухаючи за вугільно-чорним вухом здоровенну Ірму. – Рухатись не заважає… Ану, Ірмо, сядь… Кішка слухняно всілася на м'яку яскраво-зелену травичку. І Меларка, спритно залізши їй на спину, скомандувала: - Давай два рази навколо галявини – тільки не поспішай. А то у Зеленського знову в очах замиготить. Проїхавши два кола, Меларка зупинила Ірму, зістрибнула на землю й весело оголосила: - Чудово! Їхати зручно – ніби й нема сукні! То тепер… усе гаразд? - Більш-менш, – кивнув Зеленський. – А якщо так, то й перекусити як слід не завадить. Глянь, що я роздобув… - Хліб… – вдихнула Меларка дивовижний, вабливий запах свіжоспеченого буханця. – А це… сир, так? Я не пам'ятала – а тепер, здається, згадала… Давай ламати? - Давай… Шкода, що ножа не роздобув. Та це нічого – поки й так обійдемось… Коли вони наїлися, йому нестримно захотілося спати. Жарке літнє Сонце стояло ще високо, але тут, серед лісової прохолоди й свіжості, так і тягнуло подрімати вдень. Ірма, власне, давно вже заснула, розвалившись на всю галявину: вуха біля самісінького струмка, а кінчик хвоста ледь-ледь не сягає мурашника під височенним старим деревом. Та й у Меларки, яка вляглася просто на кудлатий бік кішки – ніби на величезну чорну подушку, що повільно підіймалася-опускалася, – очі вже потихеньку заплющувались. Опустившись біля двох нерозлучних подруг на шовковисту травичку, Зеленський обережно, не торкаючись ніг Меларки, поправив поділ сукні. - Я ось так посплю, гаразд? – солодко позіхнувши, поклав він голову на дівочі коліна. - Гаразд… – сонно промимрила вона. - Меларко, а… що тут сниться? - Нічого… Ну, крім того, що тут було. Того, що пам'ятаєш… Снилися йому й справді – та й то уривками – лише події сьогоднішнього дня. І залишку минулої ночі… * * * Вислухавши всі його пояснення, Меларка кілька секунд простояла нерухомо – наче статуя Венери… ні, Галатеї. А потім з її широко розкритих очей потекли сльози… Ні, сльозинок було небагато. Але кожна з них наче обпікала гірким, солоним вогнем самісіньке його серце. Як виявилося, він мав рацію. Про інстинкт продовження роду та все інше Меларка знала не більше, ніж дворічна дитина. І тому після всіх його слів просто заплакала – мабуть, від нерозуміння, чому все так, і чому дорослі не можуть жити… як малі діти. Не соромлячись одне одного. І щоб можна було обійматись – як тоді, коли Меларка рятувала його, витягувала зі страшної Порожнечі. І хлюпатися разом у річці. І засинати в обіймах одне одного – як засинала щовечора вона, занурюючись у м'яке, тепле хутро величезної, доброї, лагідної чорної кішки… До неї, до Ірми, й побігла заплакана, збита з пантелику Меларка. І сонна кішка обійняла її м'якими, пухнастими, здоровезними передніми лапами. А він зробив те, що веліло йому обпечене сльозами юної діви – ні, крихітної невинної дитини – серце. Підійшов до неї, опустився на коліна та обережно поправив довге, сухе вже темно-каштанове волосся – так, щоб воно повністю затулило оголену, беззахисну перед безжальними укусами комарів спину. А потім прошепотів їй на вухо найніжніші слова, які тільки йому згадалися. Може, він точнісінько так шепотів щось лагідне своїй крихітній донечці, коли вона плакала… Переконавшись, що Меларка вчинила так само, як Ірма – тобто спокійно, солодко заснула, – він зачерпнув долонями прозору, сріблисту в лагідних місячних променях воду лісового струмка. Вода виявилась… як у казці. Чиста-чиста, прохолодна, животворна. Вип'єш трошечки – і сповнюєшся нових сил. Задивившись на веселий прозорий струмочок, він раптом побачив у воді своє відображення. Сховав обличчя в долонях… Безсило опустивши руки, він вирішив, однак, що сльозами горю не допоможеш. І раптом відчув непереборне бажання зануритися повністю в цю живодайну воду. Змити сльози з заплаканого після порятунку від Порожнечі обличчя. Освіжити тіло, що однієї страшної миті ледь-ледь не змусило його вчинити так, як чинять лише наймерзенніші людиноподібні істоти чоловічої статі. Подумати про те, що ж усе-таки робити далі… Коли він, звільнившись від легенького одягу, занурився, наче у ванну, в досить широкий, але неглибокий струмок, його спочатку обпекло холодом – та так, що він мало не вискочив з води. Та дуже скоро стало не холодно, а просто прохолодно. А ще через кілька секунд ця прохолода стала зовсім лагідною, затишною. Отож, Порожнеча була нічим іншим, як смертю… А чим іще поясниш те, що він, судячи з відображення у воді, раз! – і помолодшав щонайменше на десять років? Може, Меларка, потрапивши сюди, теж стала молодшою… Хто ж вона така? А він сам? Чи дізнаються, чи згадають вони бодай що-небудь? Йому так хочеться згадати свою донечку… І всіх, кого він любить… Не пам'ятає, але все одно любить… Напевно, в тому іншому, безкінечно далекому вже світі залишилася його Жінка. Жінка, якій він одного разу заприсягся у вірності й – так хочеться в це вірити! – завжди виконував цю святу обітницю. Саме завдяки їй, Обітниці, він сказав Меларці «досить» і затулив очі долонею. Як і завжди, найпевніше, заплющував очі або відвертався, коли перед ним поставала спокуса. Як же йому хотілося згадати їхні імена… Та нічого не згадувалося. Лишалося тільки сподіватися, що колись… А поки що треба було подумати про справи насущні. Десь та й треба роздобути для дитини одежину. І своє голе пузо бодай чимось прикрити не завадило б… А їжа? Що взагалі Меларка їсть тут – серед неторканої природи, що ніби зійшла зі сторінок якоїсь чудової, спокійної казки? Розпитувати її про це він буде завтра – коли Сонце підніметься високо. А зараз, мабуть, вже скоро світанок… Якщо не трапиться йому десь поблизу людське житло, він хоча б розвідає цю незнайому казкову місцевість. А якщо пощастить, то буде вже за кілька годин у Меларки що поїсти та у що вдягтися. Тож досить уже ніжитись у чудесній живій воді – час до справи братися… * * * Коли він прокинувся, лагідне казкове Сонце вже майже зайшло. Ірми поблизу не було – мабуть, пішла до лісу. Меларка ж сиділа під деревом та п'ятірнею – а де тут гребінець роздобудеш? – приводила до ладу сплутане волосся. - Давай допоможу, – сказав Зеленський, вирішивши, що справа ця нелегка, й тому ще одна робоча п'ятірня неабияк стане в пригоді. - Давай, – лагідно, як завжди, всміхнулася йому дівчина-дитина. – А ти розкажеш, як усю цю їжу та одяг роздобув? - А тут селище недалечко… Хіба ти не бачила? - Бачила… Та мене селища не пускають. - Чому? - Не знаю… Але тільки-но підходжу – а воно мене назад відштовхує… - От тобі й маєш… Ну, чого ти засумувала? Давай-но я краще тобі розкажу, як нам на хліб-сир заробив… І він почав веселу розповідь про те, як прийшов у селище, де якраз був базарний день. А коли прийшов – замислився: як же йому роздобути все, що треба? Думав він, думав, і… щось та й пригадав. Там, в іншому світі, він заробляв на життя, даруючи людям сміх. Розігруючи разом з друзями всілякі веселі сценки… Але ж тут його друзів не було… Якби лишень згадати їхні імена… Ще одна притичина була в тому, що люди у селищі розмовляли геть незрозумілою йому мовою. Значить, подумав він, доведеться жестами пояснювати, що йому треба… А от як людей смішити, якщо вони твоєї мови не розуміють? - Аж тут, – пустотливо всміхаючись, продовжував він, – я згадав одне дивовижне слово: пан-то-мі-ма. Це коли не розповідаєш, а жестами показуєш щось смішне. Коли граєш, створюєш образ не голосом, а обличчям і руками. І всім тілом… - А зіграй так щось смішне… - Гаразд… Ти пам'ятаєш, що таке кавун? - Кавун… – замислено глянула в небо Меларка. – Не пам'ятаю… А воно яке? Кругле? - Вгадала. Велике – отакенне, – кругле й смугасте. Одні смужки темно-зелені, а другі – світлі. Але це зовні. А всередині він… який? - Жовтий? - Та ні, це диня. Я їх теж у тому селищі бачив – тому й згадав. Кавун – він усередині червоний. І солодкий. І соковитий… Так от, зараз я буду «їсти кавун»… Улаштувавши для Меларки другий за цей чудовий сонячний день концерт і зупинившись тільки після її третього чи п'ятого «досить, а то я від сміху лусну!», Зеленський подумав, що не завадило б трохи під'їсти. Шкода, що кавуна немає – може, наступного разу вдасться роздобути. Але хліба й сиру лишається, якщо не об'їдатися, щонайменше на завтра. Добре, що Ірма сама собі добуває їжу… Коли вони підкріпилися, Меларка весело обтрусила крихти з подолу сукні й покликала Ірму, яка майже одразу ж вигулькнула на галявину, оповиту загадковими літніми сутінками. - Час виходити на Дорогу, – потягла Зеленського за руку дівчина-дитина. – Ніч яка чудова починається… Можна йти поряд з Ірмою та співати. І роздивлятися Сузір'я… Вони завжди різні, якщо йдеш Дорогою… - Ти так вимовляєш це «Дорога»… Ніби це щось… більше, ніж просто дорога. - Так… – задумливо, ніби подорослішавши одразу на багато років, зітхнула Меларка. – Я пам'ятаю… Я читала казки. Якогось великого Казкаря. І там була Дорога… І тепер, напевно, вона мене знайшла. І тебе теж… Ходімо за Ірмою. Вона знає, куди йти. Кішки – вони мудріші за нас, людей… На казковому небі вже засяяли перші зірочки. А напоєну щедрим літнім теплом землю почала заколисувати древня, чудесна пісня цвіркунів, яка відносить геть усі людські тривоги. А незабаром – тільки-но Меларка ступила на Дорогу – до цієї цілющої для людських душ пісні додалася ще одна… | |
|
| |
| : 44 | | |
| : 0 | |