Просто дай мені руку...
| Розділ перший Спочатку було… ні, не було нічого. Просто чорнота й легкість. Безмежна легкість… Усвідомлював він лише одне: з його плечей звалився нарешті страшенний тягар. Він зробив те, що повинен був зробити. Щось важливе. По-справжньому, для всього світу важливе. Хай там що це було… Так, він усе забув. Оця чорнота, порожнеча, це Ніщо зробило наймилосердніше, що тільки можна зробити для людини, виснаженої душевними стражданнями, постійним напруженням нервів. Нервів, кожен з яких дзвенів, наче занадто туго натягнута струна. Дзвенів лише про одне: «Врятувати! Врятувати всіх, кого можна! І кого не можна! Досить смертей! Досить!.. Стільки людей… Стільки дітей! Нехай не гинуть більше діти! Я витримаю! Я знесу все, щоб їх урятувати! Я протримаюсь до кінця!» І він протримався. Дочекався миті, коли з уст кожного, хто вижив у його країні, почали зриватися щасливі – до безумства, до кривавих сліз щасливі – слова: «Війна скінчилася! Ми прогнали ворога! Ми вільні! Ми живі!» Було літо. Благодатна, тепла, радісна для всього живого пора. Пора, яку він мріяв провести разом із найріднішими людьми під жарким сонцем. Біля неосяжного, лагідного ніжно-блакитного моря… Не знати ніяких клопотів. Просто лежати на піску чи хлюпатися у прозорій солоній воді. Нічого не робити. Ні про що не думати… Хіба що про те, як же це добре – коли поряд ті, кого любиш. І хто любить тебе. Більше за все на світі любить… Всім відомо, що далеко не всі мрії збуваються. Ось і його мрія про море, про волю, про щастя провалились разом з ним у цю чорноту, що поглинала все й нікому нічого не залишала. Нічого, крім цієї безмежної легкості, яку він зараз відчував. Тому що не пам'ятав, хто він є. І що за життя лишилося позаду… І це було… також щастя. * * * А потім накотила самотність… Порожнеча навколо змінилася. Почала давити, мучити, розривати його живцем на шматки... Так, найпевніше, почувається людина, опинившись в обладнаному надпотужними реактивними двигунами, проте ненадійному крихітному світі, що відносить її все далі й далі від рідної планети. Відносить у порожнечу, якій однаково, хто ця людина та що мучить її. Яка безжально відриває людські душі від усього, без чого вони не можуть. Від усього, серед чого вони народилися, і що наповнює саму їхню сутність… Та навіть у космосі можна вижити й не збожеволіти, якщо поряд є хтось близький. Хтось, до кого можеш без страху доторкнутися. Хто всміхнеться тобі, обніме, скаже ласкаве слово… «Боже, це ж не можна витримати! – пронизував усе його єство страшний, сповнений болю, безумний, безгучний крик. – Боже, молю Тебе, нехай поряд буде хтось! Хтось…» Якби Ніщо не забрало у нього пам'ять, а страшенний біль – здатність мислити, він би подумав: «За що це? Навіщо це?.. Я ж не зробив нічого жахливого. Не вбивав, не катував, не ґвалтував дорослих та дітей, як ті потвори, біси в людській подобі… Я рятував людей від такої долі… За що, за що мені такі муки?!» Та ні пам'ять, ані думки не могли прорватися до нього… Тієї миті – якщо взагалі можна сказати «мить», розповідаючи про порожнечу без початку та кінця, без спогадів, без простору й часу, – коли йому здалося, що ось зараз його сутності, його безтілесної, безголосої свідомості не стане, що її розтрощить на дрібнесенькі шматочки під безжальним тиском неосяжної космічної самотності… він нарешті зміг заговорити. - Ма-мо! – хрипкими, страшними поштовхами вихоплювалося з легень. – Мамо!.. Поможи… Господи… Мамо… - Я тримаю… – крізь уламки Порожнечі розчув він голос, що здавався безмежно далеким. – Я тебе тримаю… Все… Все страшне скінчилося… Обійми мене… Я тут, із тобою… Ось так… З кожним словом, яке вимовляв цей лагідний, мелодійний голос, до нього все більше поверталося усвідомлення себе. Свого тіла. Живого тіла, котре міцно-міцно пригортав до себе хтось не менш живий. Жива… - Мамо… – зірвалося з вуст уже не безумне, не болюче для легень, але судомне, сповнене втоми зітхання. – Мамо… Дяка Богові… Невже ті пекельні муки скінчилися? Невже його обіймають живі, теплі, лагідні жіночі руки… Пригортають до нічим не прикритого тіла, яке, він відчуває, забирає весь його біль, весь жах переходу в інший світ крізь всемогутнє Ніщо. Яке це щастя – відчувати шкірою, всім єством чиюсь теплу, гладеньку, ніжну шкіру… Шкіру тієї, яка заспокоює, гладить, обіймає тебе, відганяючи геть, геть, геть до страшних, неосяжних глибин Космосу всю твою самотність. Певно, подумав раптом він, так почуваються всі новонароджені. Пройшов крізь Невідоме, виплеснувся в цей світ – і тебе вже пригортає до грудей мама. І ти відчуваєш її тепло. І заспокоюєшся… І припиняєш плакати… - Дяка Богові… – вже майже спокійно, хоч і з безмежною втомою, видихнув він. – Дяка Богові, що ти… тут… Обережно погладивши тремтячими руками шовковисту, вологу жіночу спину – довге темне волосся, що закривало її, було мокре, – він притиснувся губами до теплого, такого ж ніжного плеча рятівниці. А тоді підвів нарешті голову й лагідно стиснув у долонях її обличчя. Обличчя виявилося юним, з ніжною-ніжною блідою шкірою і тонкими, істинно жіночними рисами. Проте у сповнених доброти сіро-зелених очах таїлися такі глибини, що, здавалося, зазирни в них уважніше – і побачиш цілі світи, котрим аж ніяк не шістнадцять чи сімнадцять, а тисячі й тисячі років. - Крізь Порожнечу інакше не пройдеш, – тихенько проказала оголена дівчина, так само пильно дивлячись йому в очі. – Треба витерпіти муки… Якщо ти не зробив нічого по-справжньому страшного – витерпиш. І поряд буде хтось, хто допоможе… Я не знаю, та мені чомусь так думається… А ти теж нічого не пам'ятаєш? - Ні… – розгублено відповів він, роззираючись навколо й намагаючись повною мірою відчути цей новий, незнайомий світ. Повітря було… справжнє. Іншого слова просто не добереш. Вдихнеш таке повітря на повні груди – й твої легені, все твоє тіло наповнюється Життям. - Як добре… – прошепотів він, із насолодою дихаючи цим дивовижним, свіжим, лагідним нічним повітрям. – Яке тут… роздолля… Проте холоднувато. А в тебе мокре волосся… Ти, мабуть, змерзла? Одягайся скоріш… - Не можу, – безтурботно знизала дівчина округлими, ніби виточеними з мармуру – але живими й теплими, як він тільки-но відчув – плечима. - Чому? – спохмурнів він. – Невже… нема у що? А ти… давно сюди потрапила? - Не знаю, – так само спокійно відповіла вона. – Мені здається, що я тут багато-багато днів… А може, зовсім небагато… Я не пам'ятаю нічого. Лише іноді самі собою вигадуються казки про те, що я, напевно, колись переживала… А тут так добре… Так легко… В Порожнечі теж було спочатку легко. Але тут зовсім не так… Тут усе… дихає Життям. Так, Життя в цьому напрочуд спокійному, осяяному сріблистими променями повного Місяця світі наповнювало все і всіх. Повітря було напоєне свіжими ароматами лісу, що оточував двох людей, які забули своє минуле. Віддалене «пу-гу!» сови, мелодійна колискова цвіркунів та ніжне дзюркотіння струмка, що протікав крізь цю затишну галявину, зливалися в Музику настільки прекрасну, що хотілося все життя її слухати. І радіти. І заспокоюватись… - Але ж комарі… гаспиди такі! – вперіщив він себе по голому плечу. – Як же ти… зовсім без одягу? Порожнеча – дякувати їй! – викинула його сюди в тому, в чому він, певно, опинився в лікарняному ліжку після того, як вимкнулася свідомість. А саме – в легких піжамних штанях. А як же вона так… - Я звикла, – знову стенула плечима дівчина. – А вночі, коли найхолодніше, я сплю в обіймах моєї Ірми. Он вона – вже десятий сон, мабуть, бачить. - Хто це?! – видихнув він, вирячивши очі. Те, що спочатку здалося йому величезною чорною тінню, виявилося… кішкою. Кішкою, не меншою за дорослу конячку. - Мрр-мау… – муркнула вона басом, коли хазяйка ніжно погладила її по величезній кудлатій голові. - Я її пам'ятаю, – задумливо проказала дівчина. – Тобто… ім'я згадала. Мені здається, Ірма прийшла з якоїсь казки, яку я колись вигадала… Це вона мені допомогла після Порожнечі отямитись. Моя хороша… І тебе я теж пам'ятаю… Але… не пам'ятаю. Підійшовши впритул, вона пильно-пильно глянула йому в очі. - Ти… що? – тихо-тихо сказав він, мимоволі відступивши назад. Світ цей дихав Життям. Наповнював його – чоловіка, для якого Порожнеча вже лишилася позаду – новими, молодими силами. «Не дай Боже мені…» – мимоволі заплющив він очі. - Во-ло-ди-мир Зе-лен-ський, – ніби прочитала по складах дівчина. – Ось що я встигла у тебе в очах розгледіти. Два імені… «Зеленський», як на мене, краще. Те, перше… воно якесь… нехороше. Мабуть, його носив іще хтось… дуже поганий. - Зеленський… – задумливо протяг він, намагаючись дивитися вбік. – Тепер я, здається, щось пригадую… Хоча… ні, не можу згадати. Але ім'я… Так, це моє. Зеленський… - Гарно звучить, – лагідно вимовила дівчина. – А ти… спробуєш моє ім'я прочитати? - А хіба в мене вийде? – знову поглянув він просто їй у вічі. – І як ти знала, що побачиш моє? - А я хотіла Ірму якось назвати. Дивлюсь на неї, думаю… а воно саме ось так прочиталося. Згадалося… - Добре… Я спробую. Він мимоволі простягнув до її обличчя долоні – вже не тремтячі від слабкості. Погладив м'яке, мокре ще волосся… ніжні щоки… - Меларка… – почув раптом він власний голос. – Меларка! Хоча… там іще… здається… багато імен було. Та вловив я тільки це. - Мені буде досить, – весело всміхнулася вона. – Меларка… Як добре, коли ти маєш таке гарне ім'я… По цих словах Меларка стала на пальчики ніг і закружляла була у веселому танці… - Досить! – різко сказав він, затуляючи долонею очі. Мовчання… Злякалася? Чи образилася? Але ж вона вже не дитина… Не йому ж розповідати їй… про все це! А якщо… Меларка ж нічого не пам'ятає… Може, вона в тому, минулому житті була по-дитинному чиста. А тут – і взагалі… не розуміє, що до чого. Хай там як – а треба це з'ясувати, не завдавши їй болю. Без криків, які можуть налякати її… Спокійно, мов з маленькою дівчинкою… Як… зі своєю донечкою! - У мене там… дочка лишилася! – із зусиллям видихнув він, не прибираючи долоні від очей. – Я, здається, пригадую… Ні, не можу згадати ім'я… Але вона… за віком десь така, як ти... Меларко, ти тут? - Тут… – почувся невпевнений шепіт. Йому здалося, чи вона схлипнула? - Меларко, не бійся… – лагідно, ніби дворічній дівчинці, сказав він. – Підійди сюди. Тільки волосся перекинь наперед, гаразд? - Гаразд… – нерішуче протягла вона. – А ти… кричати більше не будеш? Я… мені здається… дуже сильно боялася, коли на мене кричали. - Не буду, – запевнив він, усе ще не розплющуючи очей. – То що – зробиш, як я прошу? - Так… – прозвучало вже зовсім близько. - Ну ось, інша справа… Меларко, послухай мене уважно… | |
|
| |
| : 51 | | |
| : 0 | |