Побачити Сонце
| Ранок, він же вечір Темряви після пробудження Мар'яна не боїться. Навіть попри те, що її оточує не лише чорнота, але й повна відсутність звуків. Здавалося б, це так схоже на Порожнечу… На оте моторошне, безжальне Ніщо, яке спочатку дарує змученій душі полегшення, а потім стискає її з усіх боків, щоб розчавити, знищити назавжди… Але ні. У Порожнечі не було до чого доторкнутись. А Мар'яна, прокинувшись, відчуває, що очі щільно затулені незмінною чорною ганчіркою. У вухах же – беруші, які надійно захищають від усіляких шумів. І завдяки всьому цьому вона може – нехай і не щоразу так виходить – більш-менш нормально спати. А зараз час уже вивільнятися з рятівного полону темряви й тиші. Поступово, без різких рухів вибиратись на свободу. В обійми своєї Казки, що збулася… Казка ця схожа на фантастичне оповідання Бредбері «Все літо в один день»: діти живуть на Венері, де Сонце з'являється раз на сім років – та й то на якісь мізерні дві години. Та все-таки вона, Казка, набагато добріша, ніж ця історія про Венеру. Цікаво, чи побачить Мар'яна зараз Сонце… Точніше, золотисті промені, що весело зазирають у рідне вікно… Так. Ось вони – показують їй час… Давно вже навчилася вона, прокинувшись, визначати час за формою сонячних плям на стіні… Ану, чи не занадто пізно? Ні. Якраз час прокидатися – за кілька хвилин п'ята. Якщо зібратися за півтори чи дві години – можна буде так чудово прогулятися рідними дорогами… Подивитись, як заходить Сонце на рідному Небі. Ніде більше немає такого Неба. Тільки тут, удома… На будь-якій іншій землі самé Сонце завжди здавалося їй чорним… Липи – рідної Липи, яку Мар'яна пам'ятає стільки, скільки пам'ятає себе – немає в живих. Винні в цьому люди. Істоти, яких вона боялася й ненавиділа з раннього дитинства. Винятків майже не було… Люди – це істоти, що не мають серця. Для них Дерева – взагалі неживі. Неначе предмети, що нічого не відчувають, і тому їх можна знищувати без жалю. Та все ж навколо неї – Казка. Прокинутися в рідних стінах, які пам'ятають тебе зовсім маленькою, – це вже Казка. А надто якщо тобі доводилося бути безжально відірваною від рідного Дому. Рідної землі. Рідної Музики… Час дозволити їй, Музиці, вливатись у вуха цілющим потоком. Беруші поки що своє відробили. Ось і вона, Музика. Голоси рідних птахів – кільчастих горлиць та стрижів. Дзеленькання посуду на кухні. Муркотіння… І дихання… Рівне, спокійне. Знайоме Меларці з того часу – багатьох-багатьох днів та ночей, які в нашому світі примудрилися втиснутись у лічені години, – коли йшли вони чудесною, незбагненною казковою Дорогою втрьох. І так само прокидалась вона щоранку – тобто щовечора, бо подорожували вони по ночах – під щебетання вільних птахів, муркотіння й… - Чудило! – зашипіла Мар'яна. – Ну хто так робить?.. Капосник ти справжнісінький, а не кіт! Неголосне рівне дихання перетворилось на невдоволене сопіння. А нахабний сірий кіт, не припиняючи муркотіти – ну трактор, та й годі! – спокійнісінько перестрибнув через вузенький прохід між двома старенькими ліжками. - Капосник… – повторила його хазяйка. – По Зеленському потоптався – тепер по мені, наче я тротуар… Добурчати їй не дало легеньке скрипіння дверей спальні й мамин голос: - Прокинулись? - Та я сама прокинулася… – махнула рукою Мар'яна й ніжно торкнулася нахабного чорного носа кота, який усе терся об неї головою та муркотів. – А оце опудало Зеленського розбудило… - То воно Чудило чи Опудало? – вирішила уточнити мама. - Коли перше, а коли й друге… «Опудало» тим часом зістрибнуло з її ліжка на підлогу та, задерши хвіст, заходилося виписувати вісімки навколо маминих ніг. Мовляв, чи не знайдеться для бідолашного голодного кота чогось няв-смачненького? - Ходімо вже… – легенько підштовхнула його мама ногою до виходу. – Молочка тобі наллю… А вас млинці дочекатись не можуть… Володю, витягай цю сонну муху з-під ковдри та йди їстоньки. Ти ж так голодним на ліжко й повалився. А весь день пробігав туди-сюди, поки вона спала… Причинивши двері й продовжуючи бурчати, мама повела кота на кухню. А Зеленський, перевернувшись на бік, лагідно провів долонею по оголеній до ліктя руці Мар'яни. І вона, тихенько зітхнувши, заплющила очі… Він знає, що ці дотики до нестями їй потрібні. Дотики людини, яка, вона вірить, ніколи не скривдить її. Вірить, і тому не боїться його… - Мелларко моя… – з невимовною ніжністю прошепотів Зеленський, продовжуючи гладити її руку. Даруючи їй довгоочікуване, необхідне для життя людське тепло… Десять днів. Десять швидкоплинних, мов ті заповітні дві години під Сонцем, днів… Рівно настільки він тут. А потім – поїде разом з її мамою до столиці. І Мар'яна залишиться в рідному Домі з Чудилом. І буде, як і завжди, слухати спів рідних Пташок і гуляти серед рідних Дерев. Ось чому Казка, що оточує, обіймає її, й добріша за оповідання Бредбері. Безмежно добріша… «Меларка» означає «неприкаяна». А «Мелларка» – «та, яка знайшла свій Дім». Зеленський добре знає це, бо читав уже деякі з дуже багатьох казок Мар'яни. Тому й назвав її тільки-но Мелларкою. І вона знає, що, як і в казці про Мелларку, це назавжди. Не бути їй більше неприкаяною. Не мучитись більше душею. Не залишать її. Не кинуть напризволяще. Не сама вона – нехай і пролітають десять днів, наче дві години… ні – дві хвилини. А потім – довгі місяці розлуки… Однак якщо знаєш, що Сонце неодмінно покажеться тобі, – переживеш яку завгодно темряву. Та й не може бути справжньої темряви в рідному Домі. Там, де кожне Дерево пам'ятає тебе карапузихою та любить так само сильно, як ти любиш його… * * * Зустрітися домовились під тією самою Осикою. Зеленський ще ніколи не був тут – тобто в нашому світі. Та він пам'ятає Казкову Долину – так називає її Мар'яна, – тому що саме туди привела їх врешті решт Дорога. Там, у чудесному іншому світі, Долина була незрівнянно більш… справжньою. Та все ж Мар'яна завжди відчувала тут Диво. Добрі Чари. Казку… Може, тому вона й любить Казкову Долину більше за всі інші місця на своїй рідній землі. Здається, ось-ось відкриється тут шлях до чудесного Невідомого. Шлях, що веде геть від цього світу, який задихається… ні, потопає. У крові й нечистотах… Десь рік тому світ, однак, зітхнув із полегшенням: згинув нарешті божевільний диктатор, який без усілякої причини розпочав ту страшну війну. Війну, що забрала сотні тисяч життів. А скалічила скільки – не порахувати. За цей рік Мар'яна встигла видряпатися з кігтів смерті, піднятися з лікарняного ліжка й повернутися додому. До рідної квартири, яку війна залишила скаліченою, та не зруйнованою вщент. І яка потребувала турботи – так само, як і Мар'яна. Але ж любити її саму та її Дім, як і піклуватися, було кому. Хіба це не Казка? Так, стан здоров'я в неї лишився таким само жалюгідним, як і до тих чотирьох діб у комі. Так, вона може засинати, лише прийнявши купу пігулок, затуливши очі чорною ганчіркою та відгородившись від усіх звуків берушами. Так, вона не може носити важкого й ходити швидше за черепаху. Але стояти ось тут, під рідною Осикою, і чекати на рідну людину, – це Казка. Справжнісінька дивовижна Казка… Втім, чекати вже не треба. Он він, Зеленський – піднімається заповітною стежкою на пагорб, який править за підніжжя тому, де росте Осика. Ще трошечки – і… - Ребра мені поламаєш… – засміявся він. – А кажеш, сил зовсім нема… Давно чекаєш, Мар'янко? - Не дуже, – відповіла вона, не в змозі відпустити його, відірватися від рідного живого тепла. – Як усе пройшло? - Поспілкувався, – сказав Зеленський, ніжно погладжуючи сиве волосся Мелларки. – Стільки народу на Центральній площі зібралося… Попросив їх, щоб нас із тобою не чіпали… Сподіваюсь, так і буде. - Я теж… – зітхнула Мар'яна, нарешті відпустивши його… але зараз же взявши за обидві руки. – А Сонце ще не зайшло? Ми встигнемо? - Повинні встигнути, – кивнув він. – Але тільки якщо просто зараз спустимось… Я піду перший. І вони, попрощавшись із доброю Осикою, почали поволі спускатися стежкою. Там, де спуск був надто крутий для Мар'яни, Зеленський міцно тримав її за руку. І вона впевнено крокувала вперед… Помилуватися заходом Сонця – зовсім як тоді, у Казці! – вони й справді встигли. - Ось тут – пам'ятаєш? – я лягла на землю… – прошепотіла Мелларка. - Обійняла її… – так само тихо відгукнувся Зеленський. - Пам'ятаю… Хіба ж таке забудеш… - Ні… – самими губами вимовила вона, дивлячись просто в лагідні, рідні карі очі. – Якщо хочеш пам'ятати – ніколи не забудеш… Дивись! Он та Хмаринка схожа на Птаха! Як тоді… Пам'ятаєш? - Пам'ятаю… – пошепки відповів він. – Нехай більше ніколи не буде тут війни… Хмаринки тут завжди були казкові. Незвичайні, мов не з нашого світу. І на якусь мить двом людям, які рік тому побували разом у чудесному світі-Казці, здалося, що Казка ця повернулася до них… Аж тут зовсім близько – вгору стежкою – пройшли люди. На щастя, не зупинилися, впізнавши колишнього Президента. З повагою поставилися до його прохання не турбувати їх з Мар'яною на прогулянці. Якби лишень так було й далі… - Ходімо… – тихенько мовила вона, м'яко потягнувши його за руку. – Доведеться тобі зі мною помучитися, поки будемо той підйом долати… - Ти впевнена, що це тобі не зашкодить? - Сильної шкоди не завдасть, – серйозно відповіла Мар'яна. – Це все-таки не підйом тією стежкою… Якщо я зовсім припиню навантажувати м'язи – вони ж атрофуються. - Ну, це тобі не загрожує, – похитав головою Зеленський. – Ти ж, поки я з людьми на Центральній площі спілкувався, встигла аж до Білої Акації та назад пройтися… Розповіси, як прогулялася? - Спочатку ти розкажи, що робив, поки я спала, – ніжно проказала Мелларка. - Ой-йой… – театрально закотив він очі. – Нам дороги вистачить, щоб я все перерахував? - Вистачить, – засміялася вона. – Ми ж на підйомі разів сто будемо зупинятись на відпочинок… До речі, до підйому ще далеко. А тут, на вулиці Мічурина, є дещо цікаве. - Наприклад? - Стара розвалена крамниця. Та це в нашому світі. А в одній моїй казці це – старовинний графський будинок, де троє відчайдушних шукачів пригод знайшли скарб. Але спочатку їм довелося познайомитися з двома привидами… День, він же ніч Зеленський спав не в тій самій кімнаті, що й Мар'яна. На вільне друге ліжко в її спальні він приліг удень – не збираючись, взагалі-то, засинати, – просто щоб бути поряд, коли вона прокинеться. Як тоді, у Казці… А зараз, коли на її рідну землю – для неї все одно казкову, сповнену Чудес – неквапно спустилася добра липнева Ніч, Мар'яна сидить у себе в кімнаті за ноутбуком та чаклує над перекладом з англійської дитячої книжки. А ще – прислухається до звуків у великій кімнаті: хропе Зеленський, просто глибоко дихає чи крутиться з боку на бік, тобто не спить? Двері майже повністю скляні – всі звуки з тієї кімнати, як вона завжди казала, у спальні чутно краще, ніж там. А слух у неї, між іншим, тонкий, музичний… - Прокинувся… – пробурчала вона, підводячись. І зачовгала до великої кімнати, де вимовила із сильним єврейським акцентом: - Абгашо… Ну шо ти все кгутишся та кгутишся з боку на бік? - В сусіда Мойші сто долагів позичив, – відповів Зеленський, який добре знав цей анекдот, – а віддавати нíчим… - А щойно ж так спокійно спав – я дихання чула, – вже звичайним голосом проказала вдягнена в легку, та не вельми відкриту піжаму Мар'яна. – Жахіття наснилося? Колишній Президент країни, що пройшла крізь жахливу війну, без жодного слова сів у ліжку – тобто на дивані – та обійняв Мелларку за талію. Притиснувся до неї головою… - Ходімо на балкон… – ніжно-ніжно погладила його по плечу Мар'яна. – Моя Береза… тобто наша Береза – вона кого завгодно заспокоїть. Зеленський, дуже стараючись не шуміти, підвівся зі старезного дивана. Але той все одно немилосердно зарипів… Утім, з-за щільно закритих дверей другої спальні й далі доносилося розмірене хропіння. * * * - Дивись, онде наше Чудило, – тихенько засміялася Мелларка. – Знову вони з Рудим цирк улаштували… Кіт Чудило, на відміну від старого забіяки Рудого, був іще зовсім молоденький. Народила його десь рік тому безпритульна кішка Дряпалка, яку Мар'яна саму пам'ятала маленьким і страшенно пустотливим кошеням, котре тільки й знало, що дряпатись. З усіх кошенят, яких народила тоді Дряпалка, Мар'яну по-справжньому полюбило тільки одне – сіреньке й до жаху схоже на маму. І одного разу, провівши її до самісінького Дому, котик твердо вирішив залишитися тут назавжди. А зараз, ніби знаючи, що треба розвеселити Зеленського, два кумедних хвостатих забіяки – але не злюки! – то бігали одне за одним, то раптом завмирали мордочками одне до одного й махали передніми лапами: мовляв, ось я тебе зараз я-ак подряпаю! Але ніхто нікого не дряпав – коти були великими друзями й просто прикидалися, що сваряться. - Ти вже народилася? – тихо, з ніжністю спитав Зеленський, коли Чудило й Рудий побігли, напевно, аж на вулицю Гоголя. - Ще ні, – неголосно розсміялася Мелларка. – Мама мене народила десь о восьмій ранку. Я тоді вже спатиму… А вдруге я народилася ще пізніше… До речі, а котра година тоді була? - Точно не пам'ятаю, – задумливо відповів він. – Може, перша… А може, друга… Так сталося, що Зеленський витягнув Мар'яну – саме витягнув за руку зі страшної Порожнечі – якраз у день її народження. А сьогодні – бо вже перевалило за північ – виповнюється сорок один рік з її першого дня народження. І один рік – із другого… - А чому ти питаєш? – хитро глянула йому в очі Мелларка. – Напевно, вже подарунок приготував? Може, натякнеш, га? - Авжеж… – тихенько пирхнув він. – І зіпсую тобі весь сюрприз… Неначе погоджуючись із ним, стара лагідна Береза неголосно, заспокійливо зашелестіла листячком. Мар'яна, трошечки перегнувшись через високе поруччя балкону, обережно-обережно взяла до рук ніжну березову гілочку. Погладила її, наче руку дорогої подруги. І… відчула дотик рідної долоні. Зеленський так само ніжно, як і вона, провів пальцями по тендітних зелених листочках. А потім і по руці своєї Мелларки. Своєї дитини. Нехай і не тече в її жилах його кров… - Знаєш що? – мовила вона, обережно відпустивши живу, лагідну гілочку. – Давай-но я тобі масаж голови зроблю… - Як у казці про Маринку та її тата? – згадав він. - Еге ж, – швидко закивала Мар'яна. – Але там вона просто знімала татові головний біль. А тобі допомогти заснути треба. Щоб жахіття не снилися більше… Я впораюся. Тільки якщо ти захочеш… - Давай, – притиснувся Зеленський губами до її маківки. – Але… якщо я отак, сидячи на стільці, й засну? Я ж тебе знаю – ти не відпустиш. Так і будеш мені голову тримати, поки я не прокинуся. - А ти цю голову не забивай тим, чим не треба, – гордо випнула вона підборіддя. – Я вже все продумала… Добрі Чари - Ось тобі спинка стільця, – пропихтіла Мар'яна, поставивши подушку Зеленського вертикально й залізши з ногами на диван. – Сідай та вкривайся як слід. А заснеш – я злізу й на подушку тебе вкладу так, що ти й не помітиш… Чого пирхаєш? Подумав, мабуть, «Камасутра відпочиває»? - Такої цнотливої Камасутри, – відповів він, теж залізши з ногами на диван та притулившись спиною до підібганих ніг Мелларки, – не знала ні Індія, ні Україна… - …а тільки наша з тобою Казка, – прошепотіла вона, згадавши щасливі миті, проведені разом із Зеленським у чудесному іншому світі. Миті, нічим не осквернені. Чисті, як джерельна водичка чи перший сонячний промінчик. Сповнені то веселого сміху, то тихої, задумливої, лагідної радості… Але що заважає їм і в цьому світі творити Казку? Творити Добрі Чари… Раптова тиша у маминій спальні та легеньке скрипіння дверей – аж ніяк не заважає… - А ми тут непристойною справою займаємося! – радісно оголосила Мар'яна мамі, яка вже прямувала до вбиральні. – «Масаж голови» називається. Мама лишень махнула рукою: мовляв, знаю я ваші «непристойності». Повертаючись до спальні, вона ніжно погладила по плечу спочатку Мар'яну, потім Зеленського. І знову зачинила свої двері… - Твоя задача – повністю розслабитися, – тихенько мовила Мелларка, поклавши одну руку на його потилицю, а другу – на чоло. – Ну просто як індійський йог. Це ж у них Станіславський позичив техніку «звільнення м'язів»… - Еге… – відгукнувся Зеленський, який довгий час працював актором, і тому не міг цього не знати. - Не егекай, – веліла Мар'яна, з невимовною ніжністю погладжуючи його чоло. – М'язи обличчя теж повинні бути повністю розслаблені… - Умгу… – слухняно погодився він, не розтуляючи рота. - І не умгукай, – пробурчала Мелларка, легенько чухаючи його маківку. – Голосові складки – теж м'язи… Просто слухай мене. Зараз я тобі колискову заспіваю… Десь у Африці далекій, Біля річки Лімпакекі Юрма слоників іде: Біле, синє і руде… Коли вона доспівала чудесну колискову з їхнього Дитинства, голова Зеленського, якою він притулився до її долоні, вже стала важкою-важкою. А його дихання – рівним та спокійним. «Як немовля», – гордо подумала Мар'яна. Перш ніж злізти – якомога обережніше – з дивана, поправити однією рукою подушку та дуже-дуже акуратно вкласти на неї свого єдиного у світі друга, Мелларка притулилася чолом до його голови, а вільною рукою ніжно обхопила за плечі. По щоках покотилися дві великі гарячі сльозини… - Спи, мій ріднесенький… – тихенько шморгнувши носом, прошепотіла вона. – Нехай насниться тобі Казка… Я тебе люблю… Зараз Мар'яна акуратно поправить на ньому ковдру. І, переконавшись, що він і далі міцно, спокійно спить, піде навшпиньки до себе у спальню. Працювати далі у неї не вийде – до самісінького світанку, коли час їй буде лягати спати. З голови не захочуть іти думки про те, що ж чекає її попереду… Скільки часу їй ще відведено? Навряд чи вона проживе довше, ніж Чудило-Опудало. То й добре – не доведеться мучитись, утративши рідну істоту… Смерті вона не боїться – як не бояться її або ті, які прожили в цьому світі вже багато-багато років, або ті, які за життя побували в Потойбіччі. Страшніше, ніж тоді, навряд чи буде… Боїться вона іншого. Розлуки з тими, кого любить… Боїться Мелларка за свою Казкову Дівчинку, як назвав її тоді, в лікарні, Зеленський. Поїхала вона до себе додому невдовзі після другого народження Мар'яни. І з того часу жодної вісточки від неї не надходило… Невже вона, Мар'яна, зробила щось настільки жахливе, що можна отак мовчати? Отак зректися, викреслити зі свого життя подругу, котра, якщо й робила боляче її душі, то ненавмисне? Подругу, для якої вона означає більше, ніж для неї – всі люди, яких вона любить? Проживши в цьому світі більше сорока років, Мар'яна мало в чому стала мудрішою. Та все-таки вірить вона у деякі істини, що для неї – міцні, мов наріжні камені. Аксіоми, що не вимагають доведення. Говорити комусь «люблю», а потім, піддавшись отруті образ, що руйнує душу, йти геть, – вже тяжкий гріх. Гріх, за який, добре знає Мелларка, доведеться розплачуватися все життя, бо так просто його не спокутуєш… Але залишати на самоті, повертатися спиною до людини, яка не просто любить тебе, а до нестями потребує тепла твоєї душі й твоєї турботи… це ще жахливіше. Мар'яна не припинила молитися за неї. За те, щоб настав день, коли це мовчання, що рве на шматки їхні душі – обидві! – припиниться. За те, щоб її пробачили… Не скоїла вона нічого такого, за що не можна пробачити. Того, що робить людей нелюдами, – як тих, котрі розпочинають вíйни. Того, за що цим нелюдам лише одна дорога – туди, де вічний плач та скрегіт зубів… Мелларка не хоче, щоб вона, Казкова Дівчинка, все життя мучилася, спокутуючи свій гріх. Але прожити довго – щоб дати своїй Подрузі, своїй Дитині, можливість схаменутися й припинити мовчати – навряд чи вона зможе. І тому молиться щовечора… тобто перед світанням. Молиться про Диво. Разом зі своєю Березою та іншими Деревами-Друзями. Але нічого більше не боїться Мар'яна. Ні смерті, ні страждань. Вона-бо знає, що муки їй полегшать, а пройти крізь смерть допоможуть. А до цього, яка б не сталася прикра неприємність, до неї хтось та й приїде, щоб допомогти, обійняти й заспокоїти. А це головне… Час їй уже засинати. Засинати спокійно, знаючи: ще цілих дев'ять днів вона буде тут не сама. І прокидатися щоразу буде у своєму Рідному Домі, у своїй Казці. А чого Мар'яна не знає – так це того, що Зеленський, поки вона буде спати, посадовить під вікном її спальні Липу. Може, хоча б на неї не підніметься рука якоїсь людиноподібної істоти – з тих, яким заважають живі дерева. Не абихто ж її саджав… Може, й доживе вона до того часу, коли молоденька Липа виросте настільки, що сонячними літніми вечорами спальню на другому поверсі старенького п'ятиповерхового будинку наповнюватиме, як за давно забутих часів, казкове золотисто-зелене сяйво. А може, й не доживе. Але все ж не раз іще настануть для неї заповітні «дві години під Сонцем». Як у Бредбері. Не можна ж, щоб Сонце не показувалося зовсім… | |
|
| |
| : 35 | | |
| : 0 | |