Руки Лієн рухалися швидко й невтомно. Мелодія, що виринала з-під її пальців, вже не заколисувала, як при прослуховуванні першої пісні, вона била й вирувала, наче нестримне лісове джерело. Ноти здіймались у небо й гармонійно поєднувались із легким подувом вітерця й шумом трав.
Хосок здивовано дивився на дівчину. Ця мелодія, цей стиль виконання – вони були чужі цій місцевості. Ніхто з жителів села ніколи не заграв би так, та що там, ніхто й не був спроможний відчувати подібний відтінок гри янгима. Усі їх традиційні мелодії тихі й неквапливі, а пісня Лієн зовсім не така.
Дівчина зовсім забула про глядача, вона поринула в світ янгима. Її сіро-зелені очі від задоволення блистіли, але в той же час вона виглядала доволі зосереджено.
Такою Хосок ще ніколи її не бачив і мимоволі посміхнувся.
Останні легкі удари. Усе затихло. Лієн стомлено відклала палички і вперше від початку гри поглянула на Хосока. Її й так рум’яні від швидкого темпу гри щоки, ще більше почервоніли від усмішки, яку Чон подарував дівчині.
- Це було чарівно. Цю мелодію тебе також навчила твоя бабуся ?
- Ем, так, - Мун здивувалась, що Хосок пам’ятав те, про що говорила вона при їх другій короткій зустрічі. Ті слова не були варті уваги, але він їх запам’ятав...
- Якось я чув подібну гру. У землях далеко на захід, - сказав вдумливо Хосок, повернувши голову в названу ним сторону.
- Справді... Моя бабуся колись розповідала, що її родина зі західних країв, можливо саме там ви й були.
- Он як, усе можливо,- легка усмішка не сходила з його губ.
- О, гляньте, - вона показала рукою на протилежний бік ріки, пагорб, який був навіть вищий і стрімкіший за цей, - азалії почали розцвітати.
Дійсно, поодинокі й майже непомітні червоні цятки виднілись на зеленому тлі трав’яного масиву.
- Це значить, що зовсім скоро почнеться святкування цвітіння азалій, чи не так?
- Певно, храм ще нічого про організацію не сповіщав жителів...
- Ясно, - він кинув погляд на янгим і несподівано запропонував: - Заспіваєш оту пісню?
- Оту.. – Лієн здогадалась про що Хосок говорив і почала згадувати уривок із пісні, яка звучала з її вуст у перший день їх знайомства. Потім Мун м’яко почала набивати ритм, постійно вдаряючи одну і ту ж струну.
- Моє серце біжить по часу,
Одне крізь сніг.
Хочу бути на іншій стороні землі, взяти тебе за руку,
Хочу покласти кінець цій зимі.
Як довго ми маємо дивитись на снігопад,
Аби настали весняні дні... мгу...
Хосок заплющив очі, він розслаблено, здавалося, не думаючи ні про що, ліг на траву. Яскраве пообіднє сонце омивало його обличчя, і в очах Лієн Хосок наче сяяв. Вона не хотіла переривати цю спокійну мить і просто повторювала один і той ж уривок безперевно, й зупиняла спів лише щоб перевести дух. Для них нікого не існувало, вдома Лієн не чекала мати, а Хосок не чув ті безкінечні чужі голоси в голові, про які Мун і не здогадувалась.
Та так не могло тривати безкінечно. Через певний час Хосок розплющив очі й знову прийняв сидяче положення, поправляючи волосся на потилиці, а Лієн зупинила спів. Вона чекала його слів, чогось банального, як: «Дякую, гарно...», але він просто мовчав, потупивши погляд.
- Лієн, чого ти боїшся? – раптом мовив чоловік, не підводячи очей.
- Боюсь? - здивувалась питанню дівчина.
- Так... Усі люди чогось бояться. Що в тебе нічне жахіття?
- Хм... - вона вдумливо дивилася на протилежний пагорб, а Хосок все ж глянув на неї з-під пасма волосся, що спадало на очі, очікуючи відповіді.
«Я боюсь, я боюсь...» - подумки повторювала Лієн, міркуючи, що сказати на запитання. Та мовчання видалось Хосоку задовгим і він продовжив:
- Ти не маєш особливих страхів, - вона ствердно кивнула, повернувшись лицем до нього. - Це добре.
- А Ви? – Лієн розуміла, що Чон не просто так завів розмову про побоювання, що в нього на думці таки було щось непросте, щось, що не помітно для неї гризло чоловіка зсередини.
- Я... Я багато чого боюсь, - він гірко посміхнувся. - Раніше страхався висоти, як бачиш, це майже пройшло, те ж зі зміями. А ще деяких комах.
Вона усміхнулася - хто б здогадався про це, дивлячись на серйозне обличчя Хосока?
- Але... Найбільше я боюся людей.
- Гм?
- Тобто, - він видав короткий смішок, розуміючи як дивно звучали попередні слова, - прив’язуватись до людей занадто сильно. Цього я не можу собі дозволити.
- Певно через те, що Ви мандрівник, - припустила Лієн.
Вона трохи нахмурилась, хай там як, ці слова все ж збентежили її і принесли незрозуміле внутрішнє хвилювання.
- Певно, - стиха мовив Хосок, втупивши в траву очі.
Сяйво пообіднього сонця, блиск усіх барв природи йшли в нарізнь із цією розмовою.
Перед очима густий, непроглядний дим і стовп пилу, які змішалися в огидну суміш. Небо, здавалося б, покрилося багрянцем. Великий повний місяць, який проглядався крізь сіру пелену, велично й незворушно дивився згори. До вух Лієн доносились звуки потріскування, які можна почути, коли горить багаття, і схлипи.
- Мамо... Тату... Прошу, розплющите очі, - жалібно благав такий знайомий і одночасно чужий для Лієн чоловічий голос. Її серце стиснулося від туги, яка хвилею поглинула дівчину.
Мун намагалась розвіяти навіс порохняви, але тіло її не слухалось, ні кроку уперед, ні помаху руки, вона могла лиш чути.
- Мамо... Тату... Це я винен... Я... – розпачливо з хрипотою мовив далі голос.
Дим, здавалось, почав проїдати гортань та легені Лієн дужче. Очі почали сльозитися. Вона марно намагалася вдихнути повітря. Раптом отримана воля дій була уже не потрібна. Мун схопилася за шию, кашляючи й роблячи різкі короткі вдихи. Страх заповнював усе єство. Останній панічний глибокий вдих...
Лієн розплющила очі, смикнувши голову вгору. Дихання було збите, і, будучи досі сполоханою сновидінням, дівчина зробила декілька повних вдихів. Приходячи остаточно до тями, вона зарилася пальцями в світле волосся й намагалась впорядкувати думки.
Таких дивних снів вона давно вже не бачила. «Хто це був? Невже той самий, що й раніше...»
На вулиці тільки почало світати й лишень якась рання пташка сповіщала про прихід нового дня.
З гри на янгимі Хосоку пройшло декілька днів. Весь цей час Лієн продовжувала ходити на пагорб увечері і вести короткі розмови з Чоном. От тільки Хосок майже непомітно, але змінився. Він став ще більш мовчазним і задумливим. Поки Лієн розповідала щось, він пильно дивився на неї, чим змушував її щоки червоніти і відводити погляд. Одного разу Чон нагадав дівчині те, що вона встигла забути:
- Гадаю, скоро знову вирушатиму в подорож. Певно, не зможу й залишитися на святкування цвітіння азалій.
- Справді? - Лієн розгублено глянула на чоловіка.
- Так, залишилося зовсім трохи часу.
- Угу, - тільки й змогла видати тоді дівчина. У той день вона змогла побороти хвилювання, вкотре поховати його в середині свого серця. Дарма.
Це був звичайний день, який ніс Лієн нічого, окрім приємного солодкого передчуття вечірньої зустрічі. Та це було ілюзією.
- О, пане Чон, добрий вечір, - Мун усміхнулася, вклоняючись нещодавно прибулому чоловіку.
- Добрий, - вклонився у відповідь чоловік.
Він був якийсь напружений і надмірно серйозним. Хоч Лієн це помітила, але вона не надала великого значення.
- О, - на обличчі з’явилася легка чарівна посмішка, пальці потягнулись до голови чоловіка. Його очі розширились від несподіванки, коли рука Лієн торкнулась його волосся.
- Пелюстка, - пояснила дівчина, відсуваючись.
- Ем, дякую... - вимовив він, відводячи погляд від дівочого обличчя, - я збирався серйозно поговорити.
- Тоді, слухаю, - вона уважно чекала його слів.
Поправивши рукою нависле на очі волосся, Хосок підвів очі.
- Нам варто не зустрічатися більше.
|