Був вечір третього дня після знайомства Лієн з мандрівником.
Дівчина сиділа на зеленому, із жовтими плямами підгорілої зелені, пагорбі, з якого було видно ріку, що омивала її поселення. На рожево-блакитному небі пропливали поодинокі білі пухнасті хмари. Десь в злегка пожовтілій від спеки траві сховався цвіркун, який наполегливо шукав кохання, виспівуючи свою пісню. Земля, нагріта сонцем за день, віддавала тепло.
Варто було тільки заплющити очі Лієн, як вона почала відчувати те, що не можливо побачити оком. Це і ледь помітний прохолодний вітерець, якого незрозумілим чином занесло в цей спекотний край, і шум далекої річки, чиї швидкі потоки невпинно тесали великі сірі камені, і звуки тихих кроків у траві. Кроки ?
Мун розплющила очі, бо в це місце, де усе оберігає її душевний спокій, пробрався чужак.
Це був він, той дивний молодик. Сьогодні на чоловіку були інші паджі й солом’яний капелюх.
Вона піднялась із землі й поклонилась йому замість слів привітання. Він у відповідь зробив легкий уклін.
- Ми все ж зустрілись.
- Так.
- Я гадав, що сюди ніхто, крім мене, не ходитиме.
- Тут прекрасний краєвид. Дивно, чому сюди ніхто не приходить ?
- Деякі люди просто не здатні помічати красу, другі ж не знаходять часу на це, а інші лиш інколи розуміють, що мають такий дар.
- Хах... кажете наче філософ – усміхнулась Лієн. Чон поглянув на неї й також посміхнувся, а потім перевів погляд на небо.
Вони сиділи тихо, розглядаючи то небо, то ріку й жовто-зелений рухливий килим трави.
- Можеш проспівати ту пісню, що й тоді ? – запитав Хосок.
Лієн здивовано поглянула на нього.
- Вона незвична, ніколи такої не чув.
- Я слухала її торік, тому пам’ятаю лиш декілька рядків – Лієн не хотілось брехати, від цього в неї навіть спітніли лодоні, але здатись дивачкою також було не найкращим варіантом.
- Але мелодію ти пам’ятаєш !
- Так..трішки
- Ну, тоді.. – він своїм поглядом наче підштовхував до дій.
- Гаразд – дівчина почала з рядків, які чітко пам’ятала, а потім її голос просто почав наспівувати мелодію, знову і знову вона повторювала один і той самий уривок. Цей міні-виступ змусив її щоки почервоніти.
Чон у той час не дивився на неї, а просто глядів кудись у далечінь. Коли Лієн замовкла, бо гадала, що досить, Хосок мимоволі здригнувся, наче прокинувся від сну.
- У мене погано виходить співати, я краще граю на янгимі, – вона зустрілась з його зацікавленим поглядом і поспішно додала: – я, звісно, не майстер, але це мені дається краще.
- Я справді хотів би почути твою гру.
- Це не можливо
- Чому ?
- У нашому селищі важко знайти хороший інструмент, власного в мене немає. Я вчилась у бабусі, а вона мешкає в іншому поселені.
- Напевно важко зберігати своє вміння без тренувань ?!
- Не зовсім. Я маю практику, але ви просто не зможете це почути, бо янгим не мій.
- Ясно.
Знову тиша. Та це було не те нестерпне мовчання, яке наче колить голками душу, а приємний спокій, який після довгого дня хочеться відчути кожному.
Сонце повільно спускалось нижче. Уся природа наче готувалась до сну. Навіть ріка, здається, сповільнила свій плин.
- Знаєте,- тихо почала Лієн, ніби боялась порушити сокровенну тишу,- я чула цікаві плітки. Кажуть, на південному березі ріки, в старому будиночку на краю села завівся привид.
Хосок лунко засміявся.
- Це ви, так ?! Я здогадувалась – усміхнулась Лієн.
- В цьому будинку справді довго ніхто не жив, тому спершу я вирішив налагодити порядок у домі, - говорив він ще посміюючись,- але тепер розумію: варто було починати з подвір’я, тоді б хтось побачив, що я не привид.
- Так..Мені вже час йти додому. Мати вже почала хвилюватись. – вона неквапливо встала, стряхнула спідницю.
Чон спокійно піднявся з землі.
- До побачення – з усмішкою поклонилась на прощання Лієн.
- Дякую, бувай – поклонився Хосок.
Неквапливими кроками Мун йшла з пагорба до стежки, яка вела в село. Краї чхіми чіплялись за траву, й вона шаруділа. А десь позаду стояв Хосок і дивився на її фігуру, яка все віддалялась.