День підійшов до кінця, й настала ніч. Небо вкрилось дрібними зірочками на темно-синьому тлі. Місяць ясно сяяв.
Сім’я Мун поверталась додому.
- Неймовірно, синочок Пакпао став таким красенем. Тепер, Йунг, я не буду заперечувати їй, якщо Мо запропонує вас одружити.
- Мамо..
- А що, він гарний юнак, працьовитий і чесний. А Мо тебе просто обожнює..
- Мамо, ти казала, що ви не будеш тиснути на мене з одруженням.
- Це було два роки тому.
- Але..
 Лієн оглянулась навколо. Природа спала, й лиш вітер і нічні комахи продовжували шуміти в травах.
- Мамо, я піду погляну чи не розлилась річка – раптом мовила Лієн, уже відбігаючи від сім’ї.
- Не верзи дурниць, нічого не видно вночі – здивовано відповіла мати.
- Та й після одного дощу, мало що змінилось – запевняв тато.
- Ви мене не чекайте, я скоро піду за вами – говорила вона, забираючись на пагорб.
- Але дівчині не пристало гуляти по ночам ,– уже знервовано кричала услід мати,- от дівчисько..
 Лієн не звертала уваги на слова батьків. Вона як завжди швидко піднялась на пагорб і йшла по темних травах, зрідка шпортаючись об каміння, сховані в заростях. Дівчина направлялась до свого улюбленого місця, де було найкраще видно ріку Хон.
 Та не дійшовши лиш декількох метрів, вона зупинилась. Спиною до неї стояла вже знайома чоловіча фігура. Сяєво місяця освітило цю пологу частину горба й статура красеня кидала тінь.
 По тілу Мун пройшла якась невідома радість. Десь в глибині душі вона чекала цю зустріч і жадала лиш одного погляду карих очей.
 Хосок, наче відчував потаємні бажання Лієн, обернувся до неї й усміхнувся. Здавалось, що від його усміху усе навколо засяяло. Вмить на щоках дівчини з’явився невидимий в темряві рум’янець. Вона поклонилась, вітаючись, і повільно підійшла до чоловіка.
- Привіт.
- Добрий вечір.
- Ти так пізно також приходиш сюди !?
- Тільки сьогодні. Хотіла подивитись чи розлилась ріка, – вона демонстративно підійшла ближче до краю, там де пагорб починав падати вниз до холодних вод. Чон притишено засміявся, прикриваючи губи зжатою в кулак рукою. Лієн пропустила це повз вуха.
- Ви не ходили сьогодні в Храм Сонця, я вас не бачила.
- Так, я зустрічався з друзями, вони проходили повз наше селище й заглянули до мене.
- Вони також мандрівники?
- Не зовсім. Але це не важливо,- чоловік намагався змінити тему, - ти загадала якесь побажання в кінці церемонії в храмі?
- Ні, – після відповіді дівчини Хосок злегка кивнув головою, наче очікував це слово.
- Невже тобі нічого бажати? – Лієн усміхнулась, дивлячись у вічі співрозмовнику.
- Звісно є, але це не з тих прохань, які варто просити в богів.
- Ясно. Добре, що ти не молиш про те, щоб схуднути за одну ніч, чи щоб впав дощ золотих монет.
- Що ?! – Лієн засміялась.
- Так... є такі особи.
Вони замовкли. Дівчина дивилась у пол, а Хосок перевів погляд на небо. Вуста були незворушні, а серце Лієн наче грало на барабані тільки від маленької розмови. Вона не знала, що казати далі, думки наче заплутались в один клубок. Та з цього безладу ясними були лиш останні слова матері.
- Я маю повертись до дому, гарної ночі пане Чон, – вона вклонилась, підбираючи подол спідниці, щоб та при русі не заважала.
- І тобі, будь обережною на зворотному шляху.
Вони знов розійшлись.