На вечірньому небі виднівся напівпрозорий місяць-диск.
 Сім’я Мун йшла разом із іншими до Храму Сонця. Спереді йшли батьки, а позаду Лієн і Йунг. Усі були святково вбрані.
 На спині в чогорі Лієн була вишивана рожева квітка вишні на блакитному тлі, обрамлена золотистим колом. Волосся на голові було заплетене в косу, закладену в легкий пучок, який прикрашала дерев’яна шпилька з якоюсь багатопелюстковою рожевою квіткою на вершині. Пучок закріплювала блакитна шовкова стрічка.
 У Йунг чогорі здавалось довшим, бо вона була нижчою за Лієн. М’яко-жовта тканина верхньої частини ханбоку дуже пасувала під її світле волосся. На спині в Йунг красувалась блакитна лілія, так само як і в сестри, обрамлена золотистим колом. Йунг ретельніше ставилась до заплітання зачіски в такі святкові дні, тому на голові в неї був пучок, який складався з двох менших, об’єднаних двома пасмами волосся, заплетеними в тонкі косички. Прикрасила зачіску дівчина трьома невеликими шпильками-паличками з п’ятипелюстковими квітками на вершечку й жовтою стрічкою, що зв’язувала косички під дулькою.
 Обидві дівчини мали легкий макіяж: тонкий шар білої пудри та рожевих рум’ян на щоках, злегка підведеними темними фарбами бровами.
 Навколо сім’ї Мун йшли дорогою до храму безліч радісних людей. Стояв гамір, усі сміялись і говорили про щось своє:
- Ох, добридень, як ся маєте?
- Та що ви…
- Гарно ж дощ влив..
- Нещодавно в моєї тітки..
 Йунг і Лієн час від часу також перемовлялись кількома словами й розглядали інших.
В один момент Йунг побачила когось. Дівчина якось метушливо оглянулась навколо, зловивши поглядом іншу особу, вона звернулась до батьків:
- Я піду, побалакаю з Куан.
- Гаразд... - не встигла договорити мати, як Йунг вже відбігла до своєї давньої подруги, яка була оточена двома жартівливими дівчатами й одним хлопцем.
 Лієн раптом залишилась одна й зацікавлено поглянула на сестру, яка поспішно віддалялась убік, а потім перевела погляд у протилежну сторону. Дівчина ледве стримала сміх, до неї з батьками приближались із широкими усмішками зрілі чоловік і дружина і їхній юнак-син.
 Тоді ж старих знайомих помітили й батьки Лієн. Мати розплилась у м’якій усмішці. Як тільки відстань між сім’ями стала надзвичайно малою, усі зупинились і вклонились один одному в знак привітання.
- Так рада вас зустріти. Хоч живемо в одному селі, а так рідко бачимося. Ви,пане Мун, наче помолодшали з нашої останньої зустрічі, – щебетала пухка жінка, у чиїх темних пасмах волосся уже поселилась сивина.
- Так. Дякую, – стримано відповів батько Мун, злегка усміхнувшись.
- І Лієн зовсім підросла. Скоро і їй будемо шукати нареченого. До речі де Йунг? Я ж хвилину назад її бачила поряд із вами.
- Вона пішла побалакати з подругою, – відповіла мати.
Тітка Мо Пакпао здавна примітила Йунг як свою невістку і часто жартувала про це. Вона говорила, що, якщо Йунг стане дружиною її сина, то їй буде легко змінити прізвище, бо воно також починається на «м». Батьки дівчини також віджартовувались у відповідь й говорили про те, що діти ще молоді й знайдуться кращі їм пари. Та це було колись, а тепер Йунг уже стала достатньо дорослою для одруження. Не так багато її подруг залишились досі незаміжніми. Деякі вже бавляться з первістками. Тому слова тітки Мо звучать все більш загрозливо для Йунг.
 Лієн завжди посміювалась з цього. Вони з сестрою ззовні доволі схожі, і готує дівчина так само добре. Але незважаючи на те, що Лієн вища за Йунг, вона все одно молодша.
Дорослі теревенили про господарство, роботу й спільних товаришів. Дівчина тихо йшла позаду й оглядалась довкола.
 І ось вони дійшли до Храму Сонця. Ворота були широко відчинені й прикрашені гірляндою з квітів.
 Люди обступили півколом Священний Вогонь, залишаючи спереду місце для Хранителя, який мав виголошувати промову, прислужників храму й учениць хранителя, яких називали в народі Нареченими Бога. На цій вільній ділянці з лівої і правої сторін, недалеко від постаменту з вогнем, в рядок стояли по одному чорному барабанові чваго, які дивували великими розмірами, і по одному комплекті барабанів – ного. Біля чваго стояли молоді, сильні чоловіки, а менші барабани залишались без господарів.
 Неподалік від музикальних інструментів стояли дві молоді дівчини. Одна була неймовірно схвильована. Обличчя дівчини було щільно вкрите білою пудрою і рум’янами. Її очі розгублено бігали навколо. Це була єдина донька сім’ї Квак.
До неї поспішно підійшла Лієн.
- Ох, Лієн, як же бути..я зараз зовсім забуду як грати...- ледь не плачучи промовила добра знайома.
- Та не хвилюйся ти так. Ходімо потренуймося перед церемонією ! Де твій янгим? – підбадьорювала дівчину Лієн.
- Гаразд. Він у внутрішньому парку.
 Дівчата пішли крізь натовп направо, обійшли будинок. Там було ще шумніше. Багато таких, як і вони, дівчат нервувались, налагоджували інструменти, поправляли одяг і обговорювали останні організаційні моменти.
 Янгим Квак лежав поряд із флейтою-денгим і її господаркою.
 Лієн підбігла до струнного музичного інструменту, наче не бажала й далі залишати його насамоті. Вона сіла просто на землю. Сонцеволоска швидко найшла бамбукові палички для гри й ударила ними по струнах. Дівчина усміхнулась. Лієн шумно видихнула повітря, бажаючи заспокоїти свою внутрішню радість від першого звуку янгима. Вона заплющила очі й знов ударила по струнах, але тепер спокійніше. Потім Мун розкрила свої сіро-зелені очі й почала награвати мелодію. З-під її вправних рук лилась, наче потік гірської ріки, музика. Вона захопилася і вже не помічала нічого довкола.
 Люди, що стояли неподалік Лієн були зачаровані її грою. Здавалось, дівчина втілила всю себе в мелодію янгима, а бамбукові палички – це продовження її тіла.
Темп гри лише наростав, але в один момент Мун різко зупинилась. Останній акорд самотньо повис у повітрі біля храму.
- Що ж Бао, - звернулась з усмішкою Лієн до представниці сім’ї Квак, - тепер твоя черга.
Темноволоса панянка незграбно взяла музичний інструмент. Вона не хотіла в своїх пишних святкових шатах сідати на землю, тому скористалась широким тканинним ремінцем, почепивши янгим на шию так, щоб сам інструмент був на рівні живота.
Бао почала грати. Технічно все було правильно, але мелодія нікого не приваблювала. Бо для того, щоб створити красу, треба, крім майстерності, вкладати в справу частинку свого серця, усі почуття, які тривожать думки, коли залишаєшся наодинці з самим собою.
 Гучний шум дзвіночків, які можна було помітити при вході, біля воріт храму, перервав гру Квак Бао.
 Лієн поспішила покинути подругу й інших дівчат, бо ті почали шикуватись і готуватись до початку церемонії. Вона вибігла з заднього подвір’я, і відшукавши поглядом батьків, приєдналась до них.
 Гомін стих. До барабанів ного підійшли дві дівчини, трохи старші за Лієн. По великих чваго почали бити чоловіки, а потім їх ритм підтримали ного.
 З-за храмових будинків, навпроти один одному почали крокувати по дві людини з барабанами чангу й по одній з дерев’яними пака (корейські кастаньєти). Потім посередині між цими двома колонами людей встали наче ключем три дівчини з сопілками. За ними йшла також трійця, по-центру з каягимом, але вона поки лиш несла свій музичний інструмент, а з боків - дівчата з янгимами, однією з них була Бао. Квак зовсім сполотніла від хвилювання.
 Ось колона зупинилась. Дві трійці вийшли наперед. Останні дівчата із струнними інструментами сіли на вже приготовленні для них подушки на землі.
 Великі барабани затихли й лиш малі набивали ритм, супроводжуючи мелодію струн.
Перед оркестром стояв Хранитель Храму Сонця. Він був особливо ошатно вбраний. Жовте шовкове тонке топхо було довге, й з-під нього були майже не помітні білосніжні паджі. Зверху накидка підперезувалась очкуром біло-золотистого кольору. Довге темне волосся Хранителя було зібране в чоловічу косу. На обличчі вже були помітні невеликі зморшки, що вказували на його вік. Його темні очі були якісь мутні, й нікому не було зрозуміло, яка він насправді людина.
- Ми з вами сьогодні зібралися тут, щоб подякувати Богу Сонця й вшанувати його...
Лієн глянула на дівчат. Учениці хранителя були доволі вмілі музикантки. І не тільки це. Їх манери, знання етикету нанесення макіяжу та моди були високого рівня.
 За ідеєю вихованці Храму Сонця повинні були стати зразковими дівчатами зі всіма найкращими рисами, які мають бути в ідеальної жінки. Одну з них, найдостойнішу, мав обрати Бог Сонця як свою жрицю, одарувавши її вмінням спілкування з богом у сні.
 Але як правило на навчання Наречених Бога відправляли заможні батьки. Вони розуміли, що це дасть їхнім донькам освіту й хороше виховання, а, отже, більші шанси вдало вийти заміж. Більшісь учениць і виходили за таких, як і їхні татусі, грошовитих панів, інші ж ставали вчительками для нових Наречених Бога.
 Жриць Бога Сонця не існує вже близько тридцяти років. За цей час ще жодна з учениць не була обрана, але Хранитель Храму, як і усі старі мешканці села, вірить, що Бог Сонця ще благословить їх новою Жрицею Сонця.
 Хранитель читав свою молитву, то притишуючи, то підіймаючи голос, що разом із музикою додавало дійству магічності. Деякі старенькі безуспішно намагались повторювати бурмотіння чоловіка. Лієн, поринувши у думки, підняла погляд на небо. Смеркалось.