Поки сім’я Мун була зайнята щоденними справами, Чон Хосок стояв на тому самому пагорбі й розглядав небо, на якому швидко пробігали хмарки, наче отара білих овець.
- Радий, що тобі краще – несподівано мовив чоловічий голос десь позаду Хосока.
Він оглянувся. За ним стояв усміхнений чоловік, на вигляд на декілька років молодший за нього. Він був такого ж зросту й коліром волосся, як і Хосок. На чоловіку була темно-синя накидка з широкими рукавами, по краю яких красувалась незвична для цих місць вишивка білими нитками. Схожий орнамент мав і світло-зелений пояс, яким чоловік підперезався. Поверх поясу був шкіряний чохол з метальними ножами, який кріпився до тіла ремінцем. З-під накидки виглядав білий комірець нижньої сорочки. Паджі також були білі. Волосся у прибулого було скуйовджене, а на всьому одязі виднілись поодинокі краплі, як від дощу, хоча той давно закінчився.
- Яким вітром тебе сюди занесло ? Хоча це не важливо...- засміявся мандрівник.
- Прийшов зустрітись із тобою. Але напевно невчасно,- усміхнувся молодик,- сьогодні в тебе й так буде гудіти голова.
- Ти прибув один, чи Джин-Хо з тобою ?
- Вона там – чоловік показав рукою на долину річки, до підніжжя гори. Там на гладкому великому камені сиділа худенька світловолоса дівчина.
Босі ноги вона занурила в бурхливу ріку й похитувала ними. Спочатку з води виринала одна стопа, а потім з булькотом вона опускалась знову в річковий потік, далі виринала інша нога, і так створювалась глуха музика, яка збурювала річковий мул і не давала йому осісти на дно. Волосся дівчини, злегка вологе, роздмухував вітерець.
Подол блакитної чхіми був мокрий і прилип до довгих ніг. Чогорі була зав’язана на легенький бантик, а її білий комірець був вишиваний червоними нитками в тому ж стилі, як і рукави накидки прибулого молодика.
Напевно, відчувши погляд двох пар очей, дівчина усміхнено глянула вгору.
- Їй краще в своїй стихії, – усміхнувся Хосок.
- Ходімо до неї !
В одну мить дві чоловічі постаті зникли зі зеленого пагорба. Хосок через декілька секунд опинився на березі річки в кількох метрах від Джин-Хо, як назвав дівчину його друг, а сам чоловік з’явився сівши поряд із нею.
- Привіт, – тільки й мовив Хосок знайомій, а вона у відповідь доброзичливо кивнула.
- Ми хвилювались за тебе – спокійно мовила молодиця.
- Ну так... скільки зусиль ми доклали, посилаючи знову і знову дощові хмари сюди. Збирати вологу з повітря й формувати хмари, ще й на відстані, важко – обурено мовив той, хто сидів поряд із нею.
- Гук, ти так кажеш, наче це ти робив – засміявся Хосок.
Дівчина також усміхнулась, а на її щоках з’явився легкий румянець. Товариш нахмурився.
- Вибач, Джин-Хо, – заспокоївшись, промовив Хосок і додав: – а то твій чоловік ще жбурне в мене свої ножі.
Джин-Хо захіхікала.
- Усе гаразд, головне, що тобі вже краще, – примирливо мовила вона.
- Давно треба було тобі повернутись у рідні краї, – підсумував чоловік красуні.
- Так... але зараз я хочу по швидше вшитись звідси.
- Тоді ходімо пообідаємо ! Я зовсім зголоднів.
- Підтримую. Хочу вареників ! – мовила дівчина.
- З сиром ! – підтримав її пропозицію Гук і поглянув на кохану, яка сяяла в передчутті смачненького.
- Гаразд, – усміхнувшись погодився Хосок.
Усі троє одночасно зникли, берег знову опустів.