Кохання серед цвіту азалій (дванадцятий розділ)
Вона йшла перебіжками, то пришвидшуючи, то зовсім сповільнюючи крок, стомлюючись.
Лієн була в передчутті зустрічі. В думках вона вже бачила знайому осяйну усмішку, відчувала уважний погляд темних очей, чула його голос.. Дівчині нетерпілось усе розповісти про сестру, весілля, про віщування їй, так.. про ті дивні слова Хранителя. Усе. Лієн й сама не розуміла, чому так довірилась Хосоку, адже той майже незнайомий чоловік. Можливо тому, що він охоче слухав її, що декількома словами міг розвеселити й заспокоїти..
І ось знайомий пагорб. Вона вкотре перевірила чи все гаразд із зачіскою і впевнено піднялась вгору. Чона не було. Мун трохи розчаровано підійшла до краю, де схил переставав бути пологим.
Мить – очі наповнились радістю. Так. Хосок внизу попід річкою брів до пагорба. Він підняв погляд вгору, помітив її. Зустрілись очима. Щоки Лієн спалахнули, серце забилось швидше.
Дівчина обернулась, вирішила йти назустріч Чону, туди де схил пологіший і є витоптана стежка. Та тільки вона підбігла до того місця, як він уже стояв на пагорбі. Брови дівчини здивовано піднялись вгору.
- Ви так швидко піднялися.. – у це було справді важко повірити, Лієн перевела погляд вниз, туди, де ще мить тому бачила чоловіка.
- Так..- він ніяково почухав потилицю.
- А.. так.. Добрий вечір, пане Чон,- сказала Мун, кланяючись.
- Добрий,- він подарував їй очікувану усмішку.
Фіолетово-рожеве небо було де-не-де вкрите хмарками. Сонце було наче великий шматок золота, воно кидало передостанні промінці в прохолодні води далекої річки Хон, що згори нагадувала блакитну стрічку. Знайомий пейзаж.
- Гарний захід,- коротко промовив Чон і так зрозумілу істину.
- Так,- кивнула Лієн, зосередивши погляд на небі. Її нетерплячість зникла, наче краплі води на камені в літню спеку.
- Що ж, розповідай!- заохотив дівчину Хосок, наче знав її думки.
- Гаразд..
Знову вона говорила, іноді спиняючись і кидаючи погляд на Чона, наче перепитувала чи продовжувати, а він у ті моменти переводив на неї очі й кивав, даючи зрозуміти, що слухає. Інколи він сміявся, інколи хмурнішав і серйознішав.
- Ось так він сказав,- Лієн саме докінчила розповідати про своє віщування.
- Хм, дурниці,- вдумливо сказав Хосок,- тобто.. якщо він нічого не може чіткого побачити в твоєму майбутньому, то це ще не значить, що воно складне. Не хвилюйся ти про це.
- Я й не переживаю,- усміхнулась дівчина.
- То що твоя сестра таки не вийде заміж?
- Тепер точно.
- Ясно. Доречі, я вже зруйнував міф про те, що є духом.
- Справді?- якщо задуматись Лієн вже давно не чула чутки про привида в старому будинку на краю села.
- Мене побачили торговці, що й шли повз, коли я саме прибирав на подвір’ї. Один був старим жителем і поцікавився хто я. Хоча наймолодший з них, який перший мене запримітив, добряче налякався, певно більше довіряючи чуткам, ніж очам,- засміявся Хосок. Губи дівчини ще більше вигнулись в усмішці, чи то від сцени, яку так чітко уявила, чи то від сміху чоловіка, що змушував настрій мимоволі покращуватись.
Сонце заходило за обрій, сутеніло.
- Тобі вже час,- Хосок вже інтуїтивно знав, на який час Мун могла відлучитись із дому, і коли необхідно прощатись.
- Так,- Лієн не до кінця розуміла чому, але хотіла максимально відтягнути момент, коли вона відкланяється.
- Тоді, до зустрічі!- він перший сказав прощальні слова, немов відчував вагання Лієн.
- До побачення,- вона вклонилась, а він у відповідь зробив те ж.
Мун розвернулась, направившись у сторону від пагорба, але ступивши лиш декілька кроків, вона кинула, наче просто так:
- Я прийду сюди пообіді,- вже за мить вона пошкодувала про сказане, хвилюючись про те, чи не звучало це занадто зверхньо й самовпевнено, бо він ж має ще заняття, окрім вештання попід пагорбом, чи варто було казати щось подібне, хто вона така. Однак слово – не горобець, вилетить – не впіймаєш. Гнана марними переживаннями Лієн, збігла схилом. Чон, провівши її теплим поглядом, за секунду зник з свого місця, залишивши по собі лиш прим’яту траву.

Квак Бао відклала янгим, стомлено зітхнувши:
- Досі погано виходить.
- Але вже краще, ще трохи потренуєшся, і все вийде,- підбадьорливо мовила Лієн.
Після сніданку, дівчина за запрошенням подруги прийшла допомогти їй з грою на музичному інструменті. Лієн не надто любила гостювати в Квак, бо саме в її великому маєтку Мун відчувала усю різницю їх соціального статусу. Пара слуг, що своєю надмірною поштивістю до подруги панянки, змушували її почуватись ніяково, дорога кераміка, з якої вони пили чай, люб’язно запропонований Бао. Лієн пощастило, що вдень батько товаришки не в маєтку, бо його гордий оцінюючий погляд, яким він зміряв доньку гончара, був надто неприємним.
Але це не значить, що Мун не любила зустрічатись із самою Бао. Хоч та частіше жалілась на вимогливого батька, розповідала про пудру із свинцевих білил й іншу косметику, способи нанесення якої інколи вражали Лієн, для неї все було значно простіше, але Квак подобалась їй своєю прямодушністю. Мун знала, що, незважаючи на статус, Бао не здатна на хитрощі й погордість.
- Нумо ще раз спробуєш!
- Ні, досить,- Квак уже набридло й вона, наче дитина, капризно відсунула інструмент подалі від себе,- я вже й дивитись на нього не можу..
Лієн залилась сміхом.
Час вже підходив до обіду. Сонце вперлось в кімнату Квак й гріло спини дівчат. Промені плутались в неслухняному солом’яному волосі Лієн, і воно поблискувало.
- Я певно піду, мене вдома вже чекають.
- Не залишишся на обід?- це було не вперше, але Бао завжди наполягала поїсти разом.
- Ні, пробач,- Лієн звелася з долівки, обдумуючи наступні слова,- ем.. ти можеш мені позичити янгим?
- Так, звісно,- Квак трохи здивувалась проханню, але була не проти,- я все одно не планувала сьогодні ще практикуватись.
- Дякую,- щиро радіючи, сказала Мун.
- Віддаш завтра, якраз зможемо знову разом пограти,- такий варіант подій Бао дуже сподобався й вона була готова віддати будь-що, лиш би зустрітись вкотре з чи не єдиною товаришкою.
- Гаразд,- усміхнулась Лієн, кланяючись на прощання.

Сонцеволоска йшла дорогою на краю села. Тут було спокійно, ні душі. Десь в гілках дерев, якими починався шлях по ліву руку, ховалися птахи. Вони безтурботно співали ті пісні, які споконвіків звеселяють душі людей. Легкий вітерець доносив чаруючі аромати весни. Серед трав гомоніли комахи.
Янгим, який паском був підвішений на шию Лієн, мовчав. Його розміри й вага сповільнювали Лієн. Дівчина йшла неквапливо, але не чула музику життя, що була навколо.
В середині її переповнювали радість і хвилювання. Вони, здавалось, заповнювали усі груди, там де серце, і поривались вирватись із дівочого тіла. Лієн ледве стримувала емоції, які не зрозуміло звідки, наче лавина, накотились. Все ж ця сила була занадто могутньою, і вона усміхнулась, сама до себе, дивуючись власним почуттям.
Шлях кінчався, залишилось піднятись на пагорб. Декілька кроків – щастя, яке всередині клекотіло, раптово злетіло й зникло.
Лієн стояла й бачила на тому місці, де вони завжди говорили, Чона і якусь струнку світловолосу дівчину. Мун відчула, наче всередині утворилась непроглядна пустка, все завмерло, здавалось, серце також зупинило свій ритм.
Єдине, чого забажала вона – зникнути, не попастись на очі Хосоку. Вона розвернулась, бажаючи вже піти геть, однак:
- Лієн?!- це був голос шатена, він помітив її й упізнав.
- Добрий день, пане Чон,- вона розвернулась й поклонилась. Неймовірними зусиллями Мун змусила себе посміхнутись,- я подумала, що не варто вам заважати, тому..
- Та нічого, підійди, я вас познайомлю! – наполіг чоловік.
Вона глибоко вдихнула повітря, приводячи розум до тями, і направилась до пари.
- Це Джин-Хо, вона дружина мого давнього друга й, звісно, моя хороша приятелька,- поспішив представити Мун незнайомку.
Від цих слів Лієн несподівано відчула полегшення. «Дружина друга..»- це було ключовим.
- Приємно познайомитись, я – Мун Лієн,- зі щирою посмішкою знову вклонилась Лієн.
- Також рада зустрічі, я - Чон Джин-Хо,- знову представилась нова знайома, кланяючись.
- Чон?- здивувалась Лієн.
- О, ми не родичі, просто ми з її чоловіком маємо однакове прізвище,- запевнив Хосок. Чужинка ствердно кивнула.
- Ясно.
- Гаразд, я маю йти,- спокійно мовила Джин-Хо,- Бувайте.
- Так, бо Чонгук ще почне злитись на мене, що так довго затримую тебе,- тепло усміхнувся чоловік. Це була посмішка, яку ще ніколи не бачила Мун на його обличчі.
- Як завжди,- засміялась молодиця, вклонившись на прощання Лієн.
- До побачення,- зробила те ж дівчина.
Лієн провела поглядом Джин-Хо, яка поспішила спуститись з пагорба.
- Так ти сьогодні взяла янгим,- висловив свої спостереження Хосок.
- Ну.. Ви ж хотіли почути мою гру,- сказала перше, що прийшло на думку Мун.
З чоловіка вирвався тихий смішок:
- Радий, що ти пам’ятаєш це,- він пильно дивився на почервоніле обличчя Лієн.
Вона не знала, що сказати, тому просто присіла на траву, поклала свій інструмент на коліна, знявши пасок із шиї. Лієн дістала бамбукові палички й зайняла зручну позицію рук.
Легка посмішка знову осяяла обличчя чоловіка, в темних очах блиснули зацікавлені іскринки, і йому залишилось лиш зручно вмоститись серед зелені, так, щоб зосереджене й сполум’яніле обличчя Лієн було добре видно.
Перший дзвінкий звук зринув з-під пальців сонцеволоски.
Категорія: Існуючі люди (RPF) | Додав: Лінтябуйка (12.04.2020) | Автор: Лінтябуйка
Переглядів: 43 | Теги: азалії | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]