Тихо шелестіло листя кущів. На суху землю падала тінь дівочої фігури. Сонцеволоска повільно крокувала, несучи глечик. Її ноги залишали сліди на запорошеній землі.
Лієн поверталась від тітки. Говірлива жінка зовсім стомила її своїми розповідями про спільних знайомих і домашні турботи.
Золотоволоска тихо зітхнула.
- Моє серце біжить.. моє серце біжить по часу, - почала наспівувати собі під ніс вона, - одне крізь сніг…
- Що це за пісня ? – несподівано запитав незнайомий голос.
Лієн здригнулась і налякано озирнулась. Це був той самий чужинець.
- Що це за пісня ? – повторив він свої слова, підходячи ближче.
Дівчина знітилась. « А й справді що це !? » Вона не могла сказати, що це з її сну.
- Я почула її на святкуванні цвітіння азалії в той рік.
- Зрозуміло – чоловік нагородив її чарівною усмішкою. – Доречі, це вас я бачив сьогодні біля храму ?
- Так.
Далі вони мовчки крокували в одному напрямку. Між ними була наче натягнута струна.
- А..звідки ви ? Ви ж мандрівник !? – вирішила перервати неприємну тишу Лієн.
- Я родом з цього села, але багато років подрожую по світу. Мене тут ніхто не пам’ятає.
- А сім’я ? – тихо запитала Лієн, на що чоловік сумно посміхнувся.
- Немає. Батьки вже давно померли..а сестра..вона живе в іншому селищі.
- … - золотоволоска не знала що сказати.
- Цього року буде святкування цвітіння азалії ? – несподівано змінив тему розмови чужинець.
- Не знаю. Якщо ця спека продовжиться…рослинам важче ніж нам, людям.
- Ти також гадаєш, що Бог Сонця гнівається на людей ?
- Ні, звісно ! Мабуть, щось не дозволяє Богу Сонця послабити свій вплив. Я думаю, що Він добрий і не хотів би страждань усього живого..
Молодий чоловік не зміг стримати сміху.
- Вибач..ха-ха-ха..просто..просто ти так щиро це сказала..наче мала дитина !
Дівчина залилась густим рум’янцем.
- Моя мама завжди так казала, що Бог Сонця насправді милосердний..і тому..
- Не переймайся цим так серйозно !
Він по-доброму усміхнувся.
За розмовою вони не помітили, як увійшли в село.
- Що ж, тут наші шляхи розходяться.
- Ви маєте куди піти ?
- Звісно. Тут залишився дім моєї сім’ї.
- Так..ви казали, що родом з цих земель. Що ж.. – недоказавши свої слова, вона поклонилась перед мандрівником. – Я- Мун Лієн. Рада зустрічі !
Усміхнувшись, він поклонився їй у відровідь і промовив :
- Чон Хосок. Приємно познайомитись !
Вони одночасно підвели голови й дівчина зустрілась з його сяючою усмішкою й очима, в глибинах яких ховалися сум і тривога.
- До зустрічі пане Чон, - тихо промовила Лієн. Вона обернулась і почимчикувала до свого будинку.
« Тільки не обертайся, спокійно йди ! » - наказувала собі подумки.
Звісно вибух емоцій: суміш зніяковіння, радості, поспіху й здивування, дав про себе знати. Вона не помітила каменя на дорозі й зашпортнулась. Дівчина в останню мить змогла втримати рівновагу, щоб не впасти й впустити глеко з медом.
- Хух..
Оглянулась. Нікого. Лієн сповільнивши ходьбу продовжила путь.