- Нам варто не зустрічатись більше. Для тебе так буде краще,- сказав Чон, натягнувши слабку усмішку.
- Що? Але..- вона розгубилась, ці слова ранили її більше, ніж можна було очікувати.- Це через ті страхи, про які Ви мені говорили раніше?
- Так,- коротко відповів Хосок, відводячи погляд до землі. Можливо він боявся, що зустрівшись очима вона прочитає його справжні слова, або навпаки не хотів знати її думки.
- Ясно,- Лієн застигла, не розуміючи, що робити далі.- Тоді.. тоді.. Бувайте пане Чон.
Швидкий уклін. Прощальний.
Вона не насмілилась востаннє глянути на нього. Не змогла. Погляд був прикутий до землі.
Наче примара, безтямна, німа, вона спустилась з пагорба. Крок, ще один і ще.. Лієн зупинилась.
Що це.. що таке вологе на щоках?! Солоне..
Каплі сліз, наче перлини великі й круглі, стікали по обличчі й капали вниз на чогорі, на землю. Вона торкнулась рукою лиця так, наче вперше плакала.
Лієн змахнула сльози рукавом, але вони не зупинились. Знову витерла очі від сліз, і вони вкотре наповнялись ними.
Мун почала злитись сама на себе.
Дурні сльози…

Це була довга ніч. Ніч із солоним присмаком.. Нарешті вона зрозуміла, чому серце так чекало їх зустрічей щодня, чому миттєвий біль пронизав її тіло, коли побачила Чона з іншою дівчиною, чому ця туга так ятрить її душу, чому.. бо.. вона закохалась. Розуміння цього факту тепер ставало дедалі яснішим і від того болючішим. Любов не окрилювала її, як могла б, бо це почуття було приречене.
Думки зовсім стомили її, і тіло Лієн впало у напівсон. Тривожний і не міцний, достатньо одного шарудіння листочка, щоб Мун прокинулась. Їй було одночасно спекотно й холодно, крізь пелену дрімоти, яку так настирно створювало її тіло, вона кидалась в різні сторони.
Коли сонце встало і перші промені торкнулись лиця Лієн, її фізична оболонка підкорила неспокійне серце, і вона просто заснула. Це було схоже на те, як від одного подуву вогонь свічки затухає.
Її збудила Йунг. В’яла Лієн силувато натягнула посмішку:
- Добрий ранок, сестро!

- Агов, Лієн, ти вже додавала перець, досить, чуєш?!
- А? Так, звісно,- розгублено мовила дівчина.
- Ти якась розсіяна,- повідомила своє спостереження Йунг.
- Певно, це через спеку.
- Та ні, ти така уже декілька днів.
- Останнім часом я погано сплю, знову знайшла слова Лієн.
- Щось сталось?
- Та ні, нічого,- намагалась якомога безтурботніше сказати молодша Мун.
Насправді це не так. Її роздуми були переповнені спогадами. Спогадами з Хосоком. Ще декілька днів, і чоловік покине селище й, можливо, вони ніколи більше не зустрінуться.
Спочатку Лієн намагалась поводитись як зазвичай, думати й відчувати усе як раніше. Але тихий щем у серці не покидав. Як тільки вона прийняла факт закоханості, в той самий момент вона наперед програла цю битву із власними почуттями.
 Сонцеволосці не залишилось нічого, як тільки погодитись з тим, що вона уже не буде колишньою.
- Я мушу відлучитись,- Йунг витерла рушником руки, і, кинувши тканину між посуд, забігла в свою кімнату.
- Куди?
- По справах, - вигукнула старша сестра, не бажаючи щось особливо пояснювати, і надіючись, що молодша не розпитуватиме, як зазвичай.
Йунг пробігла повз Лієн, і та помітила, що дівчина змінила чогорі.
- А що сказати матері?
- Нічого, сама згодом все поясню, - наостанок сказала Йунг і покинула дім.
Лієн знизила плечима й продовжила денні турботи.

«Завтра зранку.. завтра зранку він піде..» - гуділо в голові у Лієн.
Вона відчувала, як примарна надія, що досі зачаїлась всередині покидає її, і гіркота заповнює душу. В горлі застрягла дивна грудка емоцій, на очі знову підступали сльози.
«Я більше ніколи його не побачу.. більше не побачу…»
Ковдра повністю покрила тіло Лієн по голову, і вона була схожа на метелика в коконі. Розсіяний погляд дівчини був прикутий до стелі, а свідками її тяжких роздумів були лиш стіни цієї маленької кімнати й нехитра мебель.
Серце Мун стукнуло, прошепотівши «кохаю». Голос душі гучнішав, допоки все єство Лієн не осяяла одна проста думка: «я не встигла йому сказати, що люблю». Якщо їм судилось розлучитись, то нехай він знатиме про її почуття, нехай вона ні про що не шкодуватиме.
Сповнена невіданої досі рішучості, Лієн підвелася, розпутавшись з-під ковдри. Одягнувшись крізь пелену міркувань, вона навшпиньках подріботіла з дому, намагаючись не збудити когось з рідні.
Декілька хвилин, і дівчина вже легко крокувала пустою вузенькою вуличкою села. Вночі, коли всі сплять, усе здавалось чарівнішим: і ті не високі масиви пагорбів, і дерева, що похитувались від вітру, і звичайні чепурні будиночки, фасад яких іноді підсвічувався невеличкими ліхтариками, які передбачливі господарі залишали. Але особливо небо! Срібне сяйво місяця і візерунки, що їх створювали скупчення зірок.
Ось будинки кінчились, і Лієн ступила на пустинний шлях, що вів на окраїну, туди де був старенький будинок сім’ї Чон. Йти дорогою, котра була оповита з двох сторін заростями й слугувала своєрідними сінями до лісу, вночі було страшно, хоч розум говорив Мун, що страхи марні.
Вона швидко приблизилась до хатинки, і тільки коли побачила ворота, призупинила хід. Лієн раптом зрозуміла, що так і не придумала, що сказати Хосоку, як почати розмову. Дівчина уявила, як дивно виглядатиме, заявившись до нього серед ночі, і пожалкувала по свої необдумані дії. Сонцеволоска вже подумала, що варто чимшвидше дати драпака, але почула скрип дерев’яної долівки.
- Лієн ?!- їй здалось, що він промовив її ім’я в цей момент найніжніше за весь час їх знайомства.
Мун обернулась на звук чоловічого голосу.
- Так…доброї ночі!- швидкий уклін.- Я ем…
- Ти хотіла поговорити перед тим, як я покину селище?
- Так, тобто… я знаю, що Ви хотіли більше не бачитись, і я Вас розумію…
Хосок вийшов з дому й відчинив хвіртку.
- Проходь.
- Ем.. так ось…- вона заплющила очі, зосереджуючись,- пане Чон, я скажу дещо. Знайте, Ви ніяк не мусите відповідати.
Хосок трохи нахмурився, вдивляючись у сутінках в її обличчя.
- Пане Чон… я закохана у Вас,- голос затремтів на останньому слові, і дівчина затамувала подх.
Вона обережно перевела погляд на Хосока, і зустрілась з його серйозними, теплими очима, в глибині яких вона раніше могла розгледіти тугу.
Хосок опустив голову, чим стурбував Лієн.
- Я знав,- тихо промовив він і гучніше повторив:- я знав.
Чоловік знову підвів очі й упевнено глянув на сонцеволоску.
Він повільно наблизився до неї, немов боявся, що сполохає її, як лісову білку, котра одразу ховається, здіймається на дерево.
- Ти маєш знати,- промовив він, м’яко вкрив долонею її щоку, а наступної миті Чон торкнувся своїми устами її. Це був легкий, обережний поцілунок, такий теплий і ніжний…
Всього на мить Лієн заплющила очі, крізь пелену повік, вона відчула якесь яскраве сяяння, а коли відкрила очі й Хосок перервав поцілунок, вона стояла мов зачарована. Всього на декілька секунд усі слова просто розтаяли, немов сніг. Мить потому дівчина помітила, що стоїть на геть іншому місці. Це був їх пагорб.
Очі Мун неспокійно забігали.
- Це ще один мій секрет, той, через який я не можу тут лишатись. Я-Бог Сонця,- сумна посмішка торкнулась обличчя чоловіка, і він, кинувши прощальний погляд на здивовану Мун, зник у тонкому стовпі світла. Наче й не було.