Довірся мені, або Розслідування веде закоханий. Частина 4. "Задовго..."
- Доброго дня. Викликали?


***


Мін Юнгі у свої двадцять п’ять з хвостиком був не просто юним хлопцем, таким, як інші. О ні, в нього було декілька особливостей, а якщо точніше - плюсів та мінусів, зрештою, як і в кожної людини.
З дитинства він був дуже розумним та логічним. Він запросто розв’язував будь-які задачі, де було потрібно застосувати критичне мислення; він завжди був на голову вищим від інших на уроках та навіть позашкільних заняттях. Ні, його IQ не був близьким до позначки двісті, але серед однолітків він завжди виділявся.

Відрізнявся Мін від інших не тільки розумовими здібностями. Його зовнішність була… неймовірною?
Принаймні так і досі вважає більша частина омег в оточенні Юнгі. Все правильно, хто залишиться осторонь, коли з ним вчиться (а згодом ще й працює) такий красивий альфа з чорним, як ніч, волоссям, лисячими глибокими очима і сліпучою усмішкою, яка так безсоромно оголює десна. Тому позицію всіх омег (іноді ще й альф - хто з них позаздрить, а хто не зможе відірвати погляд) можна зрозуміти.

Але “динамити” цей красень вмів знатно. Спішити зі створенням стосунків об’єкт обожнювання не хотів - це не була сентиментальність чи віра у світлу любов, яка проявляється між істинними та зв’язує їх невидимими нитками… Аж ніяк, це не той варіант, який повірить в такі казочки для меркантильних осіб (вибач, Чімін). Причина була зовсім іншою - “спочатку кар’єра, а потім будемо думати”. Чи було таке рішення правильним? Хтозна.

***


В останні шкільні роки дехто зумів змінити світогляд Юнгі. Щороку до школи приходило кілька представників місцевої поліції, які проводили учням старших класів так зване виховне заняття, під час якого вони гундосили щось собі під ніс про правопорушення їх однолітків та їх покарання. Цікавим було те, що держслужбовці та їх “сценарій” не змінювалися щороку. Виглядали вони як герої коміксів, себто, комічно. Один був худим і височезним, а його напарник - грубеньким та приземкуватим. Вірогідно, ці двоє поліціянтів не спромоглися за всі роки праці ні на що, крім пояснення дітям “так робити можна, а так - не слід”.

Але кілька років тому, а точніше, у рік випуску Юнгі, на подібне заняття несподівано завітав якийсь чоловік. Але його особистість все ж була знайома кожному - це був всесвітньо відомий детектив, який вже був у відставці, але все одно допомагав розкривати злочини поліції. Він був справжнім знавцем своєї справи - скільки злочинців перейшло через його руки! Його ім’я сотні разів з’являлося на перших шпальтах газет: “Детектив Кім Лієн розкрив справу про серійного вбивцю”, “Кім Лієн - свіже інтерв’ю від найвідомішого детектива нашого часу”. На нього рівнялися підлітки, його обожнювали маленькі діти. Суспільство бачило в ньому справжнього героя. Це була заслужена популярність.

Здається дивним, що люди захоплювалися людиною, яка працювала детективом. В наш час об’єктами обожнювання зазвичай є актори, артисти тощо, тобто ті, хто може показати свій талант матеріальним чином або ж наяву (співаки або танцюристи). Що ми чуємо про тих людей, які кожного дня рятують чиєсь життя або запобігають міжнародним катастрофам? Власне, що нічого. Такі думки часто крутилися в голові молодого Кім Лієна, який своїми амбіціями був готовий звернути всі гори на своєму шляху - шляху до мрії.

Життя часто підкидало йому різні перешкоди, які серйозно вплинули на його характер та світогляд. Численні розкриті справи та кількість злочинців за ґратами дали про себе знати - невдовзі на нього чекала заслужена хороша репутація. Всього лиш за шість-сім років з безтурботно усміхненого юнака він перетворився у серйозного чоловіка середніх років, який багато чого встиг побачити, проаналізувати, зрозуміти та зробити певні висновки.

Кар’єра стрімко йшла догори. Числа на банківському рахунку під назвою “Зарплата” зростали в арифметичній прогресії; повідомлень, які приходили на електронну скриньку, ставало дедалі більше, як і переглядів у власному блозі в мережі Інтернет.

Той молодий юнак виріс, зміцнів та змужнів на очах. Він відкрив людям очі на те, що захоплюватися можна не тільки артистами, а й тими, хто працює на них самих - такими, яким Лієн став сам.
І от на старості літ він вирішив зробити тур по деяких навчальних закладах усієї Південної Кореї, розповідаючи про своє минуле та шлях до теперішньої слави. Цим він, мабуть, хотів розрекламувати свою нещодавно написану книгу “До зірок крізь терни. Як я став детективом” серед молоді, але суть не в цьому.

Школа, де в той час навчався Юнгі, вважалася досить престижною в Тегу. Батьки юнака були бідними людьми, але заради сина були готові на все. Вони підтримували того у всьому - платили великі кошти за школу та довго збирали гроші на подарунок Мінові - синтезатор, який снився хлопцю вже більше як рік, адже той мріяв про професію, пов’язану з музикою. Він не вмів гарно співати чи поводитися на сцені так вільно, як це роблять справжні артисти, але він був дуже талановитим композитором. Написані ним мелодії були здебільшого спокійного характеру з нотками суму чи… ностальгії? Але праця за звичайним фортепіано займала набагато більше часу - ноти записувалися вручну, і це значно затримувало процес. А зараз юнак міг швидко зберігати мелодії в цифровому вигляді. За виконану на перший погляд нездійсненну мрію юнак був безмежно вдячний їм.

В принципі, єдиними людьми, кому Юнгі міг довіритися цілком і повністю, були саме його батьки. Про всі переживання чи тривоги на душі хлопця вони знали, але розуміли, що син не любить зайвого втручання в його особисте життя, тому не набридали розпитуваннями чи надмірними проявами любові. За це Мін-молодший любив та поважав їх ще більше.

Кількістю друзів Юнгі похвалитися не міг. На його думку, всі його однолітки були розбещеними лінивими створіннями. Хіба з ним не можна було погодитися? Дивлячись на дітей, які вихвалялися новими дорогими витребеньками та їх відношення до навчання чи праці, Мін зробив висновки. Він вирішив, що в майбутньому стане людиною, яка зможе забезпечити своїх батьків усім, що вони не могли дозволити собі зараз. А щоб досягти це, потрібно було вчитися і працювати. Тобто життєві пріоритети були вже визначені.

Отож, повернімося до нашої історії. В той час, коли Юнгі вже знав, що він хоче отримати у цьому житті, до його школи завітав вельмишановний Кім Лієн. Здавалось би, за сорок п’ять хвилин людина не зможе змінити чужі переконання, які трепетно будувалися кілька років. Ключове слово - здавалось.

Прийшовши за п’ять хвилин до початку, Лієн уважно роздивився учнів, які сиділи за партами. Після дзвінка всі замовкли й подивилися на детектива. Той непомітно усміхнувся.

- Діти, увага! Сьогодні до нас завітав вельмишановний Кім Лієн, всесвітньо відомий детектив та просто неймовірний красень, - класний керівник без штампа про одруження в паспорті явно була в захваті від гостя. Не було сенсу цього приховувати. Але реакція самого детектива на її поведінку дала про себе знати та викликала численні смішки серед учнів. Усміхнувшись, чоловік почав свою промову.

- Доброго дня, діти. Ви, мабуть, всі знайомі з моїм ім’ям та обличчям. Також всім відомо, що моя кар’єра потихеньку закінчується на позитивній ноті, чому я безумовно радий. Але живу я на цьому світі вже достатньо, досвіду набрався чимало, тому вирішив не тратити час і порадити дітям, як ви, як потрібно правильно обирати свій шлях у житті... - на цих словах Юнгі, який сидів за останньою партою, беззвучно хмикнув. Такі розмови були потрібні тільки тим дурням, які не можуть реалізуватися в житті своїми силами. Їм постійно потрібна чиясь підтримка, тому що самостійно вони нічого не варті. Тож зрозумівши, що в нього просто забирають сорок п’ять хвилин його життя, він витягнув навушники та поринув у світ музики.

***


Wonderwall - Oasis


Ввімкнувши пісню, хлопець подивився у вікно. На території школи відцвітали вишні, шелестіли листям липи та дубки. Осінь давалася взнаки. Учні, що вже звільнилися від уроків, гуляли та раділи останнім теплим сонячним промінням. Посеред дерев стояли столи, за якими учні обідали та відпочивали, готуючись до наступних занять.

Схоже на типову американську школу, але такий підхід був правильним, на думку Юнгі. Крім того, їх навчальний заклад підтримував систему вибору предметів за вподобанням. Отже, юнак не тратив часу на вивчення біології, хімії тощо, а концентрував свою увагу на сольфеджіо, музичній літературі та композиції.

Пісня заграла знову. Вже вчетверте? Вона навіяла спогади про те, як колись його тато прийшов додому заплаканий. Нічого не пояснивши синові, він зачинився в кімнаті. Батько довго намагався розговорити свого чоловіка, але все намарно. Тоді Юнгі задумався над життям своєї сім’ї. Тато, Йон, працював редактором місцевої газети, а батько, Суджин, - фотографом для неї. Зарплата була невеликою як в одного чоловіка, так і в іншого. Тож вистачало лише для утримання трьох людей - на більше ніхто з них не розраховував.

Цікавим було те, що познайомились батьки саме на роботі. Це було задовго до народження Юнгі. В той час їм обом запропонували підвищення. І Йон, і Суджин були старанними працівниками, тож начальство вирішило збільшити їм зарплату. Але була єдина умова - весь їх час має бути присвячений роботі. В цьому не було нічого дивного - газета не хотіла втрачати такого продуктивного редактора та перспективного фотографа. Коли чутки розповсюдилися по всьому офісу, ніхто зі співробітників навіть не сумнівався, що ті приймуть пропозицію - на кону стояла немаленька сума грошей. Але тут і трапилася найдивніша річ - чоловіки відмовилися від пропозиції, дарма, що обом кошти були не зайвими - Йон недавно переїхав у Тегу, а Суджин ріс у бідній сім’ї, тож у нього не було ніякої матеріальної підтримки.

Виявилося, що на той час чоловіки вже почали зустрічатися. Як потім вони розповідали синові, “головною нашою метою було створення щасливої сім’ї, а не досягнення кар’єрних висот чи величезні пачки грошей в гордій самотності”. Це і стало єдиним непорозумінням між ними та Юнгі. Все життя хлопчик вважав, що спочатку потрібно стати на ноги, заробити кошти на утримання квартири, а в майбутньому ще й дитини. Це нормально, адже він кожного дня бачив, які стомлені приходять додому його батьки, як кожна поїздка в супермаркет була ледь не святом, бо “нарешті з’явилися гроші” тощо. Здавалось би, юнак правильно міркує…

Проте з року в рік ці думки почали загострюватися - в шістнадцять років, коли всі його однолітки знаходили собі пару та вчилися створювати стосунки, Мін був один. Зовсім один. Зовсім. Він не зміг навіть знайти друзів, бо вважав, що друзі - це пуста трата часу. Такий підхід можна було впевнено назвати нездоровим, що і намагалися пояснити юнаку його батьки, але все було безрезультатно. Після численних сварок на цю тему вони просто тішились здобуткам сина в навчанні та музиці. Мабуть, вони вже й самі почали вірити у його слова.

***


- Гей, юначе, чуєте мене? - звук проходить крізь навушники? Не може бути. - Хоч би постаралися не так явно ігнорувати мене, - ага, ясно, навушник у нього забрали. Хто був таким сміливцем? Адже всі в класі знали, що Міна зачіпати не варто: якщо його роздратувати (що буває досить рідко, але все ж буває), можна вже починати рахувати свої зуби по підлозі.

Ліниво піднімаючи погляд на джерело звуку, Юнгі зрозумів, що це був детектив. 45 хвилин ще не минули? Як дивно. Біологічний годинник починає барахлити. Недостатня кількість сну дає про себе знати.

- Так і будете дивитися на мене спідлоба? Що за зневага, - приязно продовжив дядько. - Я називаю це підлітковим максималізмом. До речі, у моїй книзі… - Кім відійшов від парти хлопця і повернувся до інших учнів.

- Неправильний у вас підхід. Це зветься ігноруванням нав’язливих детективів з непотрібними розповідями про їх “чудо-книгу”, - останні слова Мін перекривляв манеру розмови Лієна. Як не дивно, хлопець був саме тим, про кого говорить фразеологізм “пальця в рот не клади”.

До парти юнака ринулась класний керівник, яка усім своїм виглядом та аурою нагадувала фурію. Але чоловік зупинив її легким помахом руки, який означав “не потрібно, у нас все під контролем”. Та не сміла заперечити своєму об’єкту обожнювання.

Вочевидь, ця репліка зачепила старого детектива за душу. В написання своєї біографії він вклав багато коштів та зусиль. Він різко зупинився, замовк і повернувся обличчям до юнака.

- Я бачу, Ви не вмієте ввічливо спілкуватися з людьми, - підбив підсумки чоловік. - Батьки не виховали як слід? - церемонитися з учнем він не хотів.

- Виховали не спілкуватися та не звертати уваги на нецікавих людей, за що я дуже їм вдячний, - Юнгі теж не збирався клеїти з себе Містера Ввічливість. Яким би не був жахливим його характер, він завжди показував себе справжнього - плюс чи мінус?

Видно, Кім вже був готовим до нової порції словесного негативу від хлопця, тому особливого значення цій репліці не надав. Все-таки він був старшим, а отже, на “підлітковий максималізм” уваги не звертав. Хоча…

- Юначе, зараз ми з класом обговорюємо ваші майбутні професії. Візьмемо Вас, до прикладу… Ким хочете працювати? Певно, кимось відомим та багатим, чи не так? Це типова мрія кожного середньостатистичного учня… - знову він не встигає закінчити речення, як його перебиває Мін.

- Популярність - це не для мене, моя мета - мати великий достаток та з гідністю забезпечувати своїх батьків все життя, - що за щиросердечна промова.

- Ого, ну так, так, звісно… Батьки, авжеж… - Лієн абсолютно не виглядав здивованим. Практично кожна дитина могла показати себе співчутливою та неймовірно доброю, немов би слава “нікому не була потрібна, головне - залишатися людиною”. Коли Кім чув щось подібне від якогось учня (а їх було немало, адже тур був по всій країні, а Тегу не був першим містом в списку), його наче викручувало всередині від злості до нинішнього покоління. Його батьки померли від рук зловмисників, адже всім відомо, що такі професії, як детектив, журналіст, політик тощо приречені на існування без сім’ї. Тому коли хтось з дітей прикривав свої умисли про славу та багатство “допомогою батькам”, Лієн зразу відчував фальш у таких словах. Проте у випадку з цим дивним хлопцем її не було. В ньому говорила лише гнів та невловима нотка розпачу.

- І як ти хочеш досягнути своєї мети? - детектив дійсно зацікавився цим юнаком. Він наче відгородився від усього світу високими непробивними стінами, але сам він був ніжним та чуйним. Як і кожній людині, йому теж була потрібна увага та любов.

- Спершу Юнгі недовірливо зиркнув на нього. По-перше, якого чорта цей дядько порушив його спокій, а по-друге, чому він продовжує це робити, випитуючи в нього якісь нісенітниці? Але не було іншого виходу, крім як спокійно відповісти на запитання. Проте цей детектив не зуміє втекти від пекучого погляду незадоволеного учня.

- Я планую серйозно займатися музикою, - так, все правильно. Відповідати він буде сухо, показуючи, наскільки неприємна є для нього ця розмова.

- Як цікаво… А ти знаєш, що таких харизматичних та амбітних осіб, як ти, у світі є ще тисячі та мільйони? - Кім перейшов у наступ. У нього з’явився план. Не часто йому трапляються такі вперті задираки, як цей хлопчина.

- І без вас знаю. А ще я знаю, що стану найкращим серед найкращих і досягну тих вершин, яких не досягав ще ніхто, - прозвучало занадто самовпевнено, не в стилі Юнгі. Але цей дядько так допік йому своїми дурними розпитуваннями, що ця репліка сама вирвалась з нього з бажанням закінчити ці пустопорожні балачки.

- Хм… Амбітний, впевнений, харизматичний, неприхильний, ще і язика гострого маєш. Ідеально… - детектив щось пробуркотів собі під носа. Але словесну перепалку з Міном продовжувати не став і продовжив лекцію.

***


Через десять-п'ятнадцять хвилин пролунав дзвінок, який сповістив усіх про закінчення уроку. Учні дружно встали та легко поклонилися детективові, чим висловлювали свою подяку за проведений з ним час. Юнгі встав з усіма, але на відміну від усіх просто схилив голову, і то не зовсім зі своєї волі. На нього дивилася фурія в обличчі класного керівника, сам погляд якої змушував підкоритись (хоч і частково) навіть такого суворого юнака.

Деякі учні зразу побігли наздоганяти чоловіка заради фотографій та автографів. “Нещасні”, - пролунало десь в думках Міна. Чому він так холодно говорив з ним? Цьому є цілком логічне пояснення - хлопець не любив, коли хтось ліз в його особисте життя або порушував його спокій. В ідеалі юнак мріяв жити на якомусь віддаленому від навколишнього світу острові та присвятити себе музиці та письму. Спершу схоже на маніакальні думки, тому що, здавалося б, яка адекватна людина відмовиться від спілкування та потребі в інших людях? Цією “адекватною особою” був саме Юнгі.

Тим часом він вже вийшов з кабінету, передбачивши стовпотворіння перед кабінетом після лекції. Тому він прогулювався по коридору, згадуючи недавню розмову. І чого цей схиблений дядько до нього вчепився? Крім брюнета, в класі було ще двадцять двоє людей, які з більшим задоволенням поспілкувались би з ним. Хоча не можна було сказати, що Юнгі ним не захоплювався. Адже детектив досягнув кар’єрних висот, про які так довго мріє сам юнак. Тому як би він не поводився з чоловіком приблизно годину тому, все ж таки десь глибоко в душі поважав його, адже він міг стати для молодшого… прикладом? Навряд чи, ці характери просто не створені одне для одного.

***


Лінія життя. Вона спрямована в один бік, а точніше - в один кінець, але її шляхи такі закручені, що іноді перетинаються між собою або йдуть пліч-о-пліч. Деколи вони заростають такими непрохідними тернами, які боляче колють шкіру, роблячи рани, які кровоточать і викликають сльози. Проте після таких випробувань завжди (для тих, хто цього дочекається) наступає світло.

І ось бачимо головних героїв цих доріжок - людей. Хаотичні персони. Не всі, звісно, але здебільшого так і є. Особини, які не вміють пристосовуватись до середовища. Вони йдуть своїм шляхом кожен по-різному: хтось спішить все спробувати, дізнатися, відкрити для себе і не зчувається, як вже стоїть на фінішній прямій, звідки немає дороги назад. Хтось навпаки боїться усього довкола, навіть самого себе - іде, але тихо, непомітно, нечутно. Дороги переплетені, і так чи інакше люди зустрічаються.

Ідучи назустріч, вони починають аналізувати одне одного. Якщо вони схожі, тоді, проходячи повз, на їх обличчях з’являється усмішка. Вони зупиняються поговорити, а згодом йдуть однією лінією. Вони з’єднали своє майбутнє - звичайною дружбою, одруженням, дітьми чи минулим, все одно, чим - вони йдуть разом. Якщо ж у них різні смаки, вподобання, почуття тощо, то єдине, що можна назвати спільним - це думки: “Ми абсолютно різні. Ми не підходимо одне одному”. Після усвідомлення цієї істини вони мовчки проходять повз, не залишаючи у своїй пам’яті навіть спогаду про випадкового перехожого.

Ось і кінець лінії. Ти переходиш межу з кимось або самотужки, як вирішила твоя доля. Ти усміхаєшся, бо згадуєш випадкові приємні моменти: та прогулянка з мамою в парку кільканадцять років тому, фотосесія вдома з найкращим другом, один з найкращих днів народження, проведений з найріднішими. Час обмежений. Всі це розуміють, але не всім вдається обдумати це і зробити правильні висновки.


Поринувши у власні гадки, він і не помітив, як з натовпу вирвався детектив, який шукав “цього нахабника”.

***


Юнгі задумався. Кмітливі особи люблять ускладнювати собі життя, чи не так? Такі думки часто оселялися в голові юнака. Іноді вони настільки захоплювали його, що той міг немов би випасти з життя на декілька хвилин, що сталося з ним і зараз. Така своєрідна необережність змусила його повільніше рухатися, і через це детектив встиг побачити його в коридорі серед інших учнів. Швидко оминувши натовп перед ним, він цілеспрямовано підійшов до хлопця, взяв його за зап’ястя та сховався з рогом коридору, не звертаючи уваги на шепотіння позаду них: “Що сталося? Чому Кім-сонбе відводить його кудись? Певно, хоче дати прочухана за його поведінку на уроці…”.

Сам Юнгі теж був не в захваті від цього вчинку. Маючи запальну натуру, він одразу ж почав пручатися та вигукувати в сторону детектива якусь лайку (в стилі Міна), що й не дивно. Але чоловіка це не зупиняло і він продовжував йти в сторону вчительського кабінету.
Прибувши на місце призначення, Лієн зачинив за собою двері та сперся на стіл, склавши руки на грудях.

- Поговоримо?
: Існуючі люди (RPF) | : yelllowkiiid (13.08.2020)
: 237 | : Слеш, BTS, yelllowkiiid | : 5.0/1
: 0

[ | ]