Довірся мені, або Розслідування веде закоханий. Частина 2. "Початок" (2)
| *** - І що було далі? - хлопець збився з рахунку історій, які безперестанку розповідає йому ТеТе. Це шоста? Ні, шостою була про морозиво на асфальті. Тоді сьома? Теж не вгадав - це було про “славнозвісний похід в кінотеатр”. Юнак помітив, що ТеТе якось швидко почав відкриватися йому. Але Чімін радий, бо це було щиро. Він готовий слухати цю балаканину хоч цілий день, на відміну від Чонгука, якого ці розповіді нервували. Звісно, бо найчастіше він був їх головним героєм. Але свого невдоволення він не смів показувати при Техьонові, адже той з таким милим запалом розказував їх Чімінові. Так, ці двоє були парою - наймилішою з усіх, кого знав хлопець. - Так, ну добренько. Перейдемо до найцікавішого, - Техьон, який сидів навпроти і обіймався з Чоном, сперся головою на кулачки, на що менший тільки хмикнув і відвернувся, дивлячись кудись у вікно. ТеТе лиш закотив очі. - Чого тягнеш? Розповідай про себе! - ось тут хлопець вперше напружився впродовж тих двох (чи трьох) годин, протягом яких вони сиділи в кафе, безтурботно розмовляючи. Але він розумів, що сім’я у нього досить цікава, якщо не вдаватися в подробиці. - Добре, добре, - Чімін здався. Все таки зрозумів, що Ві так просто не відчепиться. - Мене звуть Пак Дулі, мені двадцять три роки і я втік з сім’ї. Ніякими “зловісними таємницями” не цікавився, тому розповідати немає що, - почувши останню фразу, Техьон скорчив таку жалісливу гримасу, яка властива лише йому. - Досить вішати мені на вуха лапшу за десять вон! - ого, таких порівнянь Чімін ще не чув. Треба постаратись не забути. Може, записати? Але поглянувши на ТеТе, який явно хотів почути щось цікавіше, вирішив лишній раз не злити свого друга. - Чого метушишся, як віник? Кудись спішимо? - риторично запитав юнак з легенькою усмішкою на губах. - Взагалі… Можливо, - зам’явся Техьон, викликавши запитання не тільки в очах Чіміна, а й Чонгука, якого ТеТе, очевидно, забув “просвітити”, склавши план в голові, відомий тільки йому самому. - Я не збираюся вплутуватися в якісь… історії з цим чудиком, - нервово (точніше, роздратовано) кивнув молодший в сторону (як не дивно) блондина. - Мені здається, чи між нами пробіг чорний кіт? - спробував загладити ситуацію Пак. - Еее… Можливо, треба якось, ем… зрозуміти один одного і нарешті стати друзями? - спитав Чімін, отримавши схвальний кивок Техьона, який з-за спини молодшого показував великий палець угору, підбадьорливо усміхаючись. Чонгук фиркнув і повернув голову набік. - Ві, я ж все бачу, - дивлячись в одну точку, строго сказав Чон. - Ой-ой-ой, які ми грізні і страшні, - закотив очі Техьон, показуючи, що він не вражений. - Ну що, йдемо знайомити тебе з містом! - обернувся він до Чіміна. Той лише вдихнув на повні легені, легенько киваючи головою в знак того, що він згоден. *** На годиннику вже половина одинадцятої. Ноги болять від неочікувано довгої прогулянки, головний біль дався взнаки, але блондин вперто терпів дискомфорт, не шкодуючи про згоду. В той час Техьон почувався набагато активнішим - він літав містом і торохтів, як папуга - "йдемо сюди, йдемо туди, не повіриш, що сталось тут, а ти бачив це?" і так далі, при цьому не зупиняючись. Шатен звик до свого "рудого чуда", тому йшов, не кваплячись, бо знав, що менш ніж за двадцять хвилин ТеТе вулицю не пройде (в кращому випадку). Єдине, що дивувало Чона - як Чімін терпить цей згусток енергії? Це рекорд - більшість знайомих Техьона не погоджуються на зустріч чи прогулянку. Тільки при умові, якщо вона буде проходити десь у кафе чи ресторані, тобто, у сидячому положенні. Але при згадці про блондина обличчя молодшого різко спохмурніло. Ось так гуляючи, вони вже далеко відійшли від початкової точки. Зараз вони стояли посеред якоїсь площі. Серпень, спека вже давно спала, іноді дмухає прохолодний вітер. Навколо дедалі менше людей. Тегу - маленьке містечко, тому тут не варто шукати активного нічного життя. Жителі схожі на комах - як тільки зникає денне світло, вони ховаються по хатках, поринаючи в сон і думаючи про наступний день. Але не всі тутешні були такими зразковими. Якщо подивитись на Техьона - можна зразу все зрозуміти. Адже це він тягається нічними вулицями, так і просячи пригод на свої вродливі сіднички. Тут Чонгуку і позаздрити можна… Не встиг хлопець опам’ятатись, як власник рудої голови схопив за руки блондина и шатена, ведучи у якесь місце. Чонгук легко піддався. Очевидно, він розумів, куди вони йшли, на відміну від Чім-Чіма, який теліпався в, на диво, міцній руці ТеТе, тільки й встигаючи ухилятися від кутів будинків. - Ось ми й прийшли, - задихано мовив врешті-решт Ві. - Прошу, - кивнув до юнака, жестом запрошуючи зайти всередину. “Оце так галантність. Довго вигадував сценарій?” - Чімін вирішив підколоти Техьона в’їдиливим коментарем, але не встиг. Зайшовши в приміщення, хлопець не зміг не роззявити рота від явно вираженого подиву. Навколо все було… в пилі. “А ти чекав другого маєтку Паків?” - покартав сам себе хлопець. Тут генерального прибирання було б мало. Тут потрібно викликати бригаду, яка б змогла вичистити тут усе за кілька місяців - в кращому випадку. Але якщо не вдаватися в подробиці, Чімін почував себе у затишному куточку. В маленькому коридорчику, де трьом хлопцям точно не було як розвернутись (особливо таким масивним амбалам, як Чонгук) стояли книжкові стелажі, по вінця набиті стопками паперу, чорнильницями, пір’їнами для письма, печатками та іншим причандаллям. Все це було неакуратно розкидано, але виглядало більш-менш естетично. Над головами висіла маленька лампа без люстри, яка іноді мигала і кидала на стіни тьмяні відображення тіл та предметів. Варто казати, що Чімінові очі світилися від щастя, поглинаючи все навколо? Адже він завжди мріяв про свій затишний куточок, яким би він маленьким за площею не був. Як тільки юнак зайшов в кімнату, його зустрів лабіринт. З книжок. Це було занадто навіть для “книжкового хробака Чім-Чіма”, яким він себе вважав до цієї миті. Він ступив крок, захотівши спробувати своє щастя, але Техьон поплескав його по плечу і крикнув: - Намджун-а! Через хвилину голос відповів: - Я тут! - Тут - поняття узагальнене, - почав бурчати собі під носа Ві. Видно, не вперше вони так шукали свого друга. - Намджун як завжди в своєму репертуарі. Хоч бери і мотузкою одне одного прив’язуй, щоб не загубилися… Ідучи на голос, вони вийшли до досить просторої вітальні, серед якої стояв довгий кавовий столик, як не дивно, завалений книгами, паперами, ручками, олівцями, десь стояла давно забута чашка кави… Навпроти Чімін побачив широке вікно, яке займало майже всю стіну. Тут також помістився м’який диван і крісло одного кольору. Погляд хлопця зупинився на невеликих декоративних пальмах та орхідеї, які своїм виглядом благали про допомогу людину, яка хоч трішки розбирається в рослинах. Підливати воду вмієш - більшого вони й не очікують, бо живуть з таким собі Намджуном, який про квіти не знає ні-чо-гі-сінь-ко. До речі, про Намджуна. Він привітався з друзями і пильно придивився до блондина, немов би чекав від нього бодай якогось слова. - Ну… Привіт? - а що Чімін має говорити? Справді видно, що виріс він непристосованим до суспільства. - Мене звуть Дулі. Дулі Пак, - тут юнак очікував побачити набагато емоційніше видовище. Але помилився - він просто ще не знає цього хлопця так добре, як знають його інші. - Привіт, Дулі Пак. Я - Кім Намджун, - представився старший. Незважаючи на його загрозливий зріст (все таки Чімін був крихіткою на фоні ста дев’яноста одного сантиметра), хлопець виглядав дуже мило і навіть привабливо. Ніжно рожевий відтінок кошлатого волосся яскраво підкреслював його темно-карі очі. За статурою хлопець явно не був спортсменом, але і не пас задніх. Одяг був простим і не викликав зайвої уваги - все, як любив Чімін. - Тут я мешкаю, як бачиш, а працюю я по сусідству в книжковому магазині, - очі хлопця округлились - можна було уявити інтер'єр його робочого місця, якщо навіть звичайнісінька квартира виглядала як бібліотека. Отже, завдання на сьогоднішній день можна вважати виконаним, хоч далося воно якось простенько. Але якщо згадати, якими шляхами ці троє волоклися до бідолашного Намджуна о дванадцятій ночі… Брр, краще не треба. - Он як… Якраз шукаю якийсь цікавий детектив. Не підкажеш щось? - юнак сам здивувався своєму неочікуваному припливу емоцій. Але Намджун не розгубився. Кивнув головою і поліз у недрі свого помешкання, очевидно задоволений, що нарешті хтось справді оцінив його читацькі вподобання. За мить він повернувся з кількома книгами в руках. - Артура Конан Дойла читав? - Ні, не доводилося… - він хотів прочитати славнозвісні твори цього письменника, але руки ніяк не доходили. - Ну, хлопче, оце ти даєш… Детективи, значить, любиш, а класику не читаємо? - здивовано і навіть трохи розчаровано протягнув старший. Від такого тону по спині молодшого пробігли табни холодних мурашок. Тільки познайомились, а враження про нього вже зіпсоване. - Вибач… - похилив голову донизу. Все, що зміг витягнути з себе юнак, було слово “вибач”. Бідний Чімін. Від такого жесту в кімнаті розгубилися всі, навіть незворушний до цього моменту Намджун. Рівно двадцять секунд він обмінювався поглядами з Техьоном та Чонгуком, які були здивовані не менше, в той час як блондин “бив поклони”. Через півхвилини Джун отямився і підняв Чімінову голову. - Ей, хлопче, ти чого? Все нормально, - усміхнувся старший. - Це нормально, ніхто не здатен прочитати геть усі книги на світі. Крім того, я дуже щасливий, що нарешті в моєму оточенні з’явилася людина, яка поважає і розділяє моє захоплення, а не як дехто, - на останніх словах він скосив погляд на Ві та Чона, які стояли поруч. - Ці розумники, на відміну від тебе, книг не признають, що один, що другий. Живуть, як печерні люди! - Ооо, ну все, Чімін… Ця лекція затягнеться надовго, - протягнув Техьон, закидаючи голову назад і показуючи своє невдоволення. Блондин нервово з дещицею страху підняв погляд на Джуна. Той, очевидно, зрозумів подив молодшого. - Не переживай, хлопче, я не буду мучити тебе зайвими нотаціями, як висловився Ві, - дружелюбно усміхнувся до юнака. Чімінові так сподобалось, як старший його назвав. Таке враження, що Намджун був йому як батько - строгий і вимогливий, але водночас милий і люблячий. Він відчував себе по-домашньому і затишно. Настала сором'язлива мовчанка. Хтось розглядав стелю, хтось - паркет (зріст знову давав про себе знати). Чімін раптом перевів погляд на бідні знесилені пальми та орхідеї, які буквально кричали про допомогу. - До речі, Намджун-а… - зам’явся блондин. - Ти не проти, якщо я… допоможу твоїм квітам стати знову квітами? - ого. Своїй сміливості юнак дивувався вже вдруге. - А, ти про них, - засміявся старший. - Так, з мене флорист нікудишній. За книгами набагато легше доглядати. А ти, я бачу, дружиш з рослинами? - нітрохи не розгубився Джун. В цьому й була його особливість - в будь-якій ситуації він залишався незворушним, емоції завжди тримав при собі і мислив тверезо. Тож засмутити або розгнівати його було досить складно (хоча Техьон справлявся з таким непосильним завданням досить часто - це було його талантом). - Так, я приїхав у Тегу, щоб відкрити свій квітковий магазин, тож з флорою я на “ти”, - відповів юнак і дістав з рюкзака якийсь порошок та пляшку води. Трішки посипавши речовини на верхній шар грунту, полив водою пальму. З орхідеями процедура виявилась складнішою - вони були напівмертві. Чімін ледве стримав писк, коли оглянув рослину. В хід пішла якась зелена настоянка, при вигляді якої Джун почав роздумувати, чи виживе він сам після таких чар над квіткою. Але блондин виглядав настільки впевненим у своїх діях, що сумніви зникли. Хлопець ще трохи пошаманив над землею і піднявся на ноги, задоволено потираючи руки. - Усе, приймай роботу! Намджун сторопів. На його очах листки пальми піднялися догори, а квітки орхідеї знову порожевіли. - Серйозно? Ого, хлопче, ти майстер… Спасибі велике, до сьогоднішнього дня я зіпсовані рослини просто викидав, а тепер є до кого звернутися за порадою! - Чімін знову ледь стримався, щоб не висловити свою думку про такий метод зайвими словами. Але він був радий, що його допомогу оцінили. - Хлопці, не хочете залишитись у мене? - звернувся книголюб до компанії. - Мені треба розвіятися, бо з цими рахунками можна й дуба врізати. Та й знайомство хотілось би відсвяткувати, - приобняв Чіміна за плечі. - І допомогу з квітами, звісно. Ві вирішив відповісти за всіх: - Пропозиція приймається! - усміхнувся він і витягнув з холодильника три пляшки соджу. *** The Weeknd - The Hills Вже через якихось двадцять хвилин Джун, який пити не вмів від слова зовсім, розповідав хлопцям про існування вампірів і єдинорогів. Якщо бути точнішим, свою точку зору він висловлював сам до себе, бо закохана і вже (трішки) п’яна парочка обнімалися-цілувалися по кутках, а Чімін, теж не відмовившись від алкоголю, сидів і думав про все на світі (крім вампірів та єдинорогів). По його щоці тихо котилася мокра доріжка, яка була викликана не великим горем, а навпаки, великим щастям. Нарешті він відчув себе повноцінним хлопцем - що може бути кращим, ніж друзі (байдуже, в якому вони зараз стані) та мрії про завтрашній день? Але всі хороші емоції випарувалися, щойно він поглянув на годинник. Половина другої? Не може бути… Як би весело не було проводити час з хлопцями, але завтра приїде кур’єр з посилкою, не хотілось би відлякувати зовнішнім виглядом від нестачі сну своїх майбутніх співжителів, не пробувши в місті й тижня… Чімін завжди був таким - турбується про інших, а про себе згадує в останню чергу. Вставши з крісла, він почав шукати свій телефон, тримаючи в руках ліхтарик. Ліхтарик? Де він міг його тут взяти? А, ну звісно, розповсюджена помилка - шукати телефон, підсвічуючи ним. Тишу порушив дзвінкий фейспалм. Швидко знайшовши ще й гаманець і ключі від квартири, він тихо вийшов з дому, стараючись не розбудити мирно сплячих Чонгука і Техьона, які згорнулися в клубочок та Намджуна, який тихо сопів на дивані. Милуючись цим видовищем, блондин зробив фотографію на пам’ять, щоб завтра показати її друзям. Від свіжого повітря голова та думки в ній просвітляються. Алкоголь поступово перестає діяти. Йому досі не віриться. Його не прогнали, як шолудивого пса, не зацькували, а прийняли в компанію. Техьон здався йому таким активним і приємним, з ним можна забути про всі негаразди і просто веселитися. З Намджуном він теж швидко налагодив контакт - особливо приємно було від думки, що той похвалив його захоплення читанням. От тільки з Чонгуком щось очевидно пішло не так. Можливо, він приревнував, адже Ві так швидко призвичаївся до нового друга. Мабуть, молодшому просто треба більше часу на примирення. В голові Чімін уявив, як той кумедно злиться на те, як ніжно його кличе Техьон “малим” чи “дитиною”. Може, не всі альфи такі погані? Постріл відволік його від думок про сьогоднішній день. Стоп, постріл? Хлопець вже не настільки п’яний, щоб його голова вигадувала якісь звуки. Усвідомлення цього ще більше налякало Чіміна. Він знав, що не помилився з джерелом звуку. В дитинстві батько вчив його стріляти по пустих банках та пляшках, вимагаючи точності прицілу та швидкості рухів. Якщо б Пак-молодший згодом став Паком-старшим, це вміння неабияк йому пригодилось. Але зараз Чімін, мабуть, вперше не пошкодував про цю науку. Хтозна, що трапиться з ним. Те, що зараз відбувається, дуже нагадувало один момент з сюжету детективного чтива, яким юнак колись захоплювався. Ситуація була схожою, проте в книзі головний герой на місці Чіміна різко захотів в туалет. Іронічно, адже такі прийоми розряджували напружену обстановку. О ні, зараз не потрібно було згадувати про випиту пляшку соджу. І тут хлопець згадав, що це був постріл. А якщо куля його зачепила? Швидко оглянувши своє тіло, він не виявив ніяких пошкоджень. Звісно, їх не було - він би не зміг так довго роздумувати про свій стан і головного героя роману - давно би вже скорчився від болі та надмірної втрати крові. Чімін завжди дивувався своїй логіці. Але хто ж тоді стріляв? Попереду нікого не було, в таку пізню годину мало хто буде вештатися вулицею просто так. Обережно, не повертаючи голови, ні зліва, ні справа боковим зором він теж нікого не виявив. Залишався один варіант - подивитися назад. Страх брав своє. Все тіло було сковане, оніміле, рука не слухалась навіть витягнути телефон з кишені куртки і набрати номер поліції. Може, й на краще. Так він собі тихенько постоїть, його не помітять і він через деякий час спокійно потрапить додому. Трішки розслабившись, юнак подумав, що ця ніч буде довгою. Скільки він вже так стоїть? Хвилину, десять, годину, дві? Він не знав, чи це страх так діє на його біологічний годинник, чи просто нерви… Чімін не помилився - ситуація різко змінилася. Він тихо порадів своїй здогадці (недарма ж детективи читав), поки не дістався сирої після дощу землі, падаючи від удару чимось важким по голові. | |
|
| |
| : 307 | | |
| : 0 | |