Довірся мені, або Розслідування веде закоханий
| Частина 1. “03:47 AM” Хочеш ти цього чи ні, але життя постійно підкидає нам якісь труднощі. Хтось вважає їх випробуваннями на стійкість, мужність людини, а хтось називає «карою небесною». Відповідно, одні приймають виклик, а інші – здаються, складають руки, так і не спробувавши. У цьому вся суть людська – або ти сильний і витривалий, або слабкий і автоматично опиняєшся поза конкурсом долі. Випробування бувають різними. Всі ми щось втрачаємо, дізнаємося, знаходимо, забуваємо, залишаємо у минулому чи приберігаємо на майбутнє. І в цьому немає нічого поганого чи неприродного. Головне пам’ятати, що з втраченим завжди приходить щось нове, незвідане. З такими думками Чімін йшов по майже безлюдних вулицях міста Тегу (звісно, що безлюдних – майже четверта година ранку, як не як) і милувався теплим серпневим сходом сонця. Тут не було великих хмарочосів, як у Сеулі, постійного стовпотворіння людей, великої кількості машин, звуків, шуму, пилу і всього того, що характеризує мегаполіс. Тут було по-справжньому тихо і спокійно. Нарешті Чімін знайшов своє місце. Хлопець був не з простих жителів столиці (хоча, таких там, мабуть, і немає). У віці двадцяти трьох років він виділявся серед інших омег не тільки історією свого життя, а й зовнішністю. Світле волосся кольору раннього весняного підсніжника ніжно падало пасмами на його кругле миловидне обличчя. Маленькі темні оченята світилися, а коли він усміхався, то ставали двома половинками місяця. Під кирпатим носиком була сонячна усмішка, яка майже ніколи не сходила з його обличчя, а зараз взагалі була шириною з екватор. У Чіміна спортивна статура, адже він з пристрастю займається танцями. Це бажання з’явилось ще в тринадцять років, і як би батько не протестував проти «бабських витребеньок», заняття оплачував, бо тоді син не міг заробляти гроші самостійно. Проте коли тому виповнилось шістнадцять, з банківського рахунку старшого зникла місячна передплата під назвою “Балет Чіміна” і хлопцеві довелося самому заробляти на свою маленьку, але все ж, потіху. Сам юнак був добрим і чуйним. Багато товаришів він не мав, оскільки “дружити треба вміти: тобі потрібна лише вигідне спілкування, інакше це пуста трата часу” - знову згадалися напучування батька. Проте це не заважало легко “вливатися” у колектив. Наприклад, у студії танців Чімін спілкується з усіма без дискомфорту. До того ж, найкраще він ладив з омегами - такими ж, як і він. Тож хлопець почувався з ними, як у одній тарілці. Але не тільки омеги налагодили з ним контакт. Альфи просто шаленіли від Чіміна. Проте той не був готовий до відносин з будь-ким - він чекав свого істинного. Тож іншим відмовляв (а таких, які пропонували хоча б одну зустріч не як друзі, було предостатньо). Приємним було те, що альфи розуміли парубка і не наполягали на своєму. Звісно, були деякі неприємні особи, яких хлопець пам’ятав і досі. Але це не дарувало ніяких позитивних емоцій - Чіміна кидало то в жар, то в холод від самої лише згадки про їх існування та причетність до його життя. Як би це банально не було, парубчак вірив у справжнє кохання, яке відчуваєш навіть на відстані, що десь у світі є саме твоя людина, і вас магнетично тягне одне до одного. Такий закон любові. А оскільки юнак був досить сентиментальний, то свято вірив у істинне почуття і знав, що рано чи пізно (сподівається на перший варіант) його любий альфа з’явиться на горизонті, немов принц на білому коні, готовий поставити позначку на його ключиці, яка б кричала на весь світ: “Пак Чімін належить тільки своєму істинному!”. Хоча іноді юнак сумнівався у силі любові. Проте це тривало недовго - він зрозумів, що це всього лиш вплив його батечка, який одного разу сказав синові: “Кохання не існує - є лише обов’язок продовжити свій рід гідним способом. А ти думав, чому люди одружуються? Чому народжують на світ таких створінь, як ти?”, - гучно засміявшись, чоловік не помітив синові очі, які вже давно були на мокрому місці. Чімін довго обдумував ці слова перед сном, схлипуючи кожного разу, коли згадував цей несамовитий регіт. Він, бідолашний, не розумів, чому його батько був таким безжалісним до цього світлого почуття. *** Сім’я Паків була далеко не простою. Про це часто шкодував і сам Чімін. Адже він єдиний, хто хотів мати звичайнісіньких родичів, а не бездушних членів Династії. Цей підбір достойних, на думку пана (головного чоловіка, який керував всіма членами), людей не можна було назвати навіть колом товаришів. Знайомі, які бачились лише кілька разів в рік. До того ж, ці люди не мали наміру стати друзями - вони лиш вимушено ввічливо посміхались на балах, крізь зуби базікали одне з одним, обговорюючи інших членів Династії. Крім того, кожен з них був фіктивно одружений (навіть не з власної волі), адже створити видимість щасливого шлюбу було ідеалом, верхівкою піраміди їх життя. Це було однією з багатьох причин ненависті Чіміна до родичів. Ніхто нікого не кохав по-справжньому - всім потрібна була лише влада, гроші, авторитет. Батьки молодих аристократів роками вибудовували стратегії, в яких часто чиєсь життя (здебільшого тих, хто стояв у них на шляху), втрачало свій пріоритет і нерідко закінчувалося плачевно - або в лікарні, або на кладовищі. Кому як повезе... І це було лише верхівкою айсберга. *** Ще однією дивиною Династії було те, що всі особи чоловічої статі, які так чи інакше причетні до сім’ї, ніколи не розголошують свої імена, а користуються псевдонімами, які дають їм їх батьки при народженні. Себто, два імені: одне - справжнє, яке в родині має загальну назву а́ксія, що в перекладі з грецької означає “цінність”; і друге, використовуване у побуті. Це мало свій підтекст: ім’я є твоїм дороговказом у житті, і не кожен достойний знати і вимовляти його. Лихі люди можуть лиш осквернити його добре значення. Тому найчастіше їх повідомляли тільки істинному. Про цю “особливість” знали всі, навіть ті, хто чув про Династію лише один раз. Тих, хто насмілився порушити цей закон, чекали довгі муки - язик покривався болючими пухирцями і вести звичайну розмову було надзвичайно складно. Дивно, але чомусь у правилі нічого не згадувалось про осіб жіночої статі. Мабуть тому, що їх вважали “слабкими” і “лише здатними допомогти продовжити славетний рід Династії”. Донедавна це стосувалось і омег, але приблизно двадцять п’ять-тридцять років тому пан чомусь вирішив внести зміни. Тепер такі, як Чімін теж мають два імені. Чому - не відомо нікому, крім самого пана. Звертатися один до одного за справжнім іменем суворо заборонено. Це міг робити тільки пан, спілкуючись виключно з прямими родичами. Тож Чімін був в батька просто Чіміном. Траплялася навіть смертна кара, якщо у пана був поганий настрій. Цим Династія ще більше підкреслювала свою божевільність в очах хлопця. Усі члени мали позначки - такі собі символи на внутрішній стороні зап’ястя. Досить багато сімей аристократів використовували цей прийом, щоб маркувати “своїх” людей. Якщо у тебе на руці випалено число “21”, тоді ти до кінця свого життя мав бути вірним своєму панові Паку. Звісно, мітки можна було позбутися, але тільки тоді, коли сам господар захоче зняти її. Навіть ампутація руки не допоможе. Так-так, такі випадки траплялися, коли таємниці та безжалісні випробування Династії змушували людину зійти з розуму. Таких осіб називали корсарами. Їх не намагалися втримати у Династії насильно - вони не були цікаві панові, тому їх відпускали у світ на “вільне плавання”. Що буде з ними далі? Про це ніхто не турбувався, адже якщо вони хворі, то не зможуть нашкодити їм. Навіть розповідаючи усі-усі страшні таємниці Династії, люди тицятимуть в них пальцями з тихим настороженим шепотом: “Божевільний”. Усі тонкощі правління Династією передаються з покоління до покоління, з одного спадкоємця до наступного. Але чомусь Чіміну здавалось, що цього разу страшні таємниці Династії Паків зникнуть після батька - хлопець не опуститься до жалюгідного, на його думку, правління, якого бажали всі члени родини. *** Усі найстрашніші речі, які тільки могли робити злощасні родичі юнака, відбувалися у маєтку Паків. Це було не надто приємне приміщення. Особняк мав три широких поверхи, горище і Підземелля. Слід сказати, що абсолютно все було надзвичайно дорогим і вишуканим. Аристократи, як не як. Але незважаючи на всю пишність і бажання показати свою владу та можливості перед іншими, маєток був неймовірним. Дорогі речі створювали гармонію, картини притягували погляд, а запах свіжих білих гвоздик - улюблених квітів Чіміна - дурманив голову. Кожен поверх мав своє окреме призначення. Наприклад, перший слугував величезною приймальнею для гостей. Тут були розташовані окремі кімнати для шести сімей, велика спільна їдальня та вітальня. Звісно, що цей поверх був охайний, прибраний та завжди готовий приймати людей на гостину. Другий поверх складався з численних кабінетів, коридорів, офісів, тощо. Також тут була офіційна приймальня, де проводили зустрічі з важливими людьми в робочій обстановці. А третій поверх повністю належав тільки батькові та сину. Дві величезні спальні, ванні кімнати, дві окремі їдальні, одна спільна та цілодобова праця усіх кухарів, прибиральників та інших підлеглих - чого можна було ще бажати для щастя? Але юнак не був схожим на своїх родичів-аристократів, які вважали його дивним і нездатним правити цілою Династією з такою точкою зору. Мудрий хлопець не звертав уваги на своїх нерозумних однолітків і, хоч і любив маєток, бо все-таки він був його домом, вважав це пустою тратою грошей, бо не любив надмірної розкоші. Проте після одного інциденту весь світ наче змовився проти нього. *** Чімінові п’ять років. Хлопчик забігає до кімнати батьків і щось щасливо до них белькоче. Батька, як завжди, немає вдома, а тато готовий прийняти порцію дитячого ентузіазму. Син щось захопливо розказує: як дворецький показав йому фокус з монеткою, як за сніданком він осилив цілу склянку соку, як за вікном буйно цвітуть яблуні… Саме яблуні. На секунду хлопчик задумався. Яблуні. Так гарно цвітуть. Яблуні. Тільки яблуні так гарно цвітуть і пахнуть. Цей спогад ти ще не раз побачиш перед очима в майбутньому. Чімінні мимоволі перестає лепетати. Ось і зовсім стих. Задумався. Прислухався до власного внутрішнього голосу. Через свої дитячі клопоти він і не помітив занепокоєні, як ніколи, очі свого коханого татка, які дивилися на ті ж яблуні. *** Чімінові сім років. Весна, навколо кружляють аромати. Пахнуть квіти, трави, особливо дерева, особливо яблуні. Вони змушують хлопчика зупинитись та вдихнути на повні легені. Його улюблені дерева розрослися. Вони стають мужнішими та красивішими разом з Чіміном. Запахи досі дурманять голову. Зачепившись за коріння, падає. У ліве коліно немов вдарила блискавка. Рана сильно пече і кровоточить. В голові мимоволі пролітає думка: Невже все, що ти так сильно любиш, здатне спричинити тобі такий нестерпний біль? Перша серйозна рана. Перші неприємні відчуття зради. Хлопчику не так болить коліно, як щось всередині. Він вважав дерево своїм другом, а воно йому нашкодило. Не стримуй сльози, Чімінні! Батько далеко, він не побачить. Хлопча знову прислухався до внутрішнього голосу. Пак-старший поїхав у відрядження. Або ні. Це вже не важливо. По щоках пробігли тоненькі солоні доріжки, а коли він прибіг до кімнати батьків, то почув крик і гомін. “Стіни вміють розмовляти?”. - Ти не здатен! Ти ніхто! Йон, тільки не кажи цього, не бреши мені… Ти ж знав, що я тебе ніколи не любив, признайся! ЗНАВ! Ти не був моїм істинним... - Чімін впізнає голос батька. Чому він не здивований, що той кричить.. Це стало нормою. - Знав. Точніше, не знав, а відчував. Але я з впевненістю можу сказати, що ти - тварюка, - так люто. Бррр. - Я не віддам тобі сина. Ніколи. Він не стане таким чудовиськом, як ти. Я цього не допущу. Тільки через мій труп, - прошипів незвичний для нього голос татка. Все настільки погано? - Можемо організувати, - хлопчик немов побачив оскал батька. Хіба це те, що можна відчути, почувши? Знаючи характер Пака-старшого, можливо все.. - Що саме? - в голосі зачаїлась підозра. Щось тут не так. - Твій труп. Чімінні не знав, що означає це слово. Колись його улюблений хом’ячок перекотився лапками догори і не рухався. Тоді батько підійшов до нього з-за спини і бридливо фиркнув, крикнув до дворецького забрати цей "труп". Хлопченя почало здогадуватись, в чому справа. На оченята навертаються сльози. І благо таткові, який побачив сина засмученим, підняв на руки і пояснив, що так буває. Просто так буває. Знову його улюблені яблуні роблять йому боляче. *** Чімінові одинадцять років. Тата немає. Просто так буває. Просто так буває, він це знає і пам'ятає. Йому вже не сім рочків. Він дорослий і все розуміє. Крім свого внутрішнього голосу. Не треба плакати, Чімінні. З ним нічого не сталося. Він просто поїхав. Далеко і надовго. Ти тільки зробиш приємне своїм ворогам. Краще не мати ворогів. Дійсно, краще не мати ворогів. Краще уникати людей, які здатні зробити тобі боляче. Або просто їх позбутися. Батько, як не дивно, знову поїхав. Цього разу надовго. І тепер Чімін дозволить собі поплакати. За дерева, хом’ячка і тата, які ні в чому не винні. Ридання глушить звуки стін, бо навіть вони вміють розмовляти. Він знає, що з татком все гаразд. Він поїхав далеко-далеко. Повернеться нескоро, але як приїде, подарує синові нового хом’ячка і нову надію. *** В той день хлопчик щодуху побіг до своїх яблунь. Сів біля них і розповів усе, що тривожило його невинну дитячу душу. Тихий шелест листя десь високо над головою заспокоює хлопчика, і той дрімає. Сниться йому квітка. Велика біла гвоздика, яка ще не раз буде символом у його житті. Тоді його улюблені яблуні нарешті заспокоїли його. Мабуть, вперше. *** Чімінові було шкода тата. Пак-старший все-таки вигнав його з дому, і той поїхав світ за очі, але обіцяв повернутися і забрати сина з собою. Трохи злився на себе, бо пішов з маєтку так пізно. Після повноліття він часто задумувався про втечу, але настільки сильно боявся батька, що аж мороз поза шкіру біг при згадці про нього. Але у двадцять три роки він нарешті вирішив, що просто піде. Говорити з батьком було не просто - це було безрезультатно. Чімін знав, чим все це закінчиться… “Посиди у підземеллі і подумай про свою поведінку” - знову і знову голос Пака-старшого пронизував душу хлопця, залишаючи там не батьківську любов і турботу, а холод, який вже нічим не розтопиш. Розтопиш… Просто варто трішки зачекати. *** 3:47 AM… Чімін не знає, навіщо він приїхав так рано. Мабуть, кортіло чим швидше побачити свій новий дім, затишний магазинчик, в якому працюватиме, маленьку квартиру з широкими вікнами і не заскленим балконом, де стоятимуть декоративні пальми, кавовий столик і два стільці, де буде видно усе омріяне Чіміном містечко з його метушливими містянами, де він кожного дня зустрічатиме сонце зранку і прощатиметься з ним увечері, бачитиме покупців з-за прилавку, які заплатять за букет маленького щастя і усміхнеться їм услід… Він вже уявляє, як знайомиться з новими товаришами, як одного вечора уся компанія збереться десь на даху будинку і милуватиметься нічним небом, всіяним зорями, як вони шумно заходитимуть у їх улюблене кафе чи ресторан і сидітимуть там аж до вечора, розповідаючи одне одному різні кумедні історії з життя. А Чімін, слухаючи їх, тулитиметься до істинного, вдихаючи його аромат на повні легені. Він просто буде щасливим. Його різко повертає у реальність звук наручного годинника. 4:00 AM. Хлопець стоїть перед своїм майбутнім магазином квітів у містечку Тегу, де його життя лише починається. | |
|
| |
| : 301 | | |
| : 0 | |