Український Фанфікшн
Головна » Статті » Оріджинали » Фанфіки про реально існуючих людей (RPF)

DETACH: крок до успіху.

#DETACH – гурт, що не підкоряється нікому.
#DETACH – це прорив на українському телебаченні і українській сцені.
Гурт майбутнього України.
Це той випадок, коли пісня просто ввірвалась в свідомість з першого звуку. Можна сказати, що це любов з першої ноти.
Музика цієї п’ятірки харизматичних хлопців повністю змінила моє уявлення про музику та мій плей лист кардинально змінився. Дякую вам за це.
Впевнена, що після участі в талант-шоу ви остаточно закріпитесь на українській сцені, адже довели, що рок-гурт може бути дуже популярним серед українців.
Протягом 8 ефірів DETACH експериментували, дивували, ризикували, були серйозними і веселими… Показали, що рок - це не завжди ті стереотипи, які всі уявляють при слові «рок».
Це, перш за все, музика із сенсом.
Це люди, які докладають величезних зусиль для створення пісні чи кліпу.
Уявіть собі, скільки сил потрібно для того, щоб відіграти концерт вживу і при цьому викластися на всі 100%.
Круто, що прийшли на кастинг і дійшли до СУПЕРФІНАЛУ!!!!!
Ввірвалися на телебачення і полюбилися величезній кількості людей….
#DETACH_FAMILY збільшується з кожним днем…
Подарували таку можливість отримати насолоду від якісної музики в прямому ефірі.
Плюс цього сезону шоу в тому, що надали шанс українським альтернативним гуртам та виконавцям заявити про себе на всю країну.
#DETACH, дорогенькі, ваш шлях на велику сцену тільки починається.
Зовсім скоро ви збиратимете стадіони не лише в Україні, але й далеко за її межами.
Гурт, який гідно представлятиме нашу країну на світовому рівні.
На вас очікує злива прихильників, любові та підтримки.
Просто хочеться кожному, хто йде поруч або повз засунути у вуха ваші пісні.
Дякую вам.
Творіть, радуйте нас новими піснями, відео роботами та досягненнями.
Люблю.

Частина 1

Сумолистного жовтневого полудня брів Олексій додому. Його не радувало ніщо. Погожий день і завтрашній вихідний не приносили ніякої радості. Чимось він був пригнічений. На душі шкребли коти. Ті коти не давали йому спокою . І не ті коти, яких часто можна побачити на картинах чи у тьоть чи дядь на руках у базарний дощовий день. Це були брудні, пошарпані коти, королі задвірків і горищ, котрі пружинисто никають містом , зневажливо скалячись на перехожих. Ті коти, що вагаючись і миті, заводять відчайдушні бійки за парканами сусідніх домів чи просто посеред вулиці і наповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих уночі вулиць.
І от сьогодні, тільки но Льоша вийшов зі школи, п’ятеро чи шестеро таких хуліганів таки докопалися до його душі. А причиною цьому була таки сьогоднішня таки ж розмова з класним керівником Людмилою Петрівною.
- Олексію, - мовила після 5 уроку Людмила Петрівна, - ти мене дивуєш. Більше того – непокоїш. 4 клас, це вже можна сказати поріг дорослого життя. Після четвертого класу ти підеш до п’ятого. Тобто, станеш майже дорослим. Хіба можна так ставитися до навчання? Це твій прямий обов’язок! Вчитися, і тільки вчитися! Перші дні я пробачаю. Вас усіх можна зрозуміти. Спогади про літо, відпочинок, веселощі. Хоча от, наприклад, Мишко! Усі канікули писав новелу про красу та природу рідного краю, про збагачення навколишнього середовища. Краса рідного краю… Андрійко ліпив скульптуру. Це тільки но подумати! Але нічого, що Мишко запозичив сюжет у Г. Квітки - Основ’яненка, а Андрійко ліпив самого себе. У дітей є почуття прекрасного. Вони хочуть і намагаються його розвинути. А що…що ти робив улітку? Зрозумій мене правильно. Я не хочу втручатися у твоє життя. Але все ж. Як ти живеш? Про що думаєш? Як проводиш свій вільний час? Олексію?
Він зосереджено мовчав. Що він робив? Гуляв з хлопцями, грав у футбол, веселився. Все, крім розвитку почуття прекрасного в собі.
- Залишмо літо. Воно вже, як відомо всім, минуло. Дивно, що ти до сьогоднішнього дня не взявся за розум. Двійка з літератури, трійка з математики – ось такі твої оцінки за минулий тиждень! Тобі не соромно? Але я ж знаю. Ти не дурний хлопець. Якби ж воно і так було – я б тебе навіть поглядом не зловила. Та де там! Тепер, підтягни свої оцінки і знання у певних галузях. На носі вже і кінець чверті.
Від неприємної згадки хлопець мотнув головою, витрушуючи з неї тільки що закінчену розмову.
Він стояв у невеличкому парку. Саме тут колись були руїни старого замку і кована залізом брама задумливо дивилася у сизу даль. Колись тут… Ех, навіщо гадати, що було тут колись, якщо ти сам не побачиш цього ніколи, і навіть найкращий і найдорожчий у світі підручник не передасть, не відтворить у твоїй уяві те, що було поховане віками. Часом. Століттями.
Він проминув старовинні руїни, зиркнув недбало на прикріплену до них табличку, що говорила: «Пам’ятка старовини, залишки фортифікаційної споруди ХІІ – ХІІІ століття, охороняється державою»., пройшов у глуху алейку і опустився на лаву. Додому зовсім не хотілося іти.
Тихо і безлюдно було у скверику. Сонце припікало не по-осінньому. Олексій розімліло замислився.
Власне, розмова з вчителькою порушила його душевну рівновагу. Сьогодні, вкотре за роки щасливого безтурботного дитинства, Олексія знов опанувало почуття приреченості. Вчитись не хотілось, а це нікого не обходило. Навіть якби не хотілося раз на тиждень не виконати уроки на наступний день, ніхто й навіть не подумає тебе запитати: «Чи хотів би ти не вчити математику?», «Чи хотів би ти сьогодні не іти до школи?». Ні, про це годі мріяти. Зате обов’язком кожного є запитати: «А ти вже вивчив уроки, що ідеш у кіно?», «Ну що, багато двійок нахапав?».
Йому спочатку незручно було чути такі запитання – він червонів і не знав, що відповісти.
Він підвівся і повільно пішов у сторону дому. Непомітно злетів час, і Олексій добрався до рідної домівки. Кожен раз, коли він торкався дверей до цього порталу в його переповнювало почуття невагомості і душевного піднесення. На кухні вже чекала мама з склянкою свіжозвареного какао та млинцями. Запах царив по всіх кімнатах, тож він не втрачав часу, кинув портфель у куток, а сам прийнявся за обід.
- Як пройшов день? – ніжним голосом запитала мама.
- Ой, та добре. Як завжди. – відповів Олексій.
Він не любив розповідати про свої проблеми нікому. Навіть батькам. Льоша вважав, що це будуть нові клопоти для рідних. Хоча, він глибоко помилявся. Швиденько пообідавши він прийнявся за читання чергового роману. Вони заманювали його до себе неймовірними поворотами долі і захоплюючим сюжетом. Він марив подорожами. Його часто питали однокласники: «Чим тобі так подобаються пригодницькі твори і чому ти хочеш подорожувати?», на що Олексій не зміг ніколи знайти відповідь, а тільки знизував плечима. Він і сам толком не розумів цього. Якщо розумів, то не до кінця. Десь глибоко в душі це було його покликанням. Знову проводить за книгою весь вільний час. Він був досить таким мрійником, адже істотно відрізнявся від своїх однолітків. Поки ті грали у дворі в м’яча, він допомагав мамі а бо ж старався сам написати книгу, у якій описував всі пригоди, які він хотів би пережити у своєму житті, і це найблищим часом. Сьогодні все було якось по-іншому. Він не допоміг прибрати мамі посуд зі стола, що вже стало для них традицією. Не допоміг татові з чоловічою роботою по дому. Він був сам не свій. Можливо, на нього сьогодні так вплинула розмова з класним керівником, а можливо і відсутність хорошого, вірного друга. Пригнічений всім, що сьогодні сталося він іде до книжкової полиці, і повертає голову до вікна. Надворі уже ніч.
- Чому так скоро пролетів час? – запитує він сам себе. Та не помічає, що це вже так 2 роки. Кожного вечора одні і ті самі слова. Одні і ті самі думки в голові.

Частина 2

У сон Олексія прокралися думки, які кардинально змінили його ранок. Погляд зупинився на акуратно складених підручниках і зошитах. Це навіяло непримушений сум.
- Оххх, знову… Знову суворі настанови та догани. На дуже знайомий та рідний голос у його кімнату увійшла строга, але з неприхованою ніжність в очах найдорожча людина. Мама. Сім’я та родина були для нього найдорожчим у житті. Хоч прожив він зовсім мало, порівняно з його бабусею, всього лише 12 нещасних за його словами років. У такий малий він вже усвідомив, що для нього найголовніше.
- Синочку… - тихо промовила мама, поправляючи хустку на пишному кучерявому волоссі, яке завжди чомусь заплітала у густу-прегусту косу. – Як я тебе розумію. У житті не все складається так, як би нам хотілося.
- Так. Я це знаю. Але чомусь моя вчителька так не думає. Вона змушує робити те, чого я зовсім не хочу.
Матір подивилася на нього очима, у яких от-от заблищать сльози. Вона ніжно його обійняла, і не могла мовити й слова. Олексію теж давкий клубок застряг у горлі. Вони мовчали. Це була мовчанка, що краще лікувала душу, чим пусті розмови.
- Давай снідай, і іди у школу. – вже при виході з кімнати сказала мама.
Льоша покірно схилив голову і пішов услід за нею. За сніданком він поринув у думки про майбутнє людей, про їхній сенс буття. Батько це замітив, але не поспішав починати розмову. Доївши мамин смачний млинець, він встав і з усмішкою на лиці подав мамі тарілку і чашку. Якби сильно він не запізнювався, але це для нього – закон.
І ось знову старовинні руїни. Тут плин його думок дещо змінив свій напрям.
« А як вчилися в той час, коли каміння ще не було пам’яткою старовини? Сім чи вісім віків тому ? Хіба тоді була іноземна мова ? Мабуть, не було ніякої. А математика? Вмієш лічити, то й добре. А історія? Ха! – йому стало смішно за тодішню історію. – Не було ні битви на Куликовому полі, на Льодового побоїща, ні Наполеона. Не було майже нічого. Якась вона була «куца» та історія.
Що ж там вчити? Тиждень. Ну можливо й два.
А ще, якщо додати знання Олексія з інших предметів, його досвідченість, кількість побачених кінофільмів, пізнавальних передач, прочитаних книг, уміння кататися на велосипеді!.. – Йому стало аж лячно. Лячно за ту далеку епоху, в якій він не жив.
« Ой – йой. Це ж тільки уявити собі. Скажімо у нашому місті в ХІІ – ХІІІ столітті з’являюсь я. Ким би тоді був я? Звісно, князем мене би не зробили, а от перешим міністром – запросто, чи як їх там – боярином, - точно. Такого розумного, такого винахідливого, такого … Ну всякого. І це нічого, що я не зовсім, ну … великий, дорослий. Навпаки, ішов би я вулицею, а люди би озиралися. Такий малий і такий мудрий. Ех, і я вже їм би такого понарозказував, такого би навчив, стільки би всього показав… У-у-у! Ну от хоча б телевізор. А літак. Автомобіль! Телефон. Пароплав. Кулькова ручка. Колесо навчив би робити! А ні, колесо вони вже знали… О! Інкубатор! Хо – го! Чому б я їх тільки не навчив!».
І від отаких думок, від теплого не по-жовтневому сонця, від довколишньої тиші Льоші стало так приємно-приємно. Поганий настрій зник, а натомість замріло в повітрі щось незрозуміле, почуття чогось поки що невідомого, але хорошого й близького. І, тамуючи дух від цього невиразного передбачення, він присів на лаву.
Хвилин з п’ять він крутив головою на всі боки, але нічого особливого, або ж такого, що хоча б на секунду полонило уяву, не побачив. Знайома зелена вуличка з одно- і двоповерховими будинками обабіч спускалася до пустирища. Тож геть розчарований Олексій подався униз, плекаючи надію зустріти там когось із знайомих. В школу не хотілося іти зовсім.
Хлопець проминув аптеку, і знічев’я зупинився біля дошки оголошень. Як правило, крім назв фільмів, що йшли у місцевих кінотеатрах, на ній нічого не висіло. Хоча, сьогодні тут красувалася нова афіша. Вона сповіщала про приїзд якоїсь співачки.
Ця посмішка з афіші пронизувала весь навколишній світ і його атмосферу. Але його увагу привернула не зірка у червоній вечірній сукні, а клеєний папірець. То був клапоть вирваної з математичного зошита сторінки, а на ньому – зроблений від руки напис:

Тільки сьогодні!
Проїздом!
З 8:00 до 09:00 у нашому місті
в приміщенні пункту прийому склопосуду
(вул. Південна)
ПРОДАВЕЦЬ ЧУДЕС !!!

І більше нічого.

Частина 3

Від несподіванки він не одразу второпав, що криється за цими шістьома рядками. Який продавець? Яких чудес? Який ще склопосуд ? Він добре знав цю халабуду у кінці вулиці. У ній завжди сидів здоровенний дядько і прискіпливо оглядав те, що йому приносили люди. Рівно о 13 він ішов обідати, чіпляв на двері замок, а о 15 знову повертався. Навряд чи він погодився впустити когось в середину, чи дозволив би зайняти комусь його законне місце хоча б на годину. На дорослих він поглядав мов тигр блискучими очима зі свого віконечка, а дітям не дозволяв навіть погратися поряд з його халабудою. То чому чудеса продаються саме в тому місці? В такому непідходящому? Але роздумувати було ніколи.
Хлопець розгубився. Іти до школи і знову почувати себе «білою вороною» серед друзів та бути приниженим та змушеним вчитися вчителями? Серце билося щосили. Борючись з думками він зробив свій вибір. Школа школою, а чудеса завжди не продаються. Чудеса важливіші чим якась там історія, чи математика. Чи іноземна мова. Він квапливо подивився на клапоть арифметичного зошита, що не звільняв його розум з свого полону і дременув щосили униз.
Будка була на місці. Там , де й вчора. Там, де й місяць тому. І рік. Вона не погіршала, але і не покращала. Але одразу впало у вічі – на дверях не висів важкий замок. Від протягу вони злегка рипіли противним звуком. Це зовсім неголосне рипіння ніби остудило його. Трохи стало лячно. Знову оглянувся. І знов Олексія дивувало – довкруж, куди не кинь оком, ані душі. Правда, і район цей глухуватий, але все ж … навіть звичайного хлоп’ячого гамору не чути. Однак, до 9 години залишалося не так вже і багато, і він зібравши всю сміливість і волю в кулак, намагався постукати у двері, а хтось торкнувся його плеча. Льошка боявся поворухнутися і оглянутися назад. А якщо це був той самий дядько, що приймав склопосуд, якого всі так боялись?
Страх був, але цікавість брала верх над цією ситуацією. Він повільно оглянувся назад, і ледве не крикнув від несподіванки. Позаду стояв хлопчик, десь за віком молодший від нього роки на два.
Тієї ж миті двері прочинилися, і чийсь голос насмішкувато і водночас владно мовив:
- Спробуйте-спробуйте!
Він набрав повітря у груди і переступив поріг. Вслід за ним переступив поріг і незнайомий хлопчик.
У загуслій напівтемряві приміщення він спершу нічого не міг розрізнити, проте коли навколишні предмети набрали нарешті виразних рис, утямив: крім нього і таємничого хлопчика не було.
Нараз за стосами ящиків щось зашаруділо, зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало скло, і з вузького проходу з’явився молодик із розхристаною борідкою та довгим волоссям.
Одягнений він був у майку з буквою «Д» на грудях та спортивні штани. Проте на ногах у дядька ловко сиділи ботфорти з острогами. У правій руці він затискав надкушений бутерброд.
- Радий, невимовно радий, мої юні друзі. – без зайвих церемоній почав молодик. – Радий знайомствам, і тим, що ви виявились дуже спостережливими. А я вже був злякався. Адже минулого тижня ти сказав вчительці, що не поїхав разом з усією школою на електростанцію, бо не помітив оголошення про екскурсію біля вбиральні.
Він злегка почервонів.
- Але тепер бачу, що мої побоювання не справдилися. І це приємно, не стану приховувати. Бо запримітити невеличку об’яву, що привела вас сюди, - на це не здатен кожен. Ах, друже! Яких радощів, яких надзвичайно цікавих речей ми себе позбавляємо через власну неуважність. Ти просто не можеш собі уявити. А без скількох відкриттів, скількох новин, невідомих ще науці фактів залишилося людство через, - він весело засміявся, - ту ж таки неуважність, а часом і невміння, небажання приглянутися до звичайних речей, спробувати осягнути їх по – новому, докопатися до суті. Ну ще, звичайно, лінощі, байдужість… Але без спостережливості навіть працелюбна людина не зможе як слід прислужитися науці, людству, навіть самому собі. Але, щось я здається захопився. А час не жде – летить, відлічує секундочки, хвилинки, а я ще й досі не чого б тобі хотілося, - і він очікувально вп’яв очі у Олексія.
- Е-е… А звідки ви про мене знаєте? – простодушно поцікавився той.
- Бач, це, мабуть, складно пояснити, але уяви собі, ще п’ять хвилин тому я не здогадувався, на жаль, взагалі не здогадувався, що є на світі така людина - школяр десяти років, Олексій, і так далі. Але щойно ти переступив поріг цієї, так би мовити, обителі , як мені вже все про тебе відомо. Це невід’ємна риса нашої професії . Для того, щоб якнайліпше обслужити клієнта, нам потрібно знати про нього все. – І він тицьнув пальцем у стіну, на якій одразу з’явився напис:

КОРИСТУЙТЕСЯ ПОСЛУГАМИ БЮРО ЧУДЕС!
НАШІ ЧУДЕСА – НАЙКРАЩІ В СВІТІ.

Категорія: Фанфіки про реально існуючих людей (RPF) | Додав: pashchak2001 (13.04.2017) | Автор: pashchak2001
Переглядів: 246 | Коментарі: 9 | Теги: DETACH | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 9
8  
Фантастичний фанфік про фантастичну рок-групу

9  
От про групу - правда.

6  
Чудово! Мені подобається ! love

7  
Вдячна)

4  
дуже круто))

5  
Дякую smile

2  
Круто! Чекаю продовження)  tongue

3  
Дякую. Дальше  - тільке цікавіше! ☺

0
1  
Оформіть, будь ласка, шапку даної роботи (приклад наведено тут: http://fanf-book.at.ua/forum/12-17-1. На це даю вам три дні. В іншому разі роботу буде видалено.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]