Дикі танці під сходами. Частина 1
| ▪Розділ 1▪ Чули колись про таку прикмету, буцімто не можна ходити під сходами - адже вони можуть ні з того, ні з сього обвалитися на твою грішну голову будь-якої миті? Моє життя завжди нагадувало мені довгу прогулянку попід цими злощасними сходами. Якщо олімпіада - то за один бал до вильоту. Якщо аварія - тоді за кілька метрів від мене. Якщо любити - тоді до самої смерті. Всім привіт, мене звати Леся, мені сімнадцять років, і я вчуся на правничому факультеті Києво-Могилянської академії. Ну, я радше гуманітарій, аніж юрист, але цю спеціальність обрала через те, що зараз хороші правники потрібні всім і всюди. І, звісно ж, можна водночас писати книги і захищати права людей, чом би й ні? Отож, ця історія про те, як я вирішила станцювати танго під тими клятими сходами, почалася одного жовтневого ранку, коли я встала з самого рання і зрозуміла, що нині один із рідкісних днів, коли у мене ціла купа вільного часу. Швиденько зібравшись, я прихопила з собою чи не останні кишенькові, і гайнула на закупи до Шевченківського району. ▪ Минуло години три, а я так і не знайшла ані годящих навушників у Miniso, ані нормальної куртки у Colin's, де саме були шикарні знижки, ані пристойної шапки там же. У відчаї, купила собі просто велетенську каву, і поплелася до парку Шевченка. А як прийшла туди... забула про все на світі і поплелася довгими, майже безлюдними алеями, часом фоткаючи листя на деревах, закоханих парочок і блакитне небо, щоб потім сісти і спокійно це все намалювати і описати вдома. І, звісно, ж я не одразу помітила, як посеред безлюдного парку раптом виникло вавилонське стовпотворіння з дівчисьок та жіночок віком десь з тринадцяти до тридцяти років. І всі вони голосно репетували, оточивши якось бідаку. - Ну я не можу, який же він милий! - І щокастий! - Прошу, дайте мені автограф!! - І мені!! Я теж хочу!! Агов, Мел, не забудь про мене!! "МЕЛ?? Якого фіга? Та ну, нісенітниця. Він зараз стовідсотково вдома валізи до всеукраїнського туру складає. Шо йому, самому Меловіну, робити посеред Києва з самого рання?" - я знизала плечима сама до себе, і вже хотіла йти далі, коли це... Шух. Повз мене пролетів маленький вихор у охайнім чорнім пальтечку і біленькій шапочці, і вмить зник за деревами, так само несподівано, як і з'явився. Знаю, це прозвучить тупо, але я, як дурна, побігла за ним. Як з'ясувалося пізніше, я правильно зробила. Отак ми й пробігли через усю алею, аж поки біля низенької перегородки, що слугувала межею між парком і тротуаром, вихор не став, як вкопаний. І я нарешті змогла роздивитися, що той вихрик був маленькою дівчинкою. - Агов! - гукнула я. Дитина озирнулася. - Чого так гналася? - А чого ви побігли за мною? - спокійно відказало дівча. (Зараз я можу з впевненістю сказати, що це інтуїція спрацювала.) - Бо я злякалася за тебе! - ну, і це також. - Але... ви ж мене навіть не знаєте! - спокій дитини миттєво змінився здивуванням. - Це ненадовго, - посміхнулася я. Чомусь мене цікавила ця дівчинка з великими щоками і смішними блакитними очиськами... які я, здається, вже десь точно бачила. - Я Леся, а тебе як звуть? - Дзвінка, - чемно представилася вона. - Ну, Дзвінко, і від чого ти так втікала? - Тато попросив... Нормальненько... І шо ж це за тато такий? І куди дивилася матінка цієї малої? - Як же він дістав... - витягла мене з власних думок Дзвінка. - Хто? - Тато, - дівчинка поглянула на ту юрбу, яку можна було побачити з будь-якого кінця парку. - здається, він мене не любить... - Чого це? Всі батьки люблять своїх дітей! Так завжди було і буде! - вигукнула я. - Тоді чому він завжди на своїх концертах, навіть вдома майже не буває? Отут я вже серйозно занервувала. Пальці, які я завжди мусила чимось зайняти, коли непокоїлася, підняли кілька жовтих листочків з землі, і сплели їх докупи. Потім додали ще один. І ще. І ще... - Що ти робиш? - зацікавлено спитала Дзвінка. - Ем... віночок. - Я вже дійсно встигла сплести вінок з червоного та жовтого кленового листя. Покрутила його в руках, і... спонтанно вдягла Дзвінці на голову. - Знаєте, ви якась дивна, - чемно відповіла дівчинка на цей мій жест. -Але це навіть на краще! Ви взагалі тут часто гуляєте? Відповісти, я, як на зло, не встигла... Бо хтось у мене за спиною загорлав напрочуд знайомим голосом: - Дзвінко! Дитино! Боже, ти тут! Я озирнулася... і світ мені перевернувся. ▪Розділ 2▪ Алеєю до нас стрімко направлявся якийсь юнак, увесь в чорному, та ще й в трикутних сонячних окулярах (на вулиці стояв початок жовтня). Звісно, як людині, що уже майже рік лайкає всі пости, що стосуються цього хлопця, малює його арти, та ще й намагається якось втрапити на його концерт, мені не знадобилося багато часу, щоб впізнати його. Меловін. Той, хто має найбільшу фанбазу в Україні. Той, хто посів 17-те місце на "Євробаченні". Той, хто вічно навідувався в мої сни. Той, хто написав 80% моїх улюблених пісень. Той, за кого я готова була згоріти в пекельному вогні. І зараз ця людина швидко наближалася до маленької Дзвінки. -Боже ж ти мій, я ж просив так далеко не забігати! І в кого ти така неслухняна? - він стурбовано присів біля неї, і тут же помітив вінок на голові дівчинки. - Хто це тобі таку красу зробив, Дзвінко? - Леся, та... - і вона запнулася на півслові. - Леся? - він зиркнув на мене з-під окулярів, і я аж здригнулася - так незвично було бачити його без тієї стрьомної лінзи. - Ти ж дякувала, як я тебе вчив, так? - Дякую! - пискнула дівчинка. - Б... будь ласка... - майже прошепотіла я. Блін, ну як тут нормально говорити, якщо в тобі зараз боряться почуття меловінатора (бажання повиснути в Мела на шиї, а ще попросити афтограф і спільну фоточку) і звичайної дівчини (вилаяти його за те, що не слідкує за власним дитям)? - Послухайте, давайте домовимося, люба - ви нас не бачили, гаразд? - прохально глянув він на мене знову. Меловінатор у мені нарешті затих... і я видала таке: - Звісно ж, я нікому не скажу... пане Бочаров. А затим розвернулася, і пішла геть алеєю, шурхочучи ногами в жовтім листі. І вже наприкінці, коло виходу з парку я розвернулася і крикнула Дзвінці, що досі стояла коло свого батька і дивилася мені вслід: - Я ГУЛЯЮ ТУТ ЩОСУБОТИ!!! І вже за мить я дибала на іншому кінці вулиці. ▪ Я полюбила Мела, коли ще підлітком побачила його на "X-Факторі". Ну, як полюбила - страшенно йому імпонувала. Слухала всі його пісні та кавери, роздрукувала його фотку і перед сном розказувала їй про мої біди та незгоди в школі, ще й "Не одинокую" спробувала перекласти українською. Навіть хотіла пофарбувати волосся в червоний і вставити молочно-білу лінзу, але щойно батьки про це дізналися, влаштували з того велику бучу, і про зміну іміджу довелося забути. Але дещо мені все ж вдалося зробити... і тепер моє зап'ястя навіки позначене маленьким браслетиком-татуюванням з трьох слів - "Brave. Love. Freedom.", яке я зробила одразу ж після вступу в університет. Меловін був моїм ідеалом, благословенням і прокляттям водночас - саме через цю мою малеееесеньку пристрасть хлопці до мене не дуже й липнули. Та і я ні з ким ніколи не зустрічалася, адже, на мою думку, завжди краще намалювати новий арт Бочарова в оточенні купи восьминогів або ж написати новий розділ до фанфіка, аніж сидіти в якійсь задрипаній кав'яреньці, слухати нескінченні теревені свого супутника, а якщо й пощастить, то й заплатити за то всьо. Ні, колєги, я на таке не підписувалася. А тепер з'ясовується, що у мого кумира весь цей час була дочка. Ні, нічого такого, просто дивно, та й усе. Наче він нас увесь цей час нас дурив. Ні, дійсно, відчуття не надто приємні. Удома я знову залізла в інтернет - подивитися, чи не з'явилася якась вакансія для підробітку неподалік від мого дому. Що ж... вакансія була. Не зовсім та, на яку я сподівалася, але була. ▪Розділ 3▪ Того ж таки дня я зателефонувала працедавцю, і, як з'ясувалося, дуже вчасно, адже до роботи я мусила стати вже з цього понеділка, о 9:00. Спершу я, звісно, вагалася, адже робота могла трохи зашкодити моєму навчанню, але то вже були дрібниці - варто лишень було додзвонитися до мого друга (теж з мого курсу на правничому) і попросити її найближчі два місяці скидати мені фото конспектів, і при змозі тихесенько записувати лекції на диктофон. Звісно, то не задарма (пара акварельних артів і коробка шоколаду), але, повірте, мені ще то вигідно обійшлося! ▪ Отож, уже в понеділок о 8:30 я вже була коло свого нового "офісу". Між іншим... варто вам трохи розповісти про мою нову роботу. Відтепер я... стану нянею однієї п'ятирічної дівчинки!! ТА-ДАМ!!!!! Звісно, досвіду в мене хоч відбавляй - я з дев'яти років мусила доглядати двох молодших сестер-близнючок. І, мушу зізнатися, спогади в мене далеко не найприємніші. Розумієте, розбещеніших дітисьок, аніж Ніка і Настя ще світ не бачив. Вони наче народилися зі срібними ложками в ротах - завжди мали все, що забажають, на їх щонайменший писк батьки летіли через всю хату, мов на крилах, уже з пелюшок вони мали право їсти шоколад (я собі це право виборола тільки в шість років), весь час вередували і люто пацькалися маминою косметикою (І НІЧОГО ЗА ТЕ НЕ МАЛИ! Пригадую, коли я в їх віці вирішила так поекспериментувати, то відхопила собі по перше число)... Але, хай там як, якщо я витримала цей подвійний апокаліпсис, мені вже стовідсотково немає чого боятися. От не думаю, що моя вихованка поб'є рекорд моїх сестриць... Ой вей, уже за десять дев'ята! Я, немов соколиця, влетіла до вестибюлю, викликала ліфт... блін, бісова бляшанко, ворушися... тут він все ж спинився, двері відчинилися і... - Божечки, вибачте! Я не хотіла, правда! - бігцем почала виправдовуватися я, допомагаючи встати якомусь хлопцеві в дорогому сірому кардигані. - Не знаю, як в мене так вийшло... - Та нічого... - На мене зиркнуло біле, як місяць, око. - Буває. Меловін встав, обтрусився, і пішов собі, а я отетеріло зайшла в ліфт, натиснула кнопку і поїхала нагору. Блін, працювати там, де живе Мел... що ж це таке? Чому я його стала так часто зустрічати? Але то нічого... Потім розберуся. Ось і квартира, яка там... 54? Окей. Я натиснула кнопку дзвінка, і десь в квартирі пролунав пташиний спів. Почулися швидкі кроки, за ними - тупіт маленьких ноженят, і вже за мить на мене зацікавлено і здивовано двивилися дві пари очей - Артема Козуба і маленької Дзвінки. ▪Розділ 4▪ Ось тут я реально підофігіла. Вони змовилися, чи що? Агов, люди, мене переслідує весь БХМ!!!! Не здивуюся, якщо на кухні Даша з Танею п'ють каву, а Лука драїть ванну, що аж гай гуде! Та недовго я дивувалася, бо Козуб негайно ж вернув мене на землю грішну запитанням: - Ви ж Олеся Паперник, так? - Так, це я! - блін, Леська, щось ти геть розклеїлася, зберись, дурна! - Рада вас бачити, Артеме! - Навзаєм! - він чемно потиснув мені руку. - Проходьте, не варто стояти на порозі! - Огогошенькі, не чекала від Артемка такої галантності. Як я його голосу не впізнала, говорячи з ним по телефону? Він тоді був більш хрипким, чи що... - Оце ваша підопічна, Дзвінка... - і він обернувся до моєї маленької приятельки, що вже встигла заховатися за дверима до однієї з кімнат, і тепер великими блакитними очиськами дивилася на мене звідти. Пресвятий Тарасе Шевченку, як же вона схожа на свого... і тут мені в горлі став клубок. - Ми вже знайомі, правда ж? - посміхнулася я дівчинці. Клубок розчинився в горлі миттєво. Неважливо, чия вона дочка, головне, що дитина вона, схоже, хороша. - Агась... - вона зрозуміла, хто я, і нарешті вийшла з-за дверей. - То ти тепер моя няня, правда? Оце клас! - То це ти Лесю бачила в парку, коли гуляла з та... - і тут Артем запнувся. Прокашлявся, і звернувся вже до мене. - Олесю, давайте я вам проведу екскурсію по квартирі, щоб ви не загубилися. Дзвіночко, пограєшся поки що сама? Дівчинка кивнула, і, перш ніж Артем відвів мене геть, посміхнулася мені. Я підморгнула у відповідь, подумавши, що з дитиною ми контакт встановили. Залишилися лише батьки... ▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪ - Чай питимете? - спитав Артем, коли ми обійшли вже всі апартаменти. Стильні, але надміру темні... хоча, здається, кімната Дзвінки була білою. - Що? А, так, дякую! - Чорний чи зелений? - Давайте зелений, чом би й ні? Поки ми чаювали, зав'язалася балачка. Артем здебільшого розпитував мене про мої захоплення, де я вчуся, чи маю вже досвід догляду за малечею... і так ми собі говорили, коли це я вирішила підперти голову рукою. Тією самою, що з татуюванням... - Що це у вас? - поцікавився Артем. - Та, дрібниця, тату... - Покажіть-но... Я засоромлено простягнула йому зап'ястя. Козуб розглядав його декілька хвилин, а тоді поглянув на мене трохи сумним поглядом, і запитав: - Ви вже вибачте за питання, але... ви що, меловінатор? -Так, Артеме. - Як же ви добре граєте... так прикинулися, що не впізнали мене... - сказав він кудись у бік вікна. - Пробачте, я... - Ні, ні... і вас не здивувало, що у вашого... кхм, кумира є дитина? Яку він від усіх приховував? Серйозно? - То Дзвінка дійсно дочка Меловіна?! - Йойкнула я. Якщо раніше в мене й були якісь сумніви, то тепер все стало ясно. Я сиділа, мов засватана, відчуваючи і гнів, і жаль, і ще якесь незрозуміле відчуття, якого досі ніколи не було. - Беріть печиво, Лесю, - рука Артема присунула до мене блюдце з купою печенюхів. - Мені треба вам дещо розповісти, боюся, це займе деякий час. Чи можу я вам повністю довіряти? - Звісно! - відказала я йому на те, поки серце гатило по ребрах, як навіжене. - То от... ▪Розділ 5▪ - Як ви вже, певно, чули, в дитинстві Костю в школі незлюбили однолітки, часом любили принизити, не соромилися образити...- розпочав Козуб. - Що ж, так було лишень з хлопцями. Дівчата ж, натомість, мріяли тільки про нього, прагнули одного прекрасного дня заволодіти його серцем цілком і повністю... мріяли всі, а вдалося лише одній. Іра була однокласницею мого друга - веселою, запальною, однак легковажною і ревнивою дівчиною. Вони з Мелом ідеально доповнювали одне одного - він, завжди задуманий і замкнутий чорнявий музикант, і вона - білявий шматок динаміту, головна у всіх шкільних хуліганських витівках і задумках. Костя завжди досить привітно ставився до Іри, але цінував її виключно як гарну подругу - і, звісно ж, їй цього було мало. Василенко (таке в неї було прізвище) поставила собі за мету всього свого життя - звабити Бочарова, і, щойно випадала така можливість, одразу нею користувалася - то волосся йому скуйовдить, то краватку поправить, то налетить з обіймами в коридорі... Мел усе прекрасно розумів, але вперто не відповідав на Ірчину увагу, повністю концентруючись на музиці, своїй головній пристрасті. Та вода камінь точить, і вже у випускному класі школи Бочаров почав зустрічатися із Василенко. Цій (тут Артем вжив гострого слова, яке авторка "запікала") він виливав душу, ділився своїми переживаннями та ідеями, довіряв більше, аніж самому собі... але ж тій (знову гостре слово, щось Артемко розійшовся!) на те було начхати - її тіло Мела цікавило більше, ніж його внутрішній світ... І от, на день Святого Валентина, Ірці випала довгоочікувана можливість. Трохи парфумів, глибоченьке декольте, плящина доброго вина - і фортеця мого наївного друга була повалена і розтоптана в попіл і прах... ▪▪▪▪ А через декілька місяців Іра спокійно почала їсти лимони, заїдаючи їх шпротами. Та й зранку нудило нещасну так, що аж вмерти хотілося... Зрозуміла Василенко, що тієї ночі пристрасть ніхто з них не контролював, і вирішила позбутися нелюбого їй створіння під серцем. Але пронюхала про біду Ірки її двоюрідна сестриця-перекупка. А що відомо, що чутки ширяться між одеських кумась на Привозі втричі швидше, аніж бігає молода дівчина, правда якось дійшла й до Кості Бочарова. Примчав він до лікарні, де Іра дитини позбутися надумала, ледве встиг! Ледве вмовив Іру аборту не робити, але змиритися з тим, що Василенко він як чоловік і коханий анітрохи не цікавив, так і не зміг... Школу вони закінчили, Костя, розбитий і знищений морально та психічно, знову замкнувся у собі, і помчав до Києва підкорювати "Х-Фактор", а Іра тим часом в Одесі народила дочку і віддала її батькам Мела. З того часу в рідному місті її не бачили, подейкували, що поїхала вона щастя у Польщі шукати... А Меловін тим часом виграв "Х-Фактор", забрав Дзвінку у батьків, і замешкав з нею у Києві, тим часом похрестивши її, за кумів вибравши Артема і ще одну свою приятельку з Одеси - Наталю. І присягнувся, що ніколи більше не пустить жінки у своє особисте життя, присвятивши його музиці та єдиному нащадкові - Дзвінці. ▪Розділ 6▪ Я згадувала ці слова Артема, проводжаючи поглядом його авто через запрілу шибку в кухні. Хотілося зараз гайнути аж до самої Полтави (туди Мел уже приїхав, аби завтра дати концерт), обняти його міцно-преміцно і ніколи не відпускати. Шепотіти на вухо, що його з Дзвінкою більше ніхто ніколи не скривдить, віддавати йому все своє тепло, і взагалі вбитися, тільки б йому було добре... Я знову задумалася і не помітила, як ззаду хтось підійшов, і почав тихенько заплітати мені косичку. А потім ще одну, і ще... - Привіт, - я злегка повернула голову, і зустрілася віч-на-віч із переляканими блакитними, як Адріатичне море, очиськами. - Вибач... - прошепотіла дівчинка. Я лишень повернула голову так, щоб їй було зручно плести. - Нічого страшного, - відповіла я, поки дитина за мною тихенько пихтіла, намагаючись заплести косу рівно. - Красиво в тебе виходить! - У тебе таке волосся гарне! - відмовила мені Дзвінка, затягуючи гумку міцніше. - Все, закінчила! - Ого! - тільки й мовила я. Дійсно, зачіска в мене була ще та... Згодом я усадила Дзвінку до себе на коліна, і почала розпитувати її, аби вона мені трохи про себе розповіла - бо що ж це за няня, яка нічого не знає про свою вихованку! З'ясувалося, що дівчинка мені попалася тихенька і скромна, про себе вона розповідала неохоче - здебільшого розказувала про свої забавки, та про Плутона з Цитрусом. Поки я її слухала, вже й восьма година настала, тому я бігенько скупнула її, і ми пішли лаштуватися спати. ▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪ - Ну, яку тобі казку читати? - я вже готувалася видобути з пам'яті чергову історію про принцес, заточених у вежах, та про ідеальних чуваків на білих конях, що їх мусили визволяти, аж тут Дзвінка мене спинила: - А ніяку! Давай краще я тобі свою розкажу! - Ого, ну, чом би й ні? - і я вмостилася на отоманці біля ліжка, аби послухати це дивкувате створіння. - То слухай! Мала говорила, а я сиділа і намилуватися не могла. Маленька, сором'язлива квіточка щомиті все дужче розпускалася, натхненно розповідаючи історію про фею Ілею, що одного чудового дня вирішила помандрувати аж за обрій, аби дізнатися, що ж там такого цікавого, що навіть сонце ходить туди. Скільки разів вона втомлювалася, хотіла впасти на мохи і заснути там надовго, скільки знайомих фей вона зустрічала на своєму шляху, і всі, як одне, говорили їй розвертатися, йти додому і не заморочувати собі голову дурницями... та не здавалася Ілея, не падала духом, і все ж... - І багато в тебе таких історій, дитя моє? - зачаровано перебила я Дзвінку, щойно вона на хвильку замовкла, аби вдихнути повітря. - Дуже! - відказала вона мені. - Ми з татом їх записуємо в один блокнот, аби не забулися і не загубилися! Тільки я його тобі показати не можу, бо тато його з собою завжди возить, коли кудись їде. - Ясно... - і тут я зиркнула на годинник. Щоб я довго жила, пів на одинадцяту, а дитина ще й очей не змикала! Я бігесенько зашторила вікна, попідтикала Дзвінці ковдру, і взялася прибирати іграшки, що ми не порозкладали. А поки складала, почала неголосно наспівувати пісню Мела, стару, ще з "Х-Фактора"... знаєте, "Я вам не скажу за всю Одесу..."? Ось так я й наспівувала її собі, коли це почула на ліжку якийсь рух - мала сиділа на ньому, захоплено на мене дивлячись. - Це ти що, про мого тата співаєш? - Це про твого тата так вся Одеса співає! - А можна ще? Голос в тебе такий гарний! І я продовжила співати про велике кохання моряка Кості та рибалки Соні, на чиїм весіллі гуляла вся Пересип... і співала я, поки дівчинка не заснула, стискаючи в ручці лапку Фалафеля... ▪Розділ 7▪ (В цьому розділі мова буде вестися від імені автора) Серце Ураїни, горда Полтава, розкинулася вогнями будинків, ліхтарів і вітрин. Усі кудись поспішали, базікали, хтось посеред вулиці слухав музику з колонки, їхали, сварилися, мирилися, і при цьому встигали щось їсти. І, звісно ж, посеред цього хаотичного злагодженого потоку брів собі чорнявий юнак, абсолютно не схожий на все те дивакувате, пустоголове суспільство, та ще й злий, як чорт, бо оце буквально дві хвилини тому його знову перестріла армія фанаток. Ну, добре, їх було десять, але мучили вони його з впертістю цілої армії. Меловін аж головою труснув, аби трохи з голови вивітрилося те їхнє дзижчання. А що буде завтра... завтра ж концерт, Господи Ісусе! Це ж знову треба з усіма фоткатися, слухати той пекельний вереск із залу в клубі, за яким і власної пісні не чути, а потім ще й когось за куліси запрошувати... - Ліз, а у Мела часом не таке ж пальто? - Еге ж, Іро, і шапка схожа... Проклинаючи все на світі, Костя розвернувся на дев'яносто градусів і дав драпака у найближчий провулок. Він звісно, любив меловінаторів, але ж, бляха, нехай мають хоча б краплю поваги до його особистого життя! ▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪ Ноги самі занесли його в крихітний скверик, наглухо затиснутий між кількома старими, обшарпаними будівлями. Навколо не було жодної душі, лишень під вікнами нявчав чийсь покинутий кіт. От і славно, подумав Бочаров, і шумно плюхнувся на одну з лавок. Цікаво, як там Плутон з Цитрусом? А Дзвінка? Уже заснула? Мелові страшенно не подобалася ідея найняти няню, але, як на зло, ні в його батьків, ні у хрещеної дівчинки Наталки не виходило залишитися з нею цього разу. Що ж, Козуб сказав йому, що ця Леся начебто була доволі приязною та скромною, та й Дзвінка доволі приязно до неї поставилася... уже непогано, адже його дочка завжди була замкнутою і тихою, вперто відмовляючись іти з людьми на контакт. Меловін похмуро посміхнувся кудись у темряву. Ха, яка ж вона на нього схожа... слава Богу, що хоч не на Ірку. Бідолашна його Дзвіночка, от не пощастило їй мати таких батьків-гуляк... Він уже так більше не міг. Відколи Дзвінка народилася, Мел завжди прагнув знайти жінку, яка могла б стати гідною дружиною йому і хорошою матір'ю для Дзвінки. Він уже зустрічав з дюжину жінок, які аж пищали, так хотіли за нього заміж, але варто було йому сказати їм про дочку, одразу ж від нього відхрещувалися. Щоправда, він познайомився з однією милою дівчиною, Анею, вони навіть почали зустрічатися, і Меловін знов подумав, що знайшов "ту саму"... але його знову зрадили. Він з горя почав топитися в батьковому вині, не спився тільки через Дзвінку, ну, і через Артема, що задіяв усі сили, аби повернути Мела в нормальний стан. Раптом він згадав... сьогодні зранку він зіткнувся з однією дівчиною. В прямому сенсі цього слова. Згадав її рум'яне личко, дві каштанові кіски і великі, перелякані сірі очі. Сам того не бажаючи, Костя аж розслаблено посміхнувся при згадці про неї. Вона, хоч і була переляканою, але випромінювала якусь приємну енергетику, яку Бочаров міг відчути за три кілометри. Така серед тих дівок не траплялася... В кишені куртки завібрував телефон. - Алло? - відсутнім голосом мовив Костя в трубку. - Бочаров, блін! Де ж це носить твою зіркову дупу, хотів би я знати? Ти на годинник дивився? Тобі завтра вставати рано, весь день репетирувати будемо! А ти, либонь, бухаєш казна- де!? - крик Атрема негайно прочистив співакові вуха, а заодно і голову. - Та їду я, їду! Слухай, Козуб, ти щось занадто зухвалий став! Коли схочу, тоді й вставатиму і співатиму, мені не шість років, аби мною командувати! - огризнувся той, і, не даючи Артемові договорити, вимкнув телефон. Він потім подумає про ту дівчину. А зараз було б непогано знайти дорогу до готелю... ▪Розділ 8▪ - Нікчема! Ти ні на що не здатна! Тільки те дурне малювання і писанина в тебе в голові!! Та тебе ні в який університет навчатися не візьмуть!! І заміж ти так і не вийдеш! - НІІІІІ!!!!!! ▪▪▪▪ Сон... це був тільки поганий сон. Це неправда. У мене все добре виходить. Я в безпеці. Усе добре. Усе буде добре. Розплющивши очі, я не одразу зрозуміла, де я, і що відбувається. Лишень через деякий час мені вдалося пригадати, що вчора був мій перший робочий день, і мені тепер треба буде тут жити, допомагаючи Меловіну і Артему з дитиною деякий час. Ану-бо, перевіримо, як там Дзвіночка. Я тихенько злізла з дивану у вітальні (тепер я тут спатиму), і тихесенько подибала до спальні малої. Хух, все добре, тільки от бідаку Фалафеля Дзвінка вночі викинула за ліжко, ще й розкрилася, а тепер спить, скрутившись малесеньким, блакитним клубочком посерд неосяжного ліжка. Я непомітно вкрила її ковдрою, скрізь попідтикала, ще й Фалафеля поруч вклала. Та милувалася я цим шедевром недовго, адже мій шлунок, де вже півдоби ніц не було, почав вимагати, аби його чимось наповнили. У холодильнику було лишень кілька йогуртів, штук п'ять яєць і пара помідорок. Цього вистачить хіба що на невеличкий омлетик... Що ж, пора іти скупитися. А поки що... Я позбивала яйця з кавальчиком сиру (його я знайшла після детальнішої ревізії)і помідорами, поставила це все смажитися, а сама з'їла йогуртець - і годі з мене, і так уже порося таке вимахало! Потім заварила чай, і з рештками вчорашнього печива виставила його на столі, а тоді востанні перевернула омлет і виклала його на тарілку. На мить відвернулася, аби помити сковорідку... А коли озирнулася, побачила свою підопічну, що тихенько плямкала омлетом, та так активно, що й на морді у Фалафеля трохи зосталося! - Смачно, дякую! - оголосила Дзвінка, коли на тарелі навіть жирного відблиску не зосталося. - А ти вже поїла, Лесю? - Та, тільки йогурт, головне, щоб ти була сита! - А ти голодна не будеш? - Та нє, мені навпаки, менше їсти треба. - Ну не знаю, ти ще нормальна... мій тато взагалі каже, що гарна жінка має бути немаленькою! Опаньки... А я й не знала... - Добре, Дзвінцю, іди зубки почисть, і підемо гуляти! Треба нам до мене додому з'їздити, дещо позаби... ПЛУТОН!!!!!! Як би це по-свинячому не звучало, але я геть забула, що треба годувати ще й Плуто і Цитруса. Отож, поки Дзвінка чистила зуби, я погодувала з тварин, прибрала зі столу, і вбралася у чистий светр. Затим одягнула повідок на пса, а на дитину теплі речі. - Поїхали? - Поїхали! - Цитрусе, на тобі хата, дивися нам! - крикнула я вглиб квартири. І, почувши вдоволене м'явкання, зачинила двері. ▪▪▪▪▪▪▪▪▪ - Дзвінко, я живу далеко, а машини в мене немає... доведеться на трамваї їхати. Дитина здивовано глянула на мене. - Ти ніколи на трамваї не їздила, чи що? - Тільки на машині з татом... - Усе колись буває вперше. Нічого, зараз проїдемося! І ось ми вже в трамвайчику, маленька дивна родина: я, майбутній черговий український адвокат, позашлюбна доня самого Меловіна, і Плутон, чорний, як вугілля, пес. Пазлики з різних наборів, які, на диво, чудово пасували одне одному. І раптом посеред цієї ідилії пролунало: - А це часом не Плуто, Олю? Боже, точно як з фотки в інсті! От холєра! | |
|
| |
| : 315 | : 3 | |
| : 3 | ||||||||
| ||||||||
0
Натхнення автору!
