Дикі танці під сходами. Частина 5
▪Розділ 19▪
Адреналін вдарив мені в голову тієї ж-таки миті. НА СТУДІЮ?? З МЕЛОМ?? Святі корови, що взагалі відбувається? Та ні, це все мені сниться, стовідсотково!
Але... дихання Меловіна - справжнє. Його очі, як крижані води Антарктики - теж справжні. Його голос у мене над вухом - теж справжній.
- Ви не жартуєте?
- Ні. Не сидіти ж вам удома самій...
Я вже хотіла сказати, що я звикла залишатися наодинці сама з собою, але щось мене стримало.
- Гаразд, - тихо, невпевнено, наче спросоння відповіла я. - Поїхали.
▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪
Дорога видалася довгою - Мел стежив за дорогою, Козуб похитував головою в такт музиці, що лунала з його навушників, а я тримала Дзвінку, що заснула в мене на колінах, і стежила за Мелом.
Дивилася на ніс, проткнутий септумом, на брови, які то злітали вгору, то зсувалися на переніссі, на вії, які тріпотіли над синявою райдужних оболонок, немов крильця метелика, на губи, які він нервово кусав, коли машини перед нами рухалися занадто повільно...
Як же мені хотілося, аби в машині не було нікого, окрім нас... О, як же мені хотілося б доторкнутися до цих пухких, таких ще дитячих губ... спершу повільно і ніжно, а потім дедалі пристрасніше і пристрасніше...
ЛЕСЮ, АНУ СПИНИСЯ, РОЗПУСНА ДУША!!
Цей Бочаров починає погано на мене впливати...
- Ми приїхали, Лесю! - легенько труснув мене за плече Артем.
- А, уже? - куди й дівся мій хтивий настрій. - Дзвінцю, давай, пора вставати, маленька...
- О, ми приїхали! - радісно зістрибнула з моїх рук мала і почала вилазити з машини.
- Ти ж не забула? Треба бути тихенькою, гаразд?
- Аааа, дійсно...
Для мене вихід із машини виявився цілою подією - спершу я вийшла сама, покрутила головою, шукаючи навколо дівчат-підлітків, які могли б виявитися потенційними меловінаторами, потім витягла Дзвінку, і разом з нею швидко, наче вкрала щось, подибала до дверей, що вели до приміщення.
- Боже, але ви й смішна! - посміхнувся Мел, притримуючи двері.
- Хіба ви не хвилюєтеся, що вас з Дзвінкою можуть помітити? Адже ніхто, окрім мене, ваших друзів і родини, про неї не знає.
- Чорт... - ми зайшли, і Мел неголосно хряснув дверима. - Іноді я й дійсно про це забуваю... Дякую за зауваження, мені й справді варто бути обережнішим.
Мені ще більше стало його шкода. Якщо він просто візьме і заявить про те, що уже 5 років має дитину від своєї першої пасії, це може дуже й дуже погано закінчитися. Журналісти заллють його брудом, а меловінатори... Господи, я навіть не хотіла й думати про них. Деякі з цих людей здатні на все, як на хороші вчинки, так і на скоєння смертного гріха...
А найбільше мені було шкода Дзвінку. Її ще з самого дитинства рідко виводили на люди, нею опікувалися бабуся з дідусем, а тато лишень іноді приїздив до неї з репетицій, вона виростала замкнутою, не спілкувалася з однолітками... А якби Меловін зараз ще й розказав про неї, вона б опинилася у самому центрі уваги репортерів. І, звісно, це її анітрохи б не втішило.
Ми пройшлися довгим, порожнім і світлим коридором на другий поверх будівлі. Зрештою, Ми дійшли до якоїсь кімнати зі скляними стінами, через які з коридору було видно усю ту кімнату для репетицій.
Там уже розспівувалася Даша Пташник, в кутку Лука з Танею сиділи, втупившись у свої телефони, а Олег Желєзко вистукував на барабанах рандомну мелодію.
Враз мені стало трохи не по собі. Як мене сприйме легендарна команда БХМ? Звісно, мене завжди куди більше цікавив Мел, але перед його друзями я автоматично вкривалася холодним потом. Мене захоплювали і водночас лякали ці люди... а особливо Таня. Вона була філософом, та ще й поеткою, а такі персони завжди змушували мене благоговійно схиляти голову.
Дзвінка тим часом першою штурхнула скляні двері і забігла до студії.
- Усім привіт! - приязно сказало моє дитя... і одразу заполонила всю їх увагу. Кожен присутній вважав своїм обов'язком обійняти малу, цьомнути її, запитати, як у неї справи. На якусь хвилину мені аж образливо стало, бо навіть я не дозволяла собі так туцькати її.
- О, а ви хто така? - раптом підвів на мене свої ясні очі Вовк.
Тієї ж миті всі, хто були в студії, запитально втупилися в мене.
- Еммм, привіт... Я Леся Паперник, няня Дзвінки...
- Боже, яка хороша українська! - йойкнув Желєзко. (Примітка: усі члени БХМ, окрім Олєжки, говоритимуть російською) - Я Олег.
- Даша.
- Лука.
- Таня.
- Я знаю! - Бовкнула я. - Страшенно рада вас усіх бачити!
А най його.
- Дорогенька, а ви часом не меловінатор? - поцікавився Лука.
- Я шаную і люблю Мела та його творчість, - спокійно відмовила я на це. - Тому так, я вважаю себе меловінатором.
- Ясненько... Що ж, раді знайомству! - товарисько сказала Таня. - Сподівається, вам сподобається на студії!
- Видно, Мел вам і справді довіряє, якщо аж сюди взяв, - зауважила Пташник. Її прискіпливий погляд ковзнув по обрізаних чи не до самого м'яса нігтів, маленьких, чистих і круглих, по сіро-чорному светрику з зеброю, по обличчю, на якому майже не було мейкапу... і тут вона усміхнулася. Щиро і широко.
Що ж, схоже, я сподобалася членам БХМ, а це не могло не тішити!

▪Розділ 20▪
- Ну, то ми репетируємо, чи як? - нашу скромну церемонію нетерпляче перервав Костя. - Мені вже кортить стати до праці, якщо чесно!
- Та що це з тобою? - здивувався Олег. - То ти ціле літо тягнув, то рвешся поперед батька в пекло... Фіг тебе іноді збагнеш, Мел.
- Сам собі дивуюся, - він мило посміхнувся, і я ледве стрималася, аби не розпливтись калюжкою.
- Ну, всі готові?
- Еге ж!
І Мел почав наспівувати:
До нас прийшла осінь
А ти сидиш один лиш сам
У темній кімнаті, у темній кімнаті
В своїх обіймах сам на сам...
Я вже готова була втулити свої п'ять копійок про однакову риму, однак... щось мене стримало. І я продовжила слухати.
І знай, що навколо
Все блідо-чорне, як зазвичай...
Колись побачимо світ ми навколо!
Кольоровий, знайомий до болю!
І не хвилюйся, ми всі тут знайомі
З тобою, зі мною, і годі....
Він плакав. Плакав, здушено, стримано, однак щиро, наче щойно втратив близьку людину і стояв над її свіжою могилою на очах у купи народу. Сльози котилися по його щоках, крапали на підлогу, однак Мел продовжував співати.
Дзвінка нарешті виплуталася з обіймів Луки, підбігла до тата і обійняла його за ногу, намагаючись якось його заспокоїти. Мел, гне перестаючи співати, взяв її на руки, і тепер ще й гладив по спині, співаючи.
А тоді я зробила щонайдикішу річ в моєму житті.
Я підійшла до Мела, обійняла його, і почала наспівувати разом із ним.
І так, я теж плакала.
Увесь той біль, що допіру сидів в мені, виплеснувся, варто було лишень Мелові заспівати. Слова гострими стрілами втикалися в мене, змушуючи сльози виливатися геть, а слова хрипко горіли на губах...
Пісня закінчилася, а ми з Мелом стояли, обійнявшись, посеред студії, і схлипували... я гладила його по спині, він обіймав до хрусту кісток, і при цьому ми стискали в обіймах Дзвінку, яка, старалася зрозуміти, що це на нас найшло.
Чоловік і дівчина.
Небо і земля.
Артист і фанатка.
Об'єднані однією піснею.
- О боже... - Мел нарешті витер сльози і випустив мене. - Чорт, мені дуже шкода, вибачте!! Я завжди розклеююся, коли починаю співати саме цю пісню...
- Це... було... так красиво... - затинаючись, сказала я, намагаючись втамувати своє шморгання. - Трясця, Мел, дякую! Я вже уявляю реакцію меловінаторів...
- Дякую, Лесю! Ви навіть не уявляєте, як приємно мені чути це...
- Слухай, Кость, - раптом сказав стривожено Артем з-за спини Луки. - Ти вже її колись співав її колись мені, але тільки перший куплет, так?
- Твоя правда, - погодився з ним Мел, а тоді звернувся до своєї доні. - Ну що, Дзвінцю? Як тобі таткова пісня? Сподобалося?
-Дуже, дуже! - аж підстрибнула мала. А тоді раптом спохмурніла. - Тільки не плач більше, добре?
- Гаразд, принцесо, - лагідно погодився Бочаров з нею.
- Мел, чекай, а це часом не та пісня, яку ти почав писати, коли тебе дівчина кинула? - раптом ні з того ні з сього поцікавилася Пташник.
На неї одразу роздратовано зиркнули Тьома з Танею. Але Мел, на диво, був цілковито спокійним.
- Так, Даш, це вона. До речі, так цікаво вийшло... Я почав писати "З тобою, зі мною, і годі", коли втратив дещо, а закінчив, коли знайшов дещо важливе. Точніше, декого.
А тоді... знаєте, що тоді сталося?
Він подивився на мене. І неймовірно ніжно посміхнувся.

▪Епілог▪
- Лесю, може, вийдемо на хвильку? - спитав Мел. - Я хочу вам дещо сказати.
- А пісня? - ревниво спитав Артем.
- Це займе небагато часу, - і Мел відчинив двері. - Дами перші, Олесю.
Я видибала з кімнати у холодний і світлий коридор. Тим часом Костя ззаду уже вийшов і кивнув мені, аби я слідувала за ним.
Я здогадувалася, що він хоче мені сказати, однак відмовлялася це сприймати. Та ну, бути не може. Фанатка і артист?
Це воїстину неможливо і неправильно. Я боялася, що роблячи такий крок, Мел автоматично потрапить у зону ризику.
Забагато таємниць, забагато брехні. Щодня він дихає нею. П'ять років поспіль. І він продовжує нею душитися.
Ми піднялися на дах будинку, і вітер різко хвицьнув мене по щоці. На мені була лишень куртка. Жодного шалика, жодної шапки. А вітер і не збирався поступатись.
- Лесю, - дихання Мела було єдиною теплою річчю на багато метрів довкола. - Ти колись зустрічала людину, яка б вразила тебе наповал своєю добротою і турботливістю? Яка б просто без зайвих прелюдій і обіцянок погодилася берегти твої секрети і довіряла б тобі, більше, аніж собі?
- Ні. - Коротко відрубала я. - Такого не траплялося жодного разу...
- А зі мною трапилялося! Знаєш, буквально декілька днів тому.
Я зустрів дівчину, з якою я хотів би провести ще не один день, і навіть не одну ніч. Я знайшов ту саму вірну, шляхетну і неприступну панну, про яку мріяв ще зі старших класів! Той самий ідеал, якого на землі і бути не могло! Як думаєш, хто це?
Слова прилипли мені до стінки горла, як осоружний шматочок їжі, що його не можна було ані викашляти, ані ковтнути.
Запала тривала мовчанка.
Мел тепер стояв просто переді мною. Ще мить, і...
- Ти.
Його широкі, міцні руки лягли мені на спину і притягли мене до себе.
- Мел, послухай...
- М?
- Нещодавно я теж декого зустріла.
Серце під його курткою пропустило один удар. Я це почула, однак продовжила говорити.
- Я зустріла прекрасного, творчого, мужнього, і милого чоловіка, що завжди намагається бути максимально щирим з тими, кому дорогий. Я дуже хотіла б бути разом з ним, та й він, схоже, теж, але...
- Але?
- Але я боюся, що нам не варто цього робити. Річ в тім, що його, ну... можуть неправильно зрозуміти в суспільстві, а чимало фанатів відвернуться від нього. А він би цього дуже не хотів, тому що дуже їх цінує і любить. А ще в нього є маленька доня, для якої я навряд чи стану хорошою мамою. Все-таки дитині потрібна хороша і міцна сім'я...
- Тихо, тихо... - мій кумир обійняв мене ще міцніше.
- Ти не повинна за це переживати. Саме така жінка, як ти, і потрібна Дзвінці. А щодо меловінаторів, то це вже їх проблеми. Я сам обираю, кого мені кохати!!
Від його слів здригнувся дах, і голуби, що невеличкою зграйкою сиділи коло нас, піднялися великою рухливою хмарою в повітря.... і полетіли в нашу сторону!
- Холєра, обережно! - і мене вже повністю поглинули складки Мелової куртки. Навколо нас лопотіли голубині крила, а ми собі так стояли і стояли, аж поки птаство не зникло у небесних просторах, ставши крихітними цятками.
- То що? - він випустив мене і трохи присів, щоб наші лиця були на рівні. - Наскільки я зрозумів, наші почуття взаємні?
- Так, Костю, так! - я ненароком підстрибнула, і раптом... ми зіштовхнулися. Причому губами.
І ось Мел шось задоволено гмикає у поцілунок, а я просто мовчки смакую отими самими губами, пухкими і дитячими. Я точно знаю, що відтепер лише у мене на це є право, і ох... як же ця думка гріє мені серце!
: Pop | : darusempai28 (06.07.2020)
: 310 | : 1 | : 4.5/2
: 1
0
1   [Матеріал]
Як то кажуть - усе добре, що добре закінчується. А якщо при цьому ще й здійснюються заповітні мрії, то щастю немає меж. Головне - не відмовлятися від своєї мрії і йти до кінця хай там що!


[ | ]