У місті дощ не послухаєш. Звідусіль зайвий шум. Гул машин, особливо в центрі міста. Гомін з телевізора, гудіння комп’ютера, тріск радіо, тупіт та крики сусідів, ревіння, булькання, плямкання, сміх, стукіт і так далі. Навіть у здавалося б повній тиші все одно є шум, який приглушує дощ. Хіба що живучи на околицях міста можна вловити мелодію дощу.
А Тут, куди не дотяглись брудні лаписька цивілізації, ти можеш просто лежати на своєму ліжку і слухати, як плаче радіаційними сльозами небо.
По кімнаті танцює вітер, жбурляючи з кутка в куток фантик від льодяника. Зверху втомлено булькає-сопе Щур – найближчі кілька днів він буде зализувати свої рани після сутички з кровососами. За стіною ледь чутно гуде магнітофон.
Я давно шукав щось подібне. Ні філіжанка свіжої кави зранку, ні комфортне двоспальне ліжко з ортопедичним матрацом, ні чотирьох ядерний комп’ютер з потужною оперативкою – ніщо з цього не приносило мені справжнього задоволення. Я лише відчував себе невільним. Тяжкими ланцюгами мене сковували закони та правила. І обов’язки. Особливо вони. Їх було багато, і щодня з’являлись нові.
І я вирішив з цим покінчити. Послав комфортне житло, стабільну роботу та океан обов’язків у бісову сраку і гайнув Сюди.
Тут, де повітря просочене радіацією, не діють більшість правил і на кожному кроці монстри, я відчуваю себе зеком, якого випустили з тюрми.
Таким же вільним.
Крива тріщина перекреслює вікно, за яким кілька метрів вогкої трави з купою іржавого брухту і туман. Густа сметанка на землі, що здіймається у небо холодним паром, крізь який сіріють перші сосни лісу.
Я можу вічність спостерігати за дійством вільної від асфальту та бетону природи, і це не гірше якогось кулінарного шоу чи передачі про весілля по телевізору. Навіть краще. Розслабляє.
Дощ набирає силу і ранковий туман поступово тане. Небесні сльози вимивають сірість і довкола проступає зелень – усі відтінки зеленого. І шишки. Такі великі, що бачу аж звідси. Ненормально великі, проте красиві. Я їх збираю. Потайки, аби товариші не прознали. Вони прийшли сюди за грошима, втекли від проблем – нікого не цікавить така банальність як пісня дощу чи шишки.
Там я дихав вихлопними газами, терпкими жіночими парфумами і фаст-фудом. А Тут радіацією, лісом і запилюженим повітрям на базі.
Мої товариші часто говорять про свій дім, який вимушені були полишити, тужать за ним. А для мене дім – Зона. І я не збираюсь вертатись. Я житиму Тут, Тут і помру. Моя плоть стане добривом тутешній рослинності та їжею для живності.
Зона прийняла мене і вже не відпустить.