Пролог: «Щит, який не розуміє слова зламатись»

***

Поки наш герой довірився своєму коню та відключився, Інзерд був в самій гущі битви. Досвідчений генерал, він відразу зрозумів до чого йде результат битви – лави демонів розлетілися до дідька, а людська кіннота, подібно стіні, насувалась на них, зламуючи будь-який опір. Сивий старигань затрубив у сурму і до нього збіглось декілька десятків командирів. Впевненим та твердим голосом, незважаючи на те що він рідко відступав з поля бою, віддав наказ:

- Забираємось звідси куди подалі, передавайте наказ усім шеренгам на відступ. Відсурміть кінноті на повернення додому, краще програємо цю битву, аніж програємо армію.

Кивнувши, або сказавши щось на кшталт: «Так, пане», демони розбіглися по всім кінцям табору бліндарців, оголошуючи наказ. Ті, хоч й неохоче, та почали швидко визбирувати по всім куточкам залишки провіанту, те що не вдавалось взяти з собою – спалювали. Піднявши вгору бойові знамена та зібравшись у цілісну колону піхотинців, захищених по боках щитами, а спереду та ззаду кіннотою вони тихо та швидко почали відступати. По плану генерала Інзерда бліндарське військо мусило вдруге пересікти Діану через один з кам’яних мостів, а потім підірвати його. Бестінон залишався на поталу ворогам – хоча посланець вже відбіг у напрямку міста щоб усі жінки діти та старі змогли покинути його перед небезпекою захоплення. Ніхто ще не знав мотивів людей та їхніх цілей, а випробовувати долю не хотілось.

Решта демонів, котрі найбільше застрягли в баталії понесли куди серйозніші втрати. Найтяжче прийшлось графу сусіднього з Бліндаром Еспаси, по чуткам сам він загинув, а армія вже лежить у полі мертвою. Воно й не дивно – Еспаса знаходилась в місці висадки людей й вже тиждень як пала під копитами їхніх коней. Над столицею міста вивісили людські прапори – першими, хто ввірвався в місто були північні лицарі Святого Духа, а тому на цитаделі, себто головному замку міста, гордо стояло знамено з чорного полотна із сірим хрестом. Поки половина армій пішла на північ демонічних земель або залишилась грабувати Еспасу, то основні сили пішли далі, на Південь.

Поранений Азазелем блондин виявився досить вагомою особистістю. Після зникнення демона до чоловіка відразу підбігло дюжини чотири людей, серед них найбільшу увагу привертала гостровуха брюнетка. Жінка була вдягнута у зелений плащ-куртку із капюшоном, прикрашеними золотистими візерунками. Для зручності вона носила коричневі шкіряні штани та закриті коричневі туфлі. Знявши зелену рукавичку, вона доторкнулась до рани блондина, почавши її зцілювати. Але не вдалось – схоже меч демона був не такий вже й простий як здавався. Скрикнувши негарне слово, вона звернулась до чоловіка, вже більш заспокоєно. Її голос був подібний до звучання арфи, а дикція дозволяла розібрати кожен звук кожного слова:

- Міране, ти зможеш потерпіти? Схоже рани незвичні і я не зможу залікувати їх магічним шляхом.
- Нічого, я потерплю… - відповів синьоокий, затягуючи міцно свою рану білою пов’язкою. Та миттєво перетворилась на біло-криваву – лезо меча заділо вени та невелику артерію.
- Аредель! – почулось справа. Звертався до жінки лицар, той самий, що очолював загін вершників із сірими хрестами у селищі, спаленому людьми.
- Річард… я слухаю… - допомагаючи Мірану переступати крок за кроком до шатра, навіть не повернувши голову, сухо мовила брюнетка.
- Що із хранителем, надіюсь пан Міран почувається нормально? – незважаючи на холодність жінки, спитав чоловік. Це було швидше риторичне запитання – й дитині зрозуміло що зі зламаною ногою та глибокою раною в руці ніхто себе нормально почувати не буде – Нам вирушати далі?
- А що із цими язичниками? – спитав Міран, зупинившись та повернувшись до Річарда, схоже, що його ставлення до воїна віри було набагато тепліше, аніж ставлення Арделі.
- Розбиті, щоправда не повністю, найбільше хвилюють змієносці – мались на увагу війська графа Вогняного Змія – Вони найкращі серед усіх них.
- Не бери до голови, якщо я й не вбив їхнього очільника, то довів до стану каліки, вони нам не загрожують, не думаю що ти отримаєш щось краще за символічний опір. Можеш йти, йти й захоплювати ці темні землі та просвітляти їх світлом Істини.

Лицар лиш кивнув та пішов, а Міран й Ардель продовжили йти до шатра…

***

Пройшло декілька годин, люди вишукували довкола залишки військ демонів, а основна маса поперла далі, спалюючи все, що чинило опір на своєму шляху. А чинило опір ох як багато міст, королі людей вибрали далеко не найкращий маршрут – Бліндарське графство. Ця земля постійно була в небезпеці – то орда, то сусідні феодали, то міжусобиці. Але після об’єднання та початку формування нації ця на перший погляд незначна перешкода на шляху до столиці Імперії стала справжнім пеклом для завойовників – чим дальше йшли люди, тим менше залишалось неспалених самими ж демонами селищ, а міста, котрі покинули абсолютно всі жінки та діти стали справжніми бункерами, котрі не пропускали армію ворога, чинили затятий опір й не здавались до останнього.

Невдалі облоги сильно дратували і керівників походу і простих воїнів. Стали приходити до компромісів – після трьох днів невдалих штурмів Бестінон відкрив ворота, на умовах недоторканності більшої частини майна. Відразу стали з’являтися людські колоністи, прапори Бліндару знято й встановлено орлів. Засновано нове королівство людей, а королем виявився хоробрий лицар Зергмунд, котрий першим піднявся на стіни міста після останнього, вдалого штурму. Виявившись розсудливою людиною, він мирно обійшовся з населенням, хоча полум’я війни й спричинило декілька невеликих пограбувань.

Про Азазеля не було ні чутки, ні вістки, Інзерд вже був готовий поховати свого господаря, він заламував руки, кричав, злився, вислуховував плачі Матільди. Аж ось, нарешті, через тиждень після зникнення напівживого графа доставив до столиці Бліндару, Айренгарда, молодий демон-вершник, один з тих хто був недалеко від Змія.

Жовтоокий генерал швидко пошкандибав до входу в палац графа, щоб переконатися на власні очі що Азазель живий. За ним побігла й тітка графа, постійно вигукуючи щасливі фрази:

- Слава Богам! Він живий! Живий!

Біля воріт входу стояв довговолосий шатен, котрий й доставив Азазеля додому. Інзерд відразу ж потиснув його руку, твердо заявивши:

- Вік не забуду! Рятівник Бліндару! Ні! Рятівник Імперії!
- Заспокойтесь, генерале, я ж свій – на підтвердження своїх слів демон відсукав рукав своєї сорочки, демонструючи татуювання вогняного змія.
- Вогняний гвардієць… Ну тепер ясно, граф буде тобі дуже вдячний.
- Для мене було честю допомогти своєму господарю, більше нічого не потрібно – шляхетно відповів гвардієць, ставши в бойове «струнко».

Однак це не завадило герцогині обняти шатена, та так міцно, що той мало не звалився з ніг. Однак опісля цього демониця вирішила що хватає з парубка ласки та швидко розвернулась до графа – той виглядав не найкраще, не подаючи ніяких ознак життя, залитий кров’ю. Жалюгідне видовище, що ж тут сказати.

Відразу підбігли й клірики, які взяли свого господаря на носилки та понесли у палац. Через півгодини невдалих спроб вони повідомили, що ніяк не зможуть допомогти графу, окрім як промивання та перев’язки ран, що вони, зрозуміло, й зробили.

Схвильована Матільда швидко прийняла рішення та оголосила його:

- Він не виживе… не виживе… Потрібно везти Азазеля в Демонополь.

Шатен, що стояв поруч підтримав герцогиню, благородно додавши:

- Для мене буде честю охороняти графа і його любу тітку під час цієї подорожі.

Інзерд нервував, хоча й не знав що б це зробити. З одного боку це підриває бойовий дух солдат – переїзд можуть сприйняти за втечу, проте життя його учня важливіше, тому зваживши усі «за» та «проти» він лиш кивнув ствердно.

Поки готувався від’їзд, який не можна було відкласти, було оголошено, що правитель міста повернувся, однак не в найкращому стані, що вимагає його відбуття у столицю Імперії, для лікування. Найбільше генерал боявся, що розлючений натовп спинить карету із графом, вважаючи що той лише хоче таким чином втекти з міста, старий навіть приготував ударну групу кінноти для відбиття можливого нападу, проте виявилось, що народ довіряв своєму вождю – смирно стоявши на шляху, по якому проїжджала карета, демони віддавали шану графу, хтось вигукнув «Смерть ворогу!» - маючи злобу на того, хто посмів поранити Азазеля, а десь іще почулося «Процвітання Бліндару!»

Вигуки підтримали. Натовп почав вигукувати клич: «Смерть ворогу! Процвітання Бліндару!», усі здорові чоловіки, інколи навіть жінки та діти почали сходитися навколо Айренгардського палацу, вимагаючи зброї. Патріотичне піднесення надихнуло всіх – воїни та будівельники лиш пришвидшили укріплення стін, а Інзерд наважився вийти на площу, до, так би мовити, людей.

Поважний та сміливий, досвідчений і справжній патріот – він користувався повагою у бліндарців, особливо у айренгардців, котрих не раз звільняв від осад орди. Як тільки старий демон піднявся на майдан площі та підняв руки вгору, то всі в ту ж мить замовкли. Генерал знав чого хоче народ, а народ знав що він скаже, але промова є промова й мусила мати місце в цей тяжкий час:

- Жителі Айренгарду! Громадяни! Бліндарці! – голосно та чітко почав генерал, відлуння від його слів пройшлось по всій вулиці – Ми з вами маємо на плечах тяжкий камінь – наш славний правитель тяжко поранений, а ворог наступає та знищує наші землі! Але чи будемо ми, бліндарці, ті хто віками воював з усіма, хто наважувався напасти на квітучі землі наших предків терпіти це!? Звісно не будемо! Я знаю чого ви хочете, чоловіки! Ви хочете мати зброю! Ви хочете мати її, щоб захищати себе і свої сім’ї! Ви благородні та вірні графу люди, ви віками доводили Вогняним Зміям свою вірність, а тому нехай кожен побаче, що Змії покажуть свою довіру народу! Зброю кожному! Всі хто може тримати в руках меч – нехай бере його в руки та стає на захист дому свого і своїх батьків, і батьків його батьків! Смерть ворогу! – закінчив генерал, витягнувши різким рухом свій меч із кобури та підняв його вверх.

Демони в свою чергу відкликнулись хором на фразу Інзерда:

- Процвітання Бліндару!!!

Через декілька годин Айренгард перетворився на монолітний воєнний механізм. Не було практично нікого, хто не мав би в руках якої-небудь, але зброї. Під стінами міста та в середині зібрались війська з довколишніх земель – знамена гордо майоріли над синім небом, а солдати зайняли усі найвигідніші позиції довкола фортеці. Саме місто стояло на плато, що збільшувало його оборонні можливості. Ворог міг здалека побачити усе це та добряче подумати перед тим як йти в наступ.

Довго чекати не довелось – варта та розвідка повідомили що насувається армія. Досить скоро з околиць міста можна вже було відчути гудіння – лицарські коні скакали по землі, а на горизонті з’явилась курява – скоро вона вщухла, а захисники міста побачили сотні чи навіть тисячі знамен. Гучно гупали вояки в барабани, їхній ритм доходив аж до стін, пригнічуючи демонів. Весь горизонт був вкритий суцільною стіною людей, вони подібно до саранчі насувалися, втоптуючи в земля все, що стояло на шляху. Звук барабанів те лиш й робив, що посилювався, а іржання коней почало закладати вуха. «Бум-бум», «Бум-бум» - сотні барабанів створювали непоганий бойовий оркестр, у відповідь демони й собі почали грати сурмами та барабанами, деякі підрозділи почали співати бойові пісні. Короткий зміст однієї з них: воїн був вражений співом солов’їв, згадав про свою красуню-жінку та з чистою совістю йшов на смерть проти гігантської армії орди, однак герой-Беліал, родоначальник Бліндара, приходить на порятунок та знищує ворога.

Зараз демони воювали не з ординцями, проте люди в цей момент нічим кращим за орду не були – грабували не гірше та й вояк у них було значно більше.

Армія людей помаленьку підійшла під місто півмісяцем, оточивши його наполовину. Через деякий час до передового табору демонів прискакав посланець, що голосно та гордо заявив:

- Язичники! Здавайтесь і приймайте Христа, наші благородні королі обіцяють вам мир та життя, якщо ви погодитесь. В противному випадку чекайте лише смерті! Смерті та вічного горіння в пеклі!

Один з командирів, що був в таборі відповів від імені всіх не менш гордо та впевнено:

- Спробуєте взяти нас силою – помрете! Ми від своєї віри не відступимо і воріт вам добровільно не відкриємо!

Відверто здивована людина крикнула:

- Гідна відповідь схожих на пекельних чортяк потвор! Чекайте своєї вірної смерті, кляті язичники, вашого графа ми повішаємо першим!

Це було помилкою – у демонів були дещо інші звичаї і традиції, аніж у людей. Командир міг стерпіти образу себе та своїх товаришів, але образа господаря вважалась найбільшим порушенням посланця – таких відразу страчували. Не виявився винятком і цей випадок – декілька стріл вилетіли з табору та попали в голову і груди чоловіка, що якраз хотів повертатися до своїх. Декілька демонів вибігло із табору та підбігло до тіла, розлючено крикнувши: «Клята тварина, смієш ображати нашого господаря!», вони відтяли голову трупа та насадили її на палю. Один з них, найбільш сильний та хоробрий заліз на невеликий горбик перед військом людей і встромив палю у землю, на показ усім людям, а потім крикнув голосно:

- Це чекає кожного, хто посміє посягнути на честь нашого графа!

Опісля воїни сховались в таборі, а розлючені жорстокістю люди почали готуватися до рішучого штурму – на таку образу закрити очі було неможливо...