КЛИНОК КОРОЛЕВИ ДЕМОНІВ. ЧАСТИНА 1
31.10.2017, 17:21

Пролог: Мечем до меча

Чисте весняне повітря було приємно вдихати, погода була чудовою - вітру майже не було, пташки щебетали прекрасні пісні, а дерева пускали перші бутони цвіту. Долина виглядала мирною і процвітаючою, окрім хіба що згораючого внизу селища.

- Командир! Що робити з цими тваринами? - спитав хлопець, років 18, дивлячись на свого генерала.
- Виріжте всіх! Не жалійте нікого! - гаркнув басом вже сивий від своїх літ чолов'яга, однак це не завадило йому легким помахом свого меча відсікти голову бідного селянина...

Кам'яною дорогою в цей час йшло невелике військо, розміром в півтисячі воїнів, не більше. Кожна сотня гордо несла свій прапор, усі були одягнуті в більш-менш схожі сіро-помаранчеві кафтани та штани. Їхні тулуби були надійно захищені сталевими кирасами, а при боку кожного висів меч.

Та ці воїни відрізнялись від звичних нам. Деякі мали тонкий покрив шерсті, інші роги... Це були точно не люди. Особливо добре переконатися нарахунок цього можна було, поглянувши на двійцю, що очолювала загін.

Обидва пересувалися на високих та благородних конях чорної масті. Тварини були вкриті красивими шовковими плащами, що вражали розмаїттям кольорів та пишнотою гербів.

Перший з них був схожий на високого парубка в блискучих сталевих латах із золотими та срібними прикрасами на них в виді сегментів броні та гербу. Проте на його голові була пара чорних, як сажа, ріг. Очі яскравого янтарного відтінку показували всю бравість та відважніть демона. Основа носа була закруглена, волосся довге, як для чоловіка, насиченого чорного кольору. Він вів веселу та дружелюбну бесіду із своїм супутником - вовкоподібним воїном. У цього лице було Г-подібним, як у всіх із сімейства Вовчих, вкрите чорною шерстю, з відповідним вовкам носом. Очі жовтого відтінку із вовчими чорними зіницями, зуби так й виднілися загрозливо з пащеки. Обладунки товариша нічим не поступалися в красі та витонченості броні співбесідника. Вершники жваво говорили про останні події у їхніх землях:

- Зепар, я вік не забуду допомоги твоєї та твого славного батька. Я ваш боржник повік! - чесно заявив рогатий, поклавши руку на груди.
- Не варто, Азазель, я зібрав своє військо не так через союз, як через бажання допомогти другу - хриплуватим низьким тоном, відповів вовкодемон.
- Приємно це чути, та все одно дякую. Ці ординці вже геть знахабіли, пора би їх провчити - сказав чорноволосий.

Їхню розмову перервав селянин, котрий, незрозуміло, звідки вибіг під коней:

- Рятуйте! Благородні сеньйори! Рятуйте! - почав кричати божевільний

Різко зупинивши коня, Азазель зробив жест зупинитися воїнам позаду, що вже натягали луки та діставали мечі, готові порубати нахабу, як капусту.

- Чому ти вибігаєш на шлях війська та починаєш кричати? Чи геть з глузду з'їхав? Хочеш прийняти стрілу в голову чи як? - спитав обурений Азазель.
- Прошу, пробачте, сеньйоре! Пробачте! Та я рятуюсь від загарбників! Вони вирізали майже все селище на схід звідси та виловлюють решту!

Демон задумався, на думку відразу спали ординці, їхні швидкі та легкі коні звичайно могли з легкістю сюди добратися, проте за останні 20 років, що їх прожив Азазель, вони й близько не наближалися до цих околиць, грабуючи та розорюючи лише західні землі графства, а потім відходили назад у степи.

Проте думки Азазеля збив вовкодемон, котрий поставив чітке та логічне питання:

- Хто напав?
- Не...не знаю... вони.... дуже схожі на нас... але не зовсім... - відповів переляканий селянин.
- Що це означає? Говори зрозуміліше! - стримуючи рев, напруженим тоном спитав Зепар.

Та й цей діалог перервали. Воїн крикнув:

- Невідомі мені знамена на схід звідси, мій граф!
- Ясно, дякую, Ольвіусе - звернувся до вояки Азазель.
- Що накажете робити, мій граф? - спитався той самий воїн, стиснувши рукоятку свого меча.
- Продовжуємо рух, приготуйтесь на всякий випадок до гіршого! - з каменем на серці дав команду граф.

Загін продовжив рух, майже синхронно переставляючи ноги. Більшість війська була піша, а вершників лише 50-60. Їхній рух було важко не помітити, оскільки ніхто не давав наказу ховатися, та й не по-лицарськи все таки - підло підкрадатися до невідомих. Словам селянина мало хто повірив, все списали на проблеми з головою та сказали відправитися назад в селище, той, сумний, відбіг в сторону...
 

***

 


Солдати в селищі були зайняті розбоєм та грабуваннями, проте не помітити великий загін ворога було важко. Почалась невелика паніка, адже рубати практично беззбройних селян це одне, а битися із військовим загоном - інше. Але командуючий швидко заспокоїв усіх, переконуючи, що "ворогів Християнства" лише пара сотень і вони не зупинять "Воїнів Христа" на шляху їхньої "Святої місії".

- "Гарних же слів навчив мене той єпископ" - задоволено подумав чоловік, дивлячись як у всіх його підлеглих відразу піднявся бойовий дух.

"Візьміть зброю!", "По позиціям!", "Тягніть цього клятого воза сюди!" - лунали крики людей, солдати бігали всюди, виконуючи десятки команд офіцерів.

А демони вже все зрозуміли: будинки на околицях села перетворилися на згарища, десь виднілися трупи селян...

- Іменем Фламіни! - згадав Азазель про богиню вогню - Приготуватися до бою! Нікого не шкодувати! В полон не беремо! Перша фаланга - атака по лівому флангу, друга - по правому. Третя і четверта - по центру! Кавалерія обходить з правого флангу широкою дугою і б'є з тилу! Все ясно?
- Так, сір! - хором відповіли командири і погнали своїх коней до їхніх підрозділів.

Зепар також розгнівався, проте не так як Азазель, оскільки його батьківщина була далеко від цих земель, проте він підтримав друга, твердо заявивши:

- Ми з тобою хоч й не однієї крові, проте я готовий битися пліч-о-пліч та полягти в на цьому полі при потребі. За графа Бліндарського! Воїни! Готуйтесь до атаки!
- За сина герцога Олтинії - спершу викрикнули воїни про свого командира, а потім і про його товариша - За графа Бліндарського!

Армія почала активні рухи, які відзначилися неймовірною дисципліною. Не було ніяких зайвих зрушень, тільки те чого вимагала від них поставлена задача. Люди ж програвали в зібраності, та зуміли вистроїтися лише на правому фланзі до атаки полчищ демонів.

- Іменем Бога! Той хто відступить прирече свою душу на вічні муки в Пеклі! Ні кроку назад! Перебийте врагів Христа! Нехай язичники пізнають силу віри Христової і гостроту мечів захисників її! - крикнув священник, а сам почав задкувати до шатра генерала.

Хоч ця битва й не була масштабною - всього лиш 500 на 1000 воїнів, проте це була битва. Демони наступали під прикриттям щитів, проте нічого не могли зробити з магічними зарядами - ті пропалювали броню і скошували за раз по декілька воїнів. Можливо, вони б і програли, проте на цій ділянці бою знаходився Азазель, котрий то відбиваючи ці заряди, а то добрим словом підтримував своїх воїнів.

Мить до цього над його головою пролетіла вогняна куля, він же у відповідь й сам дмухнув полум'ям, збивши з толку на декілька секунд ворожі ряди. Проте цього було досить щоб підійти впритул до ворога. Зав'язалась сильна січа, мечі та лати людей виявилися не такими гострими та міцними як демонічні, тому ряди "воїнів Христових" швидко падали, як падає скошена пшениця в час жнив.

- Смерть Ворогу! - гукнув хтось із рядів демонів.
- Процвітання Бліндару! - підтримали воїна хором.

Нарешті, кіннота прорвалась через захист людей та напала з тилу на завойовників...

Ті спочатку намагалися щось зробити, проте згодом почали просто тікати через дірку в оточенні демонів.
Запах крові і звук стуку сталі. Брязкання мечів, тріскання кісток... Поле битви було жахливим, ті хто зумів прорватися починали схоплювати у свої спини ворожі стріли та з глухим звуком падали на землю. Наступаючи, демони протикали на всякий випадок кожний труп, що викликав у них підозри. Битва перейшла на центральну площу села, де люди захищали свій останній прихисток - генеральське шатро.

- Сір, ми не зможемо їм нічого зробити, що накажете робити? - спитав один із командирів.
- Чому ж не зможемо? Випускайте у них стільки стріл, скільки зможете, вершники нехай роблять постійні наскоки на ворога, а я... - янтарні очі загрозливо засвітилися, а погляд був спрямований на підвищену ділянку з північного боку села - Я дещо придумав. Де син герцога? Бельфегор відірве мені голову, а потім знову пришиє і відірве, якщо Зепара, не дайте Боги вб'ють.
- Лівий фланг найлегше зайняв усі позиції, усі говорять про якийсь двобій сеньйора Зепара та Великої людини.
- А де він? Де? - знервовано спитав Азазель.

Командир був розгублений тому що не знав місцезнаходження вовкодемона, проте на щастя для нього інший воїн підбіг до графа та крикнув:

- Граф Азазель! Сір Зепар поранений! Вас кличе!
- Де!? - викрикнув чорноволосий, взявшись рукою за рукоятку свого срібного меча.
- Біжімо, мій граф - сказав солдат

Не відповідаючи, Азазель відправився за ним, ступаючи то по землі, то по чиємусь трупу. Ось над головою пролетіла стріла...

 

 

 

***

 


Як виявилось Зепар уже лежав в швидко зібраному воїнами шатрі. Азазель увірвався туди, та підбіг до друга:

- Ти як? Рана дуже серйозна? - схвильовано спитав він.
- Та ні... - відкашлявшись відказав Зепар - Все більш-менш... Але той бій... Це було щось... Той виродок мав метри чотири ростом і сокиру метрів з три разом із ручкою. Сучий син! Я йому легеню проколов, а він мене через себе перекинув! Хвала вищим силам, я встиг відхилитися від його топорища, а потім встромив меч по рукоятку просто в груди. Але ця нечисть звалилась на мене і я ледь не задихнувся... - захоплено переповів все Азазелю Зепар.
- Хе-хе, бачу що з тобою дійсно все гаразд. Ну що ж, тоді ти тут лежи, а ми закінчимо почате - з полегшенням сказав Азазель.
- Триматиму тут за вас кулаки - усміхнувся у відповідь Зепар.

 

 

 

 

 

***

 


Поки люди намагалися прорватися через абсолютне оточення демонів, проте намарне, Азазель із двадцятьма вірними та дужими вояками піднявся на горб біля табору людей.

- Сір, звідси, будь би я на вашому місці, наказав розстріляти поганців із катапульти - сказав свою думку воїн.
- Мисліть простіше, хлопці! Навіщо зводити катапульту заради цих бездар? Краще беріть кресала і почнімо робити дещо веселіше та феєричніше!

Воїни почали штовхати великі клуби із сіном до горбу, Азазель робив це разом із ними. Він не вважав себе кращим, не хотів щось демонструвати, він разом зі своїми людьми виконував важливу роботу.

Через десять хвилин двадцать клубків було підготовлено, вони стояли за підйомом, тому люди нічого не бачили.

- Раймунд, від мого імені віддай Інзерду наказ почати наступ на південному боку. Нехай зробить все, лиш би ті вилупки зняли захист з півночі.
- Так, мій граф! - сказав солдат і побіг в обхід донизу.

Тим часом в шатрі людей йшла довга перепалка:

- Ну що тепер, панеотче? Де наш Бог? Ніде! Йому на нас начхати!
- Замовкніть, Генріху! Інакше інквізиція дізнається про ваші богохульні вислови!
- Вона нічорта не дізнається! Нас усіх переріжуть до біса! Просто слід відступати! Ваших Святих лицарів ніде немає!
- Закрийтесь уже! Не змушуйте мене вживати слова, що не красять священника! Чекайте! Вони прийдуть і тоді всім цим тварюкам настане кінець!

Аж раптом солдати повідомили:

- Вони зняли осаду із північного боку! Пора відходити!
- Це пастка! не рухайтесь! Стоїмо тут! Це ідеальне місце для вичікування, а поки будете тікати - отримаєте по головам декілька сотень, якщо не тисяч стріл!

Усіх їх перервав бойовий клич демонів - ті пішли у наступ.

Інзерд, як один з найкращих командирів Азазеля придумав геніальну ідею:

Демони одягнули на голови страшні маски розписані кров'ю ворога та почали безумно сміятися, наганяючи на людей велетенський страх. Ті не витримали і почали відступати поближче до північного проходу, в той же час змістившись та втративши бойовий порядок.

- Інзерд, хворий сучий син! От це я розумію творчий підхід до роботи! - сказав Азазель, а вся двадцятка підтримала жарт голосним сміхом.
- Підпалювати?
- Ні, почекайте, ще трошки... -зробивши жест "стоп" рукою, сказав Азазель та продовжив спостерігати за людьми.

Воїни були на межі, аж раптом один із демонів-магів промовив закляття та викликав спалах вогню, а декілька десятків воїнів позакидували в ряди ворога відрубані голови їхніх побратимів...

От тут то нерви в більшості й не витримали. Вони почали безладний відступ до північного виходу під гору.

- Почали! - сказав Азазель та дмухнув полум'яним диханням по солом'яних снопах.

Кресалами підпалили свої снопи й воїни, а потім поскочували їх на ворогів.

Знизу Інзерд дав наказ кінноті підготуватися до нападу, а лучникам- розстрілювати ворога.

Тотальна перемога демонів була неминуча, солдати що бігли нагору отримували хто страшні опіки, хто стрілу в спину, а решту перебила кіннота...

Командира людей Генріха та священника взяли в полон, решту, як "свиней не здатних битися ні з ким окрім бідних селян" жорстоко повбивали. Азазель особисто слідкував за кожною відтятою головою.

-Сір. Цей чоловік, можливо, зґвалтував декілька демониць та вбив дюжину дітей.
- І? - холоднокровно спитав Азазель.
- Що накажете робити?
- Здеріть з нього шкіру, а "апарат" відітніть та спаліть на його очах.
- Але такі катування заборонені володарем Темряви.
- А на цих землях володар я. Виконуйте, під мою відповідальність.
- Слухаюсь, мій граф.

За цим чоловіком Азазель вже не дивився, він спокійно пішов до шатра, слухаючи жахливі крики бідолахи, та роздумуючи що слід було робити далі.

Бій був виграно, але війна лише почалась...

 

 

 

 

 

***

 


Спалене селище вже годину як було покинуте Азазелем та компанією. Трупи своїх вони повантажили на вози, щоб достойно поховати героїв, а селян віддали в руки богині Фламіни - спаливши дотла мертві тіла.

Солдати людей так і залишились лежати на землі, а стерв'ятники почали злітатись на свій обід. Проте піру не відбулося, тому що невідомі лицарі у сяючих обладунках та сірих туніках, на яких красувалися сірі хрести, розігнали птахів.

Знаменосець, що йшов попереду, спішився й не випускаючи з рук знамено - сірий хрест на чорному фоні, почав розглядати місце бою. Його лиця не було видно через залізне забрало, однак командир досить чітко почув його твердий та холодний голос:

- Брате наш, Магістре Річарде, схоже ми спізнилися.
- Згоден брате... - з ноткою суму підтвердив магістр.

Навідміну від звичайних лицарів цей мав на шоломі два золотих півмісяці із хрестами всередині. На його вищий статус також вказували й інші прикраси - не срібний, а золотий девіз на кирасі "Pro Fide, Lege et Rege" - "За Віру, Закон і Короля". Його меч також був краще оздоблений коштовним камінням і золотом.

Це були члени ордену Північних Лицарів Святого Духа та Діви Марії - добрі до християн та безжальні до язичників. Орден відмінно піднявся в грошах та силі за рахунок боротьби із язичниками серед людей, а тому монархи вирішили використати його й тут, як грізну зброю супроти демонів.

- Що накажете робити, брате-Магістре? - спитався той самий знаменосець.
- Те що передбачено робити статутом у таких випадках, брати мої. Берімо ж в руки лопати та поховаймо цих християн так як це належить, оскільки як не ми - то хто? Вони померли за благородну справу та достойні на гідну процесію.

Без жодних заперечень уся сотня вершників спішилась та почала збирати тіла по всьому селищу, хоч вони й могли з легкістю догнати ворога та затримати до підходу основних сил. Почалась монотонна та довга процесія - хтось копав могили, хтось готував хрести, а хтось відспівував загиблих, адже хоч лицарі й були воїнами, та окрім цього вони були й ченцями.

 

 

 

 

 

***

 


Військо Азазеля та Бельфегора відходило до Бестінона - великого міста на кордоні графства Бліндар та Аквітанія, де розраховували на велике підкріплення та підготовку до війни із людьми.

Янтарні очі дивилися кудись в далечінь, Азазель повністю довіряв своєму бойовому коню, а сам роздумував над подальшими кроками та аналізував ситуацію:

- "Ми в великій задниці чи не дуже? Варто буде допитати тих людей, вони могли не просто так закритися в таборі. Вони точно чогось чекали... Або когось. Можливо, за нами вже почали погоню, проте якщо зможемо перейти ріку через дві-три години без пригод, то будемо в місті з провіантом і постілью за міцними стінами, де зможемо почати збирати дійсно велике військо... Ну..... поживемо - побачимо, сподіваюсь вдача буде на нашому боці."

Через чотири години загін демонів нарешті досягнув своєї цілі - широкої річки, що звалась Діаною та простягалась по всьому Північно-Західному Аллонею від Кобальтових гір та впадала в Вестмер. В цьому місці ріка була досить широкою, однак глибокою, течія була повільною і вода ліниво текла на південь. Звичний міст в виді арки побудувати було неможливо, оскільки арка не могла перевищувати довжину в тридцять метрів. Тут користувалися плотами, що переправляли невелику кількість осіб та вантажу з одного берега на інший.

Спершу почали переправляти обози та поранених, усі здорові воїни залишилися стерегти переправу. Поки що ворога видно не було, але все може бути. На тому березі річки їх чекали могутні стіни Бестінона - головного міста цієї провінції. Поки пліт повертався з іншого кінця річки солдати обговорювали останні події, хтось вичищав свою зброю та лати, а хтось намагався розвіяти загальний сум піснею чи жартом.

І ось, нарешті, прибув довгоочікуваний пліт. Загін ледве вліз на нього і десятки два бравих воїнів відштовхнули конструкцію від берегу.

Інзерд був окрім генерала зі свити Азазеля ще й його старим товаришем, одним з перших хто підтримав молодого правителя в боротьбі за графський престол. Він звернувся до свого господара, спробувавши підбадьорити:

- Я чув, що твоя тітка зараз в місті. Непогана можливість побачити її в живу, чи не так?
- Тітка... Яка тітка? Хіба в мене є ще хтось окрім брата? - здивувався молодик, напруживши розум аби пригадати хто ж це міг бути.
- Чи ти напився, дурню? Матільда ж твоя тітка, геть забув? - не як підлеглий, а радше як старший спитав Інзерд, стукнувши своєю мускулистою рукою графа по плечу.
- Матільда... Це та яка відмовилась прийняти мене після смерті матері? - спитав граф у сивого генерала.
- Ну от. Це вже краще. Правда, ти не можеш знати як вона виглядає - я показував твоїй величності лише листи герцогині до батька твого - задоволено підмітив демон.
- Дарма вона відмовилась від мене... Виріс би нормальним, а не сиротою.
- Не факт, що ти зрозумієш це скоро, але те що вона відмовилась взяти тебе під свою опіку лише на краще, повір вже старому.
- Хе... Поживемо - побачимо - з сумом сказав Азазель. Він ніколи не мав батька - той просто зненавидів сина через якого мати померла після пологів. Відісланий в далекі західні куточки графства, можливо, Азазель би загинув під час чергового наскоку орди, проте Інзерд - він тоді був молодий та шляхетний воїн, взяв дитину під свою опіку.

Проходили роки - хлопець гартувався. Почав вдало відбивати напади ординців, а згодом навіть наважився вчинити декілька походів в їхні степи - здивувавши всю Імперію своєю хоробрістю. Граф не забув про всі ці речі, котрі для нього зробив Інзерд, а тому зараз старий має титул, землю та повагу свого правителя.

Ось пліт й причалив до іншого берега. Військо зійшло на землю, деякі навіть поцілували її. Командири віддали наказ продовжити рух до Бестінона, того можна було вже добре роздивитися - місто не було аж надто великим, проте далеко не маленьким. На вежах гордо висіли знамена Вогняного Змія - тобто роду Азазеля. Чим ближче підходили воїни до стін, тим уважніше за ними спостерігали охоронці міста. Проте як тільки забачили самого графа, то відразу почали піднімати браму, солдати побігли до дому мера - сповістити про те що володар тут. Інші стражники почали бігти вперед загону та розчищати дорогу від жителів - усі бажали прислужити своєму правителю.

Азазель разом зі свитою вступив в місто та розглядав жителів. Ті були чомусь налякані, тому граф Підняв руку та привітливо посміхнувся, чим трохи розрядив обстановку серед міщан.

Так вони пройшли до центру міста, де при вході в ратушу їх очікував мер міста та ще декілька знатних осіб. Вони поклонилися своєму володару, але Азазелеву увагу відвернула одна дама серед них.

Це була точно знатна леді, про що можна було здогадатися з багатого вбрання. Руде волосся було зачесане в вогняну квітку, дама привітливо посміхалась, а її фіалкові очі заворожували графа. Блідолиця та струнка, з досить великим бюстом, декольте гарно розглядалось через квадратний виріз у оранжевій сукні. Демон міг з відстані декількох метрів почути прекрасний аромат, що відходив від леді, аж нарешті Інзерд зміг вивести свого господара із задуми, стукнувши в спину та шепнувши на вухо:

- Сподобалась власна тітка? Гарний початок, графе, гарний.
- Е... Точно? - прошепотів у відповідь повернутий до тями граф.
- Точніше не буває, бачиш герб на правому боці? Це вона - герцогиня Матільда, більш відома як Полум'яна леді.

Справді, на правому боці демонесси красувалися дві золоті коронки, а над ними розмістилась маленька пташка - синичка.

- Вітаю, любий племіннику - солодким голосом сказала герцогиня, підійшовши до графа, той якраз зліз із коня.
- Радий вас бачити, тітко - привітливо відповів Азазель, стримуючи бажання спитати "Чому? Чому ти не захотіла взяти мене до себе тоді, двадцять років назад?".
- А ти виріс мужнім, по тобі й не скажеш що ще юнак - вихваляла вона родича. Азазель чув що Матільда бездоганна актриса і не міг зрозуміти правда це чи лише підлабузництво. Однак в одному він був певний - йому приємно це чути.

Мер щось розгублено бормотів перед своїм графом, але той навіть не вслухався в його слова. Його цікавила лише здатність міста вистояти можливу облогу та кількість воїнів, котрі край зможе передати йому на благородну справу - вигнання загарбників із бліндарської землі.

Молодий, проте вже досвідчений полководець, Азазель відчував нутром - скоро буде така велика битва, котрої не було на Західному Аллонеї ціле тисячоліття...

 

 

 

 

 

***

 


Затишна та тиха обстановка всередині ратуші заспокоювала. Гостям запропонували теплий чай, на що ті з задоволенням погодилися. Через хвилин десять в їхніх руках були чашки з гарячим напоєм, котрий виділяв чудовий квітковий аромат.

Самі гості сиділи в зручних різьблених кріслах, можна було би розслабитися та поговорити на якісь побутові теми, та нажаль не на часі були такі розмови - в руках демонів знаходилось двоє ворогів, котрих варто було допитати.

- Хочеш робити це зараз? - спитав сивий Інзерд у свого графа.
- Часу потім не буде, чом би й ні - відповів чорнорогий, зробивши ще один ковток приємної на смак суміші.
- А можна подивитися на цих людей? Я ніколи не бачила їх раніше - спитала герцогиня, сконцентрувавши погляд на племіннику.
- Вам воно потрібне, тітко? Я, звичайно, не маю права вам забороняти, якщо бажаєте їх побачити, то будь ласка - все пояснив Азазель, а потім наказав меру - Підготуйте, на всякий випадок, місто до облоги, зберіть воїнів, а ми поки що займемось полоненими.
- Так, мій граф - відповів мер, поклонившись та вийшовши з кімнати.

За ним вийшли й усі решта, йдучи погано освітленим коридором до підземелля ратуші. Свічки не могли забезпечити чогось кращого, ніж слабенького освітлення, що розсіювалось за декілька метрів від них.

Підійшовши до спуску вниз, Азазель впевнено покрокував вперед, взявши лежачий на поличці факел.

- Ой... як тут брудно - обурено відказала Матільда, піднявши кінці свого плаття догори.
- Темниця ж, моя пані - пояснив Інзерд. - Дивіться уважно під ноги.
- А... так... Ой! - тільки й почулось від демонесси, як вона спотикнулась і полетіла вниз просто на Азазеля.

- Ловлю! - демон блискавично швидко та акуратно піймав у руки герцогиню. - Можливо ви все ж таки підніметесь на верх, та почекаєте нас?
- Ні-ні-ні - сказала Матільда, ставши на ноги та зробивши заперечний знак руками. - Людину я кожен день не бачу, а хотілось би знати про них більше.

Група продовжила рух вниз, ставало дедалі темніше, а тому Азазель дмухнув на факел і той загорівся від полум'яного спалаху. Все довкола стало відразу краще видно: стіни покриті мохом, стеля також, тут було вогко та сиро. Словом темниця як належить - без комфорту та така, що пригнічує дух.

Внизу було декілька коридорів, однак графа цікавив лише той прохід, в кінці котрого виднівся слабенький вогник.

Продовживши крокувати на зустріч цьому світлу, граф та його супутники наближалися до світла, раптом вогник заворушився, а появилося ще декілька вогників. Два з них почали зближення з групою, аж ось вони побачили один одного.

Двоє вартових поклонилися, а той що стояв правіше доклав:

- Мій граф, в'язні в камері. Ви бажаєте почати катування чи просто поговорити?
- Поки що я просто побалакаю з цими істотами - одказав граф, поправивши комір сорочки.
- Ми можемо заходити? - спитала Матільда, подивившись на двері камери.
- Так, чому би й ні, дозвольте, але я ввійду першим, в цілях вашої ж безпеки - Азазель сумнівався в покорі ув'язнених, а тому не хотів наражати жінку на небезпеку.

Старі, важкі, дубові двері з трудом погодилися відчинитися, при цьому вони голосно скреготіли. Граф потягнув їх на себе і відчинивши камеру, подивився всередину.

На ліжку сиділо двоє людей - один, старший, сперся на кам'яну стіну, а інший, молодший, сперся на саморобну тумбу, що більше нагадувала старий, нікому не потрібний, гнилий ящик.

- А... Хто це? - спитав один із в'язнів, нажаль, не всім була зрозуміла людська мова, а тому охорона з осторогою глянула на графа.
- Вони здивовані тим що про них згадали, все гаразд - демон застрибнув в приміщення та звернувся до людей ламаною латиною, котру, як він сподівався хтось із них мусив знати.

Колишній священник відповів своєму поневолювачу:

- Ваша вимова препаскудна, але зміст мені зрозумілий. Чого ви хочете від Христових воїнів?
- Христові воїни знищили селище. Моє селище. Я б з задоволенням дізнався причину такого нахабства.

Сидячого поруч з священником воїна зацікавила герцогиня, що уважно розглядала його. Він посміхнувся і отримав посмішку навзаєм, а після цього звернувся до священника:

- Я не збираюсь терпіти якісь муки цих істот. Кажи йому все що ми знаємо, я відчуваю його дух. Може він й здається тобі шибайголовою, однак будь певен, що при потребі накаже здирати з твого жалюгідного тіла шкіру, а рани посипати сіллю.

Панотець подивився на командира, як на зрадника, однак в мозку дійсно зародилась думка, що йому катування не потрібні. Постаравшись надати своєму голосу максимальної впевненості та правдивості, він знову заговорив на латині, звертаючись до демона:

- Люди бажають знищити ваш рід во ім'я Господнє та золоті копальні на півночі вашої країни. Ми маленький загін, котрому було дано завдання вбивати всіх кого знайдемо. Я не знаю числа нашого війська, проте воно досить велике. Частина перейшла непрохідні колись гори, що ви їх називаєте Кобальтовими, а частина зробила морський похід по Остмеру, ми зазнали деяких лих під час переправи, проте зараз готові продовжувати війну.

Азазель не був досконалим знавцем латини, він лише почав вивчати цю мову, а тому зрозумів ледь чверть з того що мовив полонений. Проте будучи особистістю не дурною він відразу з'єднав деталі докупи.

"Золото", "Похід", "Знищити", "Море", "Гори". Все ясно. Це війна.

- Ви даремне прийшли на нашу землю. Вас чекає поразка - сказав граф.
- Любий Азазель, не зробиш для мене ласку? - спитала Матільда.
- Так, звісно, все що в моїх силах - щиро відповів граф.
- Відпусти їх - жалібно мовила вона, жалібно подивившись на родича.
- Ну... я... - завагався демон.

Матільді цієї слабини й потрібно було, вона добила свого племінника благаючим поглядом та парою фраз.

- Ех... Гаразд... Навіщо це тобі, тітко?
- Я відчуваю, що цей солдат мусить жити - загадково відповіла герцогиня.

Азазель вирішив, що двоє полонених, котрі вже не представляли ніякої цінності не коштують погіршення відносин із родичкою, а тому віддав наказ таємно відправити людей від гріха подалі на схід, нехай шукають своїх.

Гінці вже години чотири як розбіглися по всім куточкам Імперії. Біля Бестінона почали з'являтися перші полки інших феодалів. Кількість знамен перевищила сотню, під містом було розгорнуто великий табір, з висоти пташиного польоту армія здавалась мурашиною, проте 30 000 воїнів це вже не жарти. Однак Азазель не наважувався чогось здійснювати, він продовжив очікувати в місті, приділивши час тітці. Та постійно гула про те що молодому парубку необхідна пара, сімейне гніздо, потомство...

Але молодого воїна це зараз не дуже хвилювало, в основному він поглядав в моменти таких бесід на державні папери та пропускав більшість фраз жінки повз вуха.

- Ти мене не слухаєш? Ну звісно! Що там знає дурна тітка! Я найрозумніший та найхитріший! Твій рід може закінчитися через те що ти затягуєш із сім'єю! З Вогняних Зміїв ти останній чоловік! Хочеш щоб він обірвався?
- Тітко! А вам яке до того діло? - спитав, майже піднявши голос, Азазель.

Демонесса сіла поруч із ним та подивилась прямо в очі:

- Ти... ти єдина дитина, котра в мене залишилась... - слізливо мовила вона.
- Не хвилюйтесь. Для вас я виживу - обнявши її, пообіцяв граф.

Інзерд часто бачив ці сцени, та хихикав тихенько, іноді ловлячи злісні погляди свого вихованця.

 

 

 

 

 

***

 


День минав за днем, військо росло на очах буквально: то з заходу підійде сотня, то з півночі з'являться декілька десятків. Отже, справи йшли добре, феодали були раді поживитися чимось в цій війні, а тому з задоволенням збирали свої маленькі ватаги вояк в військові загони, а ці загони формували армію. З незвичного для нас слід відмітити, що демони часто користувалися прирученими вовками та драконами. Красти яйця у драконів справа майже рівна суїциду, однак винагородою через декілька років ставав дуже вірний вогнедишний звір, що вселяв в ворогів великий страх та розплавляв лати бідних воїнів. Молоді дракони ще не мали надто міцної луски, проте чим старшими вони ставали тим краще витримували різні механічні ушкодження. Для спеціально вирощених не були страшними ні стріли ні каміння, а тому довелося шукати способи боротьби з грізними супротивниками. Ними стали герої - воїни, що досягли високої майстерності у володінні магією та зброєю, розпечене залізо та кипляча олія. Остання була смертельною для драконів, оскільки осліпляла тварину та розтікалась по всім щілинкам у лусці, що завдавало страшної шкоди як вершнику так і дракону.

Вовки - це альтернатива коней. Їх виводили на півночі Імперії, де лютий холод та велика здобич змусили хижака окріпнути за збільшити об'єми. Вони були майже як дорослі коні заввишки, а деякі навіть перевершували їх. Своїми грізними пащеками вовки перетворювали добре захищених лицарів у купу брухту та фаршу.

Усі ці звірі сиділи в клітках, хоча ставлення до них було добре, але безпека та контроль над ними були важливішими - годували їх з відстані, за допомогою палок із м'ясом. Брали великі щити щоб не засмажитися живцем у випадку якщо дракон вирішить перевірити вас на міцність своїм вогнем. Не рідкими були фатальні випадки, але, на щастя, не зараз, коли кожен воїн був на рахунку.

 

 

 

 

 

***

 


Азазель спостерігав за військом - він давно перестав бути лідером всіх воїнів, оскільки прибули вищі від нього рангом. Демона було назначено керівником ледве чверті правого флангу, тобто по суті він із 90 000 воїнів під його командуванням були ледве п'ятнадцять тисяч. Другу половину бліндарської армії передали під командування його брату - особистості далекій від військової справи. Та й взагалі якщо дивитися на командування армії демонів, то воно більше цікавилось поділом ще неіснуючих трофеїв, аніж створенням ефективного плану дій.

Граф був постійно на нервах, а Інзерд намагався заспокоїти господаря:

- Я тебе розумію, хочеться більшого, ніж командування флангом, але ти ще надто юний для більшої відповідальності.
- Отже... Отже я бездарний, так!? - рикнув демон.
- Ні, я не хотів тебе образити... - вибачився сивий генерал.
- Ай... пробач, я не хотів. Просто поводження генерального штабу мене бісить! Та як можна говорити про трофеї коли ми ще навіть війська того в очі не бачили! - продовжував сердитися Азазель, копнувши ногою бочку. Та відлетіла об стінку та розлетілась на друзки.
- Спокійно, хлопче! Пам'ятай, що ти як не крути, а залишився прикладом для всіх бліндарців! Наші воїни повинні бачити розважливого та спокійного лідера, котрий вселяє в душу впевненість та відвагу, а не гнівного юнака, що не здатен зробити щось краще, аніж розбити бочку - вже без жалю, як батько, висварив Інзерд свого вихованця.
- Ти правий... як завжди... Я дурень котрий ні на що не здатний, а всі довкола генії і, звичайно, знають краще за мене, що слід робити!

Ображений граф швидким кроком вийшов із кімнати, попрямувавши на вулицю.

- Що це на нього найшло? - спитала Матільда, що якраз зайшла в приміщення. - Ледь не збив мене з ніг, не привітався... Щось серйозне?
- Не беріть до голови - махнув рукою старий демон - Він злиться тому що отримав не зовсім ту посаду в війську на яку розраховував. Амбітний... ох який же він амбітний. Це звичайно добре, але не означає що можна довірити двадцятирічному шмаркачу армію в сто тисяч голів.
- Але ми з вами добре знаємо, що Азазель хоч й молодий, проте геть не шмаркач та не дурень. Вся Імперія була вражена його нахабними походами в степ, до цього ж ніхто навіть не намагався перечити орді... - захищала свого племінника тітка.
- Хе-хе. Так, славний був час. До того ж не так давно - з радістю згадав Інзерд. - Однак, його похід надто прикрашений. Взагалі дивуюсь як він вийшов звідти живим. Тоді я поїхав по справам в столицю, а цей йолоп під емоціями попер в степ. Щаслива випадковість, неочікувана наглість, його та хоробрість загону. Три речі, що дозволили провернути це дільце. Потім вони гнали як дурні додому, тому що хан зібрав силу силенну вершників... Цілу тьму! І знову йому пощастило - сучий ординець раптово помер, а решта почали міжусобицю.

Поклонившись, Інзерд вийшов з приміщення, а Матільда, добре все проаналізувавши, також попрямувала по своїх справах.

 

 

 

 

 

***

 


Пройшов ще один тиждень... до лицарства демонічного приєдналось ще біля 30 000 вояк. Всім остогидло дармувати в таборі і вони вирішили піти самостійно.

- Якщо прокляті люди такі боягузи, що не наважуються напасти на нас, то ми самі підемо і перерубаємо цих слабаків! - крикнув хтось із генералів.

Його почули багато вояк та підхопили вигук: "Смерть людям! Підемо та розіб'ємо їх!". Військо висунуло ультиматум, мовляв якщо не йдемо зараз, то вони зберуться та підуть по домівках.

Декілька герцогів та графів, включаючи Азазеля, запропонували стратити перед всіма заколотників. Та більшості командування також хотілося величі, слави, трофеїв... Герцог Марбасс навіть звернувся до Азазеля зі словами:

- Звичайно ти хочеш продовжувати тут дармувати! Ти ж вже ходив у степ, взяв велику здобич! Навіщо тобі ризикувати своїм життям?! Хочеш - сиди тут, а ми підемо! Богами клянуся, підемо!
- ТАК! ТАК! ПІДЕМО!!! - закричали всі хором.

Азазель дуже добре запам'ятав цього Марбасса, сприйнявши образу досить близько до серця. Однак проти більшості він не смів піти. Та й залишитися тут з бліндарцями - а їх було біля 30 000 також не вихід. Це ослабить військо демонів і тоді вони будуть приречені на поразку, а так ще будуть шанси.

Інзерд звернувся до свого вихованця із мудрою пропозицією:

- Кидай цих дурнів! Кидай! Чує моє серце, що дурницю втнемо як підемо з ними! Краще в випадку поразки наших "друзів-товаришів" приймемо удар на своїй землі. Ми її добре знаємо, набудуємо ще більше фортець, укріпимо старі. Ніхто нам не всадить клинка в спину - орда роздробилась, ці дурні якщо зазнають поразки то й не пікнуть.
- Та чи це правильно, старий? Адже вони як не як, а наша кров. Паскудна, але рідна. Якщо підемо із ними, то будемо мати більше шансів на перемогу - сказав Азазель.
- Ех... Роби як знаєш, малий. Я з тобою хоч на край світу, хоч в жерло Ельзи піду! - стукнувши по грудях, пообіцяв Інзерд.

Стояла непогана погода - сніг розтанув, світило сонце. Початок весни - непоганий час для великої битви. Все воїнство швидко зібралось, посідало хто на воза, хто на коня, а хто просто шкандибав за нми та й рушило. Йшли демони недовго - години зо три, як побачили ворожі стяги на горизонті. Місце було не дуже вдале для оборони - луги із невеличкими кущиками, а як виявилось у людей було ну дуже багато кінноти. До того ж добірної - обладунки людських лицарів так й блищали на сонці.

Граф був верхи, та спостерігав за всім цим - він був вражений числом ворогів. Звернувшись до Інзерда, мовив:

- А й справді їх багатенько... Напишу я краще тітці листа, хай збирається та їде на південь.
- Мудре рішення, не хороше то буде як ваша люба родичка в облозі залишиться. А я то духом чую, що не стримаємо цих полчищ. Погане в нас місце - їхні коні просто розтопчуть нас - схвильовано говорив сивий демон. Він не був боягузом, просто оцінив шанси своїх побратимів як стратег.

Згодом прийшов від головного шатра наказ - розбити табір та виставити вартових.

- От боягуз. Ставить ставку по центру, хоча командує лівим флангом - звернув Інзерд увагу на одну із палаток, де майорів знайомий демону стяг.
- Вони всі так чинять, старий - з сумом підмітив Азазель.

Справді. Практично уся знать сховалась у центрі війська, не бажаючи ставити своє благородне життя під загрозу. Лиш декілька справді хоробрих правителів виставили свої шатра там, де належить, Азазель також не барився і розмістив свою ставку на правому фланзі.

Люди також розклали табір... Демони пильно стежили за ворогами, а деякі показали вгору й тоді багато хто помітив гігантських соколів та яструбів, що вели повітряну розвідку над демонічним військом.

- Собаки! Спустіть на них драконів! Нехай порвуть цих пернатих до дідька! - крикнув хтось.

В лічені секунди три клітки з шумом відчинили й на них сіло по два вершники - один керував, а інший вів стрільбу з лука або магічного посоха.

Дракони швидко піднялися в повітря. Зав'язався повітряний бій. Яструби не поступалися молодим вогнедишним в розмірах і досить вдало уникали атак, а самі непогано ранили драконів гострими пазурами. Деякі йшли на таран та били в крила за допомогою дзьобів.

Проте ні одна із армій не зрушила з місця. Усіх цікавила бійка в небесах. Через хвилин п'ять стало ясно що це нічия - ніхто не одержав перемоги, але обоє груп спустилися, всі в ранах, на землю. З обох сторін їм відразу почали надавати необхідну допомогу, змащуючи рани та накладаючи пов'язки.

Сонце почало сідати... Якийсь учений астроном, що незрозуміло звідки з'явився, попросив прийому до генералів. Ті неохоче прийняли вченого, а той поклонився та мовив:

- Ці істоти прийшли до нас з далеких земель. Там де вони живуть зараз сонце стоїть в зеніті, а тому поки ми будемо спати вони будуть повні сил та перерубають нас!
- З чого взяв ти таку дурню? - мовив якийсь невіглас-дворин. - Як ніч скоро в нас, то й всюди буде ніч.
- Чи сам ти не дурень? - спитав Азазель, зважаючи на його авторитет, ніхто не посмів закрити рот молодому графу. - Земля кругла й це науково доведено, залишилось лише показати на ділі, спорядивши судно, що попливе на захід й припливе зі сходу...
- Охохо! - засміявся дворин. - Кругла земля! Ну ти й насмішив мене! Як вона кругла, то чого ми всі ще не позлітали з неї?

Всі довколо, крім деяких начитаних демонів, засміялися в повний голос, а граф лиш кивнув астроному і пішов у свою частину табору.

Діставшися до своїх воїнів він наказав:

- Всі відпочивайте! Даю вам час до години після опівночі, а тоді стаємо до зброї і готуємось до можливої атаки, зрозуміло?
- Так, наш граф! - хором відповіли командири, побігли передавати наказ солдатам.
- В чому справа, малий? Хто в ночі напад чинити стане? - спитав Інзерд.
- Буде напад, старий. Ти чуєш серцем, що ми програємо, а я серцем чую, що нападуть люди. В них інший режим встановлений був усе життя. Нападуть біля другої ночі, запам'ятай мої слова.
- На що сперечаємось? - спитав заінтригований генерал.
- Віддам тобі увесь свій винний погріб як виявиться що помилився! - твердо заявив Азазель.
- Ха-ха? Знаменитий погріб вин графа Бліндару? Ну то я ставлю продукт, що виготовить моя пивоварня за наступний рік і те що є у мене зараз, згода? - простягнув руку демон.
- Згода! - потиснув руку вихованець.

Вони обидва також пішли відпочити, хоча Інзерд й надалі не дуже вірив в слова графа. Через чотири години усі побудилися та стали готуватися до оборони.

Солдати повдягали лати, взяли щити й списи, лучники набрали сагайдаки повні стріл, а кіннота по наказу Азазеля сховалась за групою кущів, що стояли правіше од табору й мусила вискочити зненацька по звуку сурми.

Все зорганізувавши вони почали чекати... Пройшло десять хвилин... двадцять... півгодини... сорок хвилин...

- Коли будуть твої вороги? Може ти сьогодні напився? - спитав із насмішкою Інзерд.
- Будуть... зараз... почекай...

Через двадцять хвилин граф вже й сам засумнівався, аж ось почувся тупіт копит... багатьох копит... А потім забили барабани та задули сурми! Почувся грізний клич лицарства:

- Во ім'я Господнє!

Атака була проведена по всім флангам, але Азазель завбачливо наказав своїм підопічним під страхом образ зі сторони воїнів із інших флангів, позбуджувати їх, а тому лицарі Христа замість легкої перемоги отримали: хто стрілою в лице чи грудину, хто списом в тіло, хто мечем по шиї...

Несподіваний напад зірвався, проте вистояли лише приготовлені до бою бліндарці, а центр та лівий фланг відступили з велики втратами назад. Азазель був приголомшений напором воїнів, що не знали ні болю ні страху, а за віру готові були віддати життя не один, а сотню разів.

Їх не спиняло ні магічне полум'я, ні блискавки, ні списи, ні удари. Проте все таки магістр ордену цих хоробрих воїнів вирішив віддати наказ відступити з правого флангу, оскільки бліндарці також виявились не промахом. Через це відступили й вершники із інших частин поля бою.

Більше атак, окрім обстрілів із луків - та й тих не щільних і не великих, не було. На ранок почали рахувати втрати - вороги втратили дві сотні лицарів загиблими, усіх поранених, видно, позабирали товариші. У бліндарців втрат було також не багато - чотири сотні із шести тисяч піхотинців, що стояли в першому ряду. Кінноту граф не використовував, оскільки переконався на власному досвіді, що цей вид військ у людей набагато потужніший.

У інших частин демонів все було набагато гірше - жертви пішли на тисячі, дойшло до відмітки в тринадцять тисяч вояк, що вже ніколи не повернуться до своїх сімей, жінок, дітей...

 

 

 

 

 

***

 


В полудень реванш вирішив взяти герцог Марбасс - його підтримало дві треті від всіх воїнів демонів, лише граф Бліндару та декілька інших знатних людей стали на захист варіанту тримати оборону. Марбасс знову образив Азазеля:

- Та що ти розумієш, боягузе! Ти втратив три сотні воїнів, на яких тобі начхати, а ми більше не побачимо більш як десять тисяч своїх товаришів! До бою!

Графа ніхто слухати не став - він із злістю спостерігав за своїм суперником: кривавого кольору зіниці, лицемірне темно-синє обличчя, червона кираса, пара золотистих ріг та середнього розміру чорне волосся, що акуратно зачесане, рівномірно покривало голову нахаби.

Щоб не провалити атаку остаточно, прирікши усіх воїнів, що пішли за Марбассом в атаку, Азазель переконав своїх союзників виступити за ними.

- Я краще помру, аніж буду виглядати у очах своїх воїнів боягузом! - гаркнув Азазель та засурмив у ріг, тим самим наказуючи бліндарцям вирушити в бій.

Брат, хоч й не дуже гарно ставився до Азазеля, навіть намагався колись отруїти як претендента на престол, в цей важливий момент підтримав рідну кров, наказавши своїй частині армії рушити разом з графом.

Люди не могли не бачити всього цього - вони виставили лучників наперед та почали все інтенсивніше та інтенсивніше вести обстріл. Багатьох рятували щити та лати, однак не мало й гинуло під цим нещадним дощем. Сурми та барабани підтримували бойовий дух демонів, в повітрі знову вирувала битва людських птахів та демонічних драконів. Азазель вів свою кінноту з правого флангу та розпочав рішучий наступ, що змусило людей відправити в цю точку побільше піхотинців. Цим скористалися інші війська демонів, пустивши свою кавалерію в атаку. Однак виявилось що це звичайно пастка - на кінноту з лівого флангу чекали вовчі ями - коні провалювалися туди, калічилися й прирікали власника на смерть під дощем стріл. Піхотинці вирвалися вперед, намагаючись продовжити наступ, однак лучники розбіглися, а за ними з'явилась стіна лицарів...

Почалась дуже сильная різня, Азазель був змушений дивитися на усе це, оскільки його фланг вивищувався на горбу, проте стиснувши зуби від злості він продовжував наступати. Кіннота призупинилась, а піхотинці використовували хитру тактику - ховаючись за стіною прямокутних щитів вони окрім того що майже не отримували шкоди від обстрілу ще й досить ефективно самі вели стрільбу із центру цих "черепах", вбиваючи набагато більше ворогів.

У центру і протилежного флангу все було гірше - вони повільніше й повільніше наступали, а згодом взагалі почали відступ, залишаючи позаду гори трупів як і ворогів, так і своїх.

Азазель же навпаки прорвався кіннотою по швидко знайденій безпечній ділянці без вовчих ям та розбив цю ділянку людських військ. Він намагався нанести найбільшу шкоду ворогу, а тому разом з іншими вершниками покинув піхоту й прорвався углиб табору людей, сіючи смерть і травмуючи будь-кого хто траплявся на дорозі.

Вони все більше і більше розпорошувалися, по плану мусили зібратися при відступі. Раптом, троє вершників що з ними нападав Азазель впали від незрозумілого удару. Сам демон зреагував миттєво - очі загрозливо блимнули, він зістрибнув із коня і дмухнув на всю силу вогнем, спалюючи практично все, що траплялось на шляху.

- Даремно тратиш силу - почулось за вогняною стіною.

Демон припинив атаку й помітив чоловіка, блондина, той був одягнутий в хутрові штани та мав білу накидку, що покривала все тіло. Він встромив свій золотистий меч в землю, сформувавши золотистого кольору купол, що захищав його від ушкоджень. Захищав тільки його. Схоже синьоокого зовсім не хвилювали люди, що кричали, обпечені вогнем.

- Помри! - гаркнув Азазель та метнувся блискавкою, дугою обходячи суперника справа.

Два мечі зіткнулися, сформувавши безліч іскор, а сила удару була такою великою, що земля під блондином тріснула, тому що Азазель бив зверху.

Миттєво обидва почали дуже швидко наносити та відбивати удари, по декілька десятків в секунду. Зрозумівши, що в фехтуванні вони рівня, вирішили піти на хитрості.

Азазель почав використовувати полум'яні подихи, змушуючи ворога частіше захищатися магічним щитом... Йому потрібно було аби той не використав захист, а просто відскочив. Нарешті, блондину надоїло ховатися за магією і він відскочив вліво.

-"Момент!" - подумав граф, майже непомітно опинившись, незрозуміло як, за спиною молодика та почав виконувати смертельний випад мечем...

Синьоокий виявився далеко не простаком. Він випередив Азазеля й також непомітно опинився за його спиною...

-"Що!? Коли!?" - тільки встиг подумати граф.

Часу ухилитися не було, а тому він лише відхилив удар, що був націлений на його голову, прийнявши його по спині.

Впавши, демон перевернувся на спину та ледь встиг уникнути ще одного удару по голові. Потім ще одно, ще. Зрештою молодик ввігнав лезо свого меча просто в груди, проте помилився із траєкторією, та й Азазель устиг трохи посунутись. Замість серця він проколов праву легеню ворога.

Зіниці демона розширились втроє, він настільки сильно вдарив ногою по коліну ворога, що те із голосним звуком хруснуло. Наостанок він залишив на правій руці свого ворога мітку - великий поріз мечем, з якого миттєво почала литись кров.

Сам демон застрибнув на коня й тварина почвалала чимдуж звідти. Свідомість помаленьку покидала Азазеля... Він згадав образ батька... Інзерда... На очах промайнула й Матільда, що зверталась до нього: "Ти остання дитина що в мене залишилась..."

Кашляючи кров'ю він підмітив сам про себе:

- Дурна... буде... смерть...

А опісля відключився. На щастя він встиг сяк-так прив'язати себе до коня, а тому не випав із сідла. Кінь біг в сторону Бестінона, на захід, залишаючи по собі каплі крові свого господаря...

(Далі буде...)

: Оріджинал | : Незнаний_Тамплієр
: 630 | : 0 | : 0.0/0
: 0

[ | ]