Глава 1: Ізгой

Холодний вітер неспішно гнав опале листя по парку. Він з легкістю підхопив листочок, який тільки відірвався від дерева, та й поніс його до старого дуба. Осіннє холодне сонце, кидаючи останні промені, повільно опускалось за горизонт. Останній промінчик на прощання освітив те, що його зацікавило. Він ковзнув між корінням старого дуба, і відкрив трагічну картину. Молодий вовк лежав нерухомо, і лиш ледь помітне дихання лишало надію. Його біла шерсть була забруднена власною кров’ю, а сам він марив. В такі моменти усе життя пролітає перед очима.

POV

Моє ім’я Теодор Сем’юель Блекхарт. Я народився третій у своєму виводку. Та мені не були раді, адже у сім’ї Блекхартів було повір’я що у їх роду народиться вовченя, з сніжно-білою шерстю, яке принесе горе у сім’ю. Нажаль, білим на світ, появився я. Мій батько Сем’юель був наляканий цією подією, адже як істинний Блекхарт, він понад усе боявся втратити щось через повір’я. Сем незлюбив мене, ставши на моєму небі холодним, недосяжним місяцем, який вічно ховався за хмарами. Натомість мене зігрівало мамине сонце, її звали Кейтлін. Здавалось це ім’я звучало, як найпрекрасніша в світі пісня. Брати ревнували її до мене, зате завжди робили мені капості, та обзивали Білосніжкою.
Пройшов час і ми стали старші, та для мене нічого не змінилось, але все ж не дивлячись нінащо я не зламався. Одного похмурого осіннього вечора, я йшов своїм улюбленим парком, біля старого дуба, на якому завжди ховався від шкільних хуліганів, та своїх братів. Задумавшись під його кроною куди міг пропасти мій друг Нік, я і не замітив як стемніло. Почав накрапати дрібний дощ, що стало сигналом поспішати до такого нерідного дому. Через шум дощу, що поволі переростав у зливу, я не почув автомобіль, який мчав на повній швидкості у мою сторону, мить і я відчув що мене хтось штовхнув у спину, шокований я почув глухий удар, скрегіт металу, та тріскання скла. Прийшовши у свідомість я жахнувся, переді мною лежала збита автомобілем Кейтлін. ЇЇ останні слова, на все життя врізались мені у пам'ять.
— Синку я… я люблю тебе, я… я вірю в тебе Т… Теодоре!
— Мамо, Мамо! Не покидай мене!
Я завив, від душу-роздираючого болю на затягнутий хмарами місяць, по моїх щоках покотилися солоні сльози, цієї миті здавалось, наче небо плакало разом зі мною, адже у мене на руках загинула моя мати. Тієї найтемнішої ночі, згасло моє сонце, згас останній промінь надії моєї сім’ї. В її смерті Сем’юель звинувачував мене. Справді він істинний Блекхат, у нього так ж чорне серце як і його предків, борони Боже моїх братів, аби вони не пішли його стопами. Не змігши більше цього терпіти, я покинув домівку, яка завжди здавалась мені тюрмою. Я змінив прізвище, щоб спалити усі мости, хоч кров нас і пов’язувала, та Сема Блекхарта я більше не вважав за батька. Так я став Теодором Увайтом.

Глава 2: Дорога закону

Минули роки з того дня, як він покинув батьківський поріг. Розлючений на Сем’юеля, Увайт дав собі клятву, що не дозволить нікому поводитись несправедливо до інших, адже так поступали з ним. Він прагнув стати гідним пам’яті матері.
Подув прохолодний вітерець, він змітав пил з вулиць, ховаючи сліди життя від пазурів ночі. Пролітаючи під лавкою, його подих підчепив загублений папірець, і жваво поніс його над землею,та жбурнув у вовчу морду.
— Якого милого! — ледь не висловився Увайт.
У його лапах лежав буклет, в якому було написано «Поліцейська Академія Зоотрополіса. Набір кадетів. Ти потрібен своєму місту.» В цей же момент на небі розійшлися хмари, і його осяяло сонце. На мить Теодору здалося, що це мати розсунула своїми ніжними лапками хмарки, щоб глянути на свого сина, турботливими очима, кольору ранкового блакитного неба.
— Дякую Кейт. — прошепотів Білий та швидким кроком відправився в
сторону автовокзалу. Він відчував, що це наблизить його до кращого життя. Знав би він тоді, що на нього чекає в майбутньому, куди заведе його ця дорога. Все рівно він би вчинив так само, адже не дивлячись на все вважав свій вибір вірним. У нього була вагома мотивація стати на шлях закону.
В перші дні свого навчання, Тед тримався осторонь від усіх, адже школа та сім’я, зародили у його душі початки соціофобії, він боявся інших звірів. Через це на нього дивилися, як на якогось дивака. Одного дня до нього під час обіду підсіла дівчина, яка як він встиг помітити, вивчала його уважним поглядом вже декілька днів.
— Привіт! Мене звати Рейчел Китиця. А ти у нас напевно Теодор так?
Усміхнено запитала вона простягнувши Білому свою ніжну лапку.
— Саме так я Теодор Увайт. Приємно познайомитись.
Здивований сміливістю своєї співрозмовниці, пожав їй лапу.
Зазирнувши у її смарагдові очі він відчув, щось не звичне в середині себе, ніби у його душі зародилася іскра нового сонця. Щось таки було у цій юній карпатській рисі, але з того часу вони усюди були разом.
Вона допомагала йому у навчанні, а він допомагав тренувати фізичну форму. Також Рейчел познайомила Теда з другом свого дитинства, товстуном на ім’я Бенджамін Шкрябогриз, який також був курсантом академії. Увайт зразу сподобався Бену. Тоді йому здавалось що він знайшов нову сім’ю.
Та все ж життя не йшло так гладко як хотілось. З часом Сем’юель дізнався що Теодор поступив до поліцейської академії, з надуманих собою причин він вирішив зруйнувати мрію свого сина, тому що він сліпо вірив в те, що саме Тед винен в тому, що не стало кохання всього його життя. По правді іноді і сам Увайт ловив себе на такій думці, адже якби він тоді не загуляв у парку до вечора, та прийшов вчасно до дому, Кейтлін не прийшлось би жертвувати своїм життям заради свого недолугого сина.
Ректором академії був старий друг Сем’юеля, полярний лис Грекхем Драгунов, між студентами просто одноокий Грег (пірат). Суворий дисциплінований, про таких можна сказати що у голові замість мізків статут. Та все ж він цінував дружбу, тому радо погодився допомогти сему адже його прохання таки не перечило правилам закладу. А знайомі вони були, тому що служили разом у форті «Місячного кігтя» п’ять довгих років.
Одного разу знаходячись у південному крилі академії, наше тріо спілкувалось на різні теми. Шкрябогриз розпинався розхвалювати, який сьогодні чудовий день, як прекрасно світить сонце, та як ніжно пахнуть квіти. «Скільки ж любові Всевишній вклав Бенжаміну в душу, напевно її вистачило б на увесь світ.» — прошепотів озвучуючи свої думки Теодор. Раптом юний Увайт завмер, перевівши свій зачарований погляд на Рейчел, що грілась у сонячному світлі розчісуючи своє каштанове волосся. Промінчики сонця відблискували у її смарагдових очах, а китиці на кінчиках вух, ніжно тремтіли від подихів вітерцю.
— Тож ти закохався у нашу Рейч. — промовив Бен і розплився у щирій усмішці.
— Та не може такого бути, ми ж з нею різних видів, і на цьому все. — Намагався відмазатися Тед.
— Запам’ятай братику, найголовніший закон природи «любові види всі підвладні». Будь ти маленька миша чи великий слон, якщо між вами пролетить стріла амура, вам від цього не втекти. — Настояв на своєму Шкрябогриз.
— Так я закоханий у неї. — з сумом зізнався Увайт. — Але ж що на рахунок Рейчел, навряд чи вона відчуває до мене щось більше ніж дружбу.
— Який все таки ти сліпий. — Бен перебив Теда. — Прийде час і сам усе побачиш, а зараз непогано було б підкріпитись. — Підсумував Шкрябогриз, і прийнявся діставати з рюкзака коробку з ще свіжими пончиками. Зненацька затріскотав динамік для адміністративних оголошень, і з нього полились слова.
— Теодор Увайт, зайдіть негайно у кабінет Драгунова.
— Ти щось накоїв? — Запитали в один голос друзі, глянувши на Теда. Той у відповідь лиш пожав плечима, після чого вирушив у подорож лабіринтами коридорів. Минуло п’ять хвилин, і він уже стояв перед масивними різьбленими дверима, зробленими з чорного дубу. Двері прочинилися зі страшним скрипом, наче їх ніхто не змащував уже більше століття. Увійшовши в кабінет, Тед узрів побитого, але ще не склавшого перед життям зброю, одноокого лиса.
— Капрал Драгунов! Чим я завдячую вашій увазі? — Віддаючи честь, поцікавився молодий вовк.
— Вільно курсант! — Скомандував капрал. — Тут питання задаю я, містере Увайт чи точніше сказати Блекхат. А чи знаєте ви, що за внесення до вступного бланку фальшивих даних, виганяють з нашого закладу. Адже як не чесний кадет, може стати чесним полісменом? — З ледь помітною лукавістю в голосі промовив Грекхем.
— Так я Теодор Сем’юель Блекхарт, і я знаю про це правило, та все ж у статуті сказано про те, що щоб вступити в академію, абітурієнт має право реєструватись, як піж батьківською, так і під материнською фамілією. Моя мати Кейтлін Деневер Увайт, і через сімейні обставини я вирішив взяти дівоче прізвище матері за своє. — Мало не зірвавшись, через емоції завершив свій захист Тед.
Після цих слів, з темного кутка кабінету, на світло вийшла постать, яку він волів більше не згадувати, це був його батько. Від нього несло ароматом дешевого віскі та сигар, його постійний супутник після смерті Кейт. Сем’юель глянув на свого сина, і побачив в його очах блакитне ранкове небо, яке дісталось йому від матері. Задивившись в них, він згадав свою першу зустріч з Кейтлін, те як у неї закохався, згадав перший поцілунок, власне весілля, момент коли дізнався, що буде батьком. Перед ним промайнуло усе його подружнє життя. Згадалось і прохання дружини, полюбити їхнього сина таким яким він є, не зважаючи на сімейні забубони. Зненацька по сірій вовчій щоці скотилась скупа чоловіча сльоза.
— Залиш його у спокої Грекхем! — Різко висловився Сем. — Синку, ти народився Блекхартом і уже нікуди від цього не дінешся, прийми це і живи вільно — Напружено промовив старий вовк.
— Добре батьку. — Сам того не очікуючи відповів Тед.
Після цих слів, Сем’юель збентежений протиречивими думками покинув кабінет.
— Вільно кадет! На цей раз у мене все, але більше мені не попадайся. — попередив капрал Драгунов.
На виході з кабінету, засмученого Теодора уже зустрічали Рейчел з Беном.
— Ми усе чули. — Промовила Рейч. Вона підійшла і обняла білого, та промовила.
— Запам’ятай дурненький, як би тобі не було погано, у тебе завжди є ми.
Увайту зразу ж потеплішало на душі. Не стримавшись Шкрябогриз, стиснув в обіймах їх обох.
Цієї ночі Теодор довго не міг заснути. У його голові ніяк не впорядковувались усі події та емоції пережиті за день. Та все ж ближче до ранку Морфей усе таки взяв гору, і затягнув Теда у своє царство. Він опинився в порожній кімнаті, з усіх стін якої сяяло біле світло. Зненацька ззаду пролунав голос такий знайомий і рідний.
— Теодоре!
Він обернувся і заплакав, перед ним стояла його мати, а в її очах як завжди горіла ранкова блакить.
— Ти молодець синку, ти вибрав правильний шлях, тож іди ним гідно, знай я завжди буду з тобою, я тебе люблю сину. — Після цих слів Кейт поцілувала його в чоло. Тед прокинувся під спів будильника, а відчуття маминого поцілунку супроводжувало його до самого вечора.