Чи всесильна наука? Розділ 2
06.11.2017, 11:28

Угледівши мене, нахилену над Едовим протезом, Феліз пробурмотів "Упс" і хотів уже змитися, але передумав і заговорив з хлопцем, взагалі не звертаючи на мене уваги.
- Едвард Елрік, Стальний алхімік, якщо не помиляюся? Мене звуть Феліз Ірвайн, я- механік автоброні, винайшов найміцніший сплав у світі,- весь цей час я сверлила його поглядом. Ед це помітив.
- Ви знайомі?- запитав він.
- Ну, можна і так сказати. А що ти тут робиш?- звернулася я до Індика, як вирішила подумки називати Ірвайна.
- Працюю, з Ліора останнім часом прибуває дуже багато поранених. Тож армія попросила про допомогу.
- З Ліора?!- скрикнув мій друг і підвівся на ліжку. Ірвайн навіть договорити не встиг.
- Я ж прибив того шахрая Корнелло, що... що там сталося?!- зіниці мого друга розширилися від шоку, він завмер, намагаючись скласти свої думки докупи.
- А ти не знаєш? Після викриття вами цього злодюжки прийшов якийсь буцімо справжній Корнелло і сказав, що інший був самозванцем. Централ навіщось вислав туди свою армію, а той "священник", якщо можна взагалі так сказати, підбурив народ до повстання і от- тепер маємо ще одну війну,- ми обоє були вражені. Ед взагалі не міг усе це осмислити- він так старався покращити ситуацію в місті, скинути того шахрая, та вийшло тільки гірше...
- Як же так... І навіщо Фюрер ввів війська...- вимовив ошелешено. Невидющим поглядом утупився кудись в підлогу і неначе скам'янів. Я не знала точно, що відбулося в Ліорі, але одне було зрозуміло- почалася чергова війна. Мене теж, хоч і не так сильно, як друга, схвилювала ця новина. До того ж, мені було боляче, що Еда знову спіткала невдача, хотілося втішити його, підтримати, але я навіть не уявляла як, тому просто мовчки сиділа. Шок хлопця тим часом перейшов у злість. Злість на самого себе. Він вдарив кулаком по ліжку так, що аж заскрипіли пружини. Я бачила, що відбувається з Елріками в таких ситуаціях. Вони починають звинувачувати у всьому самих себе. Від цього мені стало ще важче на душі. Я не могла більше нічого не робити, тому вирішила просто підтримати алхіміків словами:
- Ед,- він не зреагував.-Я не знаю майже нічого про війну і про твою роботу, але розумію, як тобі важко...
- Схоже, ця новина для вас дуже важлива. Що ж, у мене багато роботи. Ще побачимося,- чи то не почувши моїх слів, чи то не зрозумівши ситуації, байдуже попрощався Феліз і вийшов. Ми залишилися наодинці зі своїми почуттями. Я хотіла продовжити свою промову, але першим заговорив Ал, який мав таку можливість тільки коли в кімнаті не було нікого стороннього, адже тепер через діри легко можна було помітити, що обладунки порожні:
- Брате, ми провалилися.
- І вже нічого не зробиш- почалося повстання. З кров'ю, болем і вбивствами. Через нашу дурість. Таке воно- життя... - Ед гірко усміхнувся.
- Виправивши одну проблему, створили в рази страшнішу- таку, яку не зможемо подолати,- закінчив Ал і після цих слів у кімнаті все завмерло. Нависло тяжке, наче свинець, мовчання, тиску якого я не витримала перша- розревлася, як маленька дівчинка. Але беззвучно, лише стиха схлипуючи. Я ненавиділа ту гірку посмішку, яка щойно з'явилася на обличчі хлопця. Одного разу вже бачила таку і сподівалася, що більше не побачу. Але це відбулося знову. Кому зараз потрібні мої сльози? Чому я не вмію стримувати почуття? Це хлопців треба зараз втішати, а не мене. Я спробувала перестати плакати, але навпаки схлипнула ще голосніше. Звук пробудив Еда й Ала із глибин їхнього зневіреного забуття.
- Уінрі, що з тобою?- розхвилювався Ал. Я не відповіла. Старший Елрік сумно подивився на мене. Мабуть, він розумів, чому я плачу. В наступну мить хлопець поклав руку мені на плече і стиха промовив:
- Не хвилюйся за нас. Ми самі обрали цей шлях і маємо пройти його до кінця.
- Так, знаю. Я знаю, що ви сильні і те, що багато можете витерпіти і подолати, на відміну від багатьох, але...
- Ні, Уінрі. Може ми й можемо багато чого, та все одно залишаємося лише людьми. Беззахисними і дурними,- це сказав, перебивши мене, той, хто отримав звання державного алхіміка у дванадцять років.
- Не кажи так. Ви з Алом дуже сильні, як фізично, так і душею! І я в вас вірю, і плачу тільки тому, що не хочу бачити зневіри і таких гірких усмішок на ваших обличчах.
- Уінрі...
- Не хвилюйся за нас із братиком,-озвався Ал підбадьорююче, хоча суму у своєму тоні все одно приховати не зміг. Ед влігся назад на ліжко і поклав несправжню руку на табурет:
- Давай уже за роботу. Автоброню треба полагодити. Без неї я точно нічого зробити не зможу,- звернувся він до мене. Я опустилася на табурет і продовжила справу. Запала мовчанка. Всі були не в настрої. Я теж занурилася у свої думки, автоматичними рухами приєднуючи деталі і прикручуючи гайки.
- То де ти познайомилася з тим типом?- запитав через хвилин десять Елрік Старший, маючи на увазі Феліза Ірвайна.
- У поїзді зустріла, по дорозі сюди. Одразу мені не сподобався...
- І ви посварилися,- договорив за мене друг. Як хлопці мене все-таки добре знають.
- Ну, так,- пробурмотіла я.
- Привіт усім! Як справи? Видужуєте?- двері розчинилися так різко, що ледве не злетіли з петель. Братів Елріків прийшов провідати вічний оптиміст Маес Х'юз. Щоправда, побачивши наші траурні вирази обличчя, він одразу ж посерйознішав.- Що тут сталося?
- Ліор. Ми не знали,- коротко відповів Ед.- Ви ж нам не хотіли говорити, так?- просверлив Х'юза докірливим поглядом. Той нервово поправив окуляри.
- Мустанг наказав мовчати- сказав, що ви- ще діти, хоч і розбираєтеся з дорослими проблемами.
- Он як. тоді все зрозуміло,- зітхнули Елріки.
- В будь-якому разі не переживайте так через це. Ви тут не винні.
- Як не винні? Ще й як винні- це ми погіршили ситуацію.
- Так, а тепер послухай-но сюди: по-перше- ви хотіли як краще і розібралися з Корнелло, по-друге- не було би по-моєму ніякої війни, якби туди не вислали армію,- аргументація була беззаперечною. Хлопці нарешті більш-менш заспокоїлися, пробурмотівши, щоправда, щось на зразок "Але ж війна почалася все-таки. Будеш тут одужувати спокійно на нашому місці." Я зітхнула з полегшенням.
Ще трохи порозмовлявши з нами і показавши з детальними коментарями кожну з десяти фотографій своєї донечки, Маес пішов назад на роботу. Відновлення протеза золотоволосого Елріка-старшого тривало у тиші, доки не пролунало підозріле:
- Слухай, ти тут надовго, чи плануєш полагодити і зразу назад додому?- запитав алхімік, явно сподіваючись на перший варіант.
- Взагалі-то, роботи вистачає. Я планувала лише на кілька днів залишитися. А що, збираєшся знову мою автоброню ламати? Признавайся, у що ви влипнули?- після запитання, яке я чула вже далеко не вперше, у мене з'явилися деякі неприємні здогади.
- Давай, я тобі потім розкажу... Просто сам ще не розібрався "у що ми влипнули".
- Тобто? Ні, розповідай зараз!- якщо негайно все не вивідаю, мабуть, більше шансу не буде.
- Братик, давай розкажемо. Думаю, буде краще, якщо Уінрі одразу про все дізнається,- Ал, який весь час лише спостерігав за нами з кута кімнати, нарешті вирішив озватися. Навіть після таких заохочень Ед ще вагався і я в очікуванні продовжила роботу над зіпсованою рукою. Врешті-решт він зважився. Тон у хлопця став серйозним, як ніколи. В ньому вчувалося і щось ще. Ця нотка була для мого друга дитинства невластивою, тож я не одразу розпізнала, що вона означає.
- Ну, цей, блін, Мустанг доручив нам, як завжди всю брудну роботу- у місті на днях з'явилася шайка химер. Армія вирішила, що вони становлять небезпеку, тож ми з Алом і ще кілька військових мали їх заарештувати. Але... то були не звичайні химери. Вони не перевтілювалися в тварин. Виглядали, як звичайні люди, але, клянуся, сила цих чудовиськ в десятки разів перевищувала силу звичайних химер. Їхню шкіру неможливо пробити пулями, вони неначе взагалі не відчувають болі і... знаєш, мені здалося, що ними хтось керує, як ляльками. Зрачки у кожного були розширені так, що майже повністю затуляли очне яблуко і зовсім не рухалися. Рухи всіх цих чудовиськ, так, думаю, не зважаючи на зовнішність, людьми їх не назвеш, були синхронні. Тому і думаю, що це якийсь вид гіпнозу. Не знаю, правда, чи ти знаєш про таке. Все б могло дуже погано закінчитися, якби не прислали підкріплення. Тільки-но видужаю, піду в центральну бібліотеку, щоб дізнатися більше. Ось - це все...
- Боже, хлопці! - почувши, в якій ситуації опинилися юні алхіміки, я усвідомила, що поламана автоброня- це дурниці порівняно з тим, що могло статися. Я рвучко обняла Еда, радіючи, що все добре закінчилося.- Будь ласка будьте обережні, якщо збираєтеся займатися такою небезпечною справою! Бо я ж вас знаю- завжди робите щось божевільне!- і... я зрозуміла нарешті, що почула тоді в голосі Елріка Старшого- це був страх, незначний, але я була певна, що не помилилася. Ед- не боягуз, це був страх зовсім не перед тими монстрами, а, імовірніше, перед невідомістю, чимось страшним, про існування чого він раніше навіть не здогадувався.
- Добре, Уінрі,- кивнув Ал у відповідь на мій наставницький монолог.
- Не хвилюйся. Все буде добре. Треба дізнатися більше про цих надлюдей. А раптом це допоможе нам з братом повернути колишні тіла,- схожі слова від Еда я вже чула не один раз. От тільки надто вже вони самовпевнені. Досі хлопці відбувалися пошматованими протезами, але... хтозна, що буде далі...
- Ох, головне будьте обережними і не переоцінюйте свої сили...- ще натхненніше почала надоумлювати братів я, але на це одразу спалахнув протест з їхнього боку, точніше, з боку старшого.
- Ой, ну тільки не починай нас повчати, як Мустанг і бабуся Пінако!- вигукнув хвалькуватий герой-недоросток, тоді як Ал просто тихо згодився з моїми словами. Який же усе-таки різний у цих хлопців характер!
- Ну, добре, добре,- врешті-решт погодилася я і продовжила лагодити руку-протез. За усіма цими катастрофами і переживаннями навіть не помітила, як уже майже закінчила роботу.

: Fullmetal Alchemist | : Mirani
: 488 | : 0 | : 0.0/0
: 0

[ | ]