Коли надворі сніжить, хочеться заритися носом у теплесеньку ковдрочку, випити чашечку гарячого какао, почитати яку-небудь статтю про автоброню... Але ж ні, обов'язково цим двом потрібно влипнути в якусь небезпечну справу, щоб все врешті-решт закінчилося якнайгірше, Ед потрапив до лікарні, а мені довелося знову їхати в місто- лагодити його понівечену до стану картоплі-пюре сталеву руку! Зараз я одягаюся "капустиною" і закликаю всю свою силу волі для того, щоб виповзти разом з важезною сумкою, повною деталей, на морозний ґанок, а далі попрямувати до станції поїзда.
Ось я вже на місці. З гучним гуркотом і свистінням під'їжає поїзд. Коли з деяким зусиллям піднімаюся по сходинках і захожу до вагону, бачу, що в ньому ні душі, як і на вулиці. Лише он, якийсь юнак сидить з протилежного боку вагону. Я кладу сумку на одне з місць і сама сідаю поруч. Витягаю свій улюблений журнал "Технології". Поглядом натикаюся на статтю про новітній винахід і... фотографію Еда. Капець! Вже й механіку освоїв! Стоп. Це ж таки алхімія! Мабуть, винахід якийсь особливий, що його у всіх підряд журналах друкують. Починаю читати. Що за фігня? Нічогісінько не розумію! Треба буде у самого Еда запитати про оці "способи використання алхімії в битвах", як тут написано, а то жодних точних пояснень немає, лише суть винаходу. Можливо, це для того, щоб усі підряд ним не користувалися. Ох, мене б так в улюбленому журналі надрукували, як його... Так, а що тут ще цікавого є?
- Мадам, що читаєте?- по порожньому вагону пролунав голос чорнявого юнака, що сидів трохи віддалік, а тепер підійшов і нахабно розглядав відкриту сторінку "Технологій" через моє плече. Я відповіла трохи грубо:
- Улюблений журнал "Технології". Може б ти спочатку представився?
-А, точно. Я - Феліз Ірвайн. Знаменитий механік, до речі. Дивно, що леді досі про мене не чули,- марнославно повідомив він, жартома звертаючись до мене на "ви".
- Ну знаєш, до нас в Різенбург новини рідко доходять,- уїдливо відповіла я, ігноруючи його награну вічливість.
- О, здається, мене і в цьому журналі друкували,- "знаменитий механік" вирвав у мене з рук "Технології" і заходився шукати статтю про себе самого.- Знайшов, ось вона де,- він тицьнув мені під самий ніс сторінку з власною фотографією. Мушу визнати, на ній цей марнославний індик виглядав так добре, що у мене в голові навіть мимоволі промайнула думка, який він красунчик. Заголовок тексту був такий: "Найміцніша автоброня за всю історію". Чорт, цей пацан - ще й мій конкурент. Хоча можу посперечатися, що та рука, яку я зробила Еду, в тисячі разів міцніша за будь-яку з його робіт, і мене ніде ще не надрукували просто тому, що ніхто не збирається їхати в таку даль, як Різенбург, щоб шукати майстрів автоброні для репортажу. В голос я сказала лише:
- Оце то так, який збіг- я теж механік. В нашій родині майстерність виготовлення протезів передавалася з покоління в покоління.
- Я підійшов поспілкуватися саме тому, що знаю це. Ви ж- Уінрі Рокбелл, особистий механік Стального алхіміка?
- Так і є, звідки ти знаєш?- оп-па, схоже, я не така вже й маловідома, як думала.
- Кожен уже чув про дівчину такої знаменитої особи,- пояснив Феліз, насмішкувато усміхаючись. "Цікаво, це в нього завжди такий вираз обличчя?"- встигло промайнути в моїй голові перед тим, як я осмислила сказане і, почервонівши до кінчиків вух, вигукнула:
- Дівчину?!
- Ой, вибач, різні плітки ходять. То ви не зустрічаєтесь?- юнак зробив спантеличений вираз обличчя, але цим мене не обдуриш - очевидно ж, що він сказав це просто, щоб погратися з моїми почуттями і посміятися, і немає навіть ніяких пліток. Я не на жарт розлютилася і ледве стрималася від того, щоб не набити йому величеньку ґулю одним із гайкових ключів, широкий вибір яких лежав у мене в сумці. Намагаючись не видати своїх емоцій, відповіла:
- Авжеж ні, ми просто давні друзі. В дитинстві часто гралися разом.
- Он як, - Філіз зайняв місце навпроти мене, збираючись продовжити розмову. Він уже хотів щось сказати, але я спробувала навмисне перевести тему в професійне русло:
- То що ж особливого у твоїй автоброні? Може поділишся секретом?
- Я просто використовую особливий сплав. До речі, а чому брат Едварда Елріка завжди носить обладунки?- схоже, співрозмовника набагато більше за власний винахід зараз цікавило особисте життя мого друга і він продовжував у мене випитувати його секрети.
- А що за сплав?- я на провокацію вестися не збиралася і знову спробувала заговорити про автоброню.
- Титану з золотом. Надміцний, але і досить важкий. Щоб носити такий протез треба мати шість тверденьких кубиків на животі. Я відповів на твоє питання, тепер дай відповідь на моє,- він ніяк не здавався.
- Вибач, не можу сказати,- хотіла вічливо відмазатися я, але все виявилося не так просто.
- Ага, значить тут приховується якийсь цікавий секрет,- Ірвайн виявився аж надто метикуватим і довгоносим.
- Нічого тут не приховується, просто...- на цьому слові я затнулася - і справді, як пояснити те, що Ал носить обладунки? Не розповісти ж, що вони і є його тілом.
- Що "просто"? Так я і знав. То ти відмовляєшся розповідати?
- Звісно ж, відмовляюсь,- відрізала я.- І взагалі, не сунь свого носа до чужого проса, чув таке?
- Чув. Той що? А як Едвард умудрився у своєму віці вже позбутися двох кінцівок?
- Умудрився?! Не кажи про це так, як про два загублених цвяхи!- це вже переходило всі межі.
- Гей, та я ж просто запитав, чого так кип'ятитися?
- Та невже?! "Просто запитав"?! - далі я вирішила не поводитися, як дурна і втупилася у свій журнал, так і не відірвавшись від нього до кінця дороги.
Нарешті поїзд зі свистом зупинився. Я досі не охолонула. Як можна так легковажно розмовляти про чужі нещастя? На станції мене зустріла Різа. Вона одразу звернула увагу на "вродливого юнака", що вийшов з вагону услід за мною. Я лише відмахнулася кількома словами, мовляв, не знаю. Звичайно, по виразу обличчя було чудово видно, що таки знаю, але лейтенант не задавала зайвих питань. Майже не розмовляючи ми дойшли до лікарні, де перебував Ед. В передчутті зустрічі мій настрій трохи піднявся. Коли ми знайшли потрібний поверх, то виявили, що хлопець стоїть в коридорі біля телефону і озвучує на цілу лікарню весь свій "дорослий" словниковий запас, імовірно, позичений у самого ж Роя Мустанга, якому ця емоційна промова була адресована. Розпущене волосся Еда ментилялося з одного його плеча на інше, а кулаки, тобто кулак, я була просто в шоці, коли побачила, в якому стані інший, стискався сильніше і сильніше. Мій найприбутковіший клієнт збирався закінчити розмову, побачивши мене, та відірватися від співбесіди з полковником було нелегко. Врешті-решт йому це вдалося і він попрямував до нас із Різою. Я за цей час уже встигла підготувати величенький гайковий ключ для надоумлення наймолодщого державного алхіміка. Тільки-но хлопець підійшов, я буцнула його по макітрі, звичайно, жартома. Хоча, схоже не так легенько, як хотілося б. Ну, нічого не вдієш. Коли бачу понівечений протез власного авторства, просто божеволію. Як сталь взагалі можна довести до такого стану?! Хоча, чесно кажучи, божеволію я здебільшого зовсім не від цього. Усі ті халепи, в які Ед з Алом весь час втрапляють... Вони ж просто жахливо небезпечні. Я, звісно, розумію, що вони вже мають імунітет до таких речей, але ж все-таки ці двоє ще діти, а далі можливостей свого тіла не зайдеш. Ті, з ким хлопці борються, дорослі і сильні. Тому я і хвилююся за них. До того ж, ніколи не розповідають мені про свої справи. Мабуть, не хочуть мене втягувати. Я розумію, але чомусь вголос ніколи не можу висловити те, що думаю, а це виливається у непорозуміння.
- Гей, ти чого б'єшся?!- Ед трохи розізлився через моє "надоумлення".
- Я просто не стрималася, побачивши, в якому стані твоя автоброня!
- Ну блін, в тій ситуації нереально було обійтися без травм!
- То не впутуйся в такі ситуаціі!
- Сама знаєш, що це з моєю роботою і цілями неможливо,- ці слова він промовив серйозно.
- Ох, ну добре. Пішли вже лагодити. Де Ал?
- Нууу...
- Не зрозуміла?!- я пригрозила немаленьким гайковим ключем.
- Він трохи не в формі, так би мовити.
- Ясно...- зітхнула я.
Ми пішли в палату Еда. В кутку сидів, чи то лежав Альфонс, у якого відвалилося півшолома, рука і нога. Він був у такому жахливому стані, що я, взагалі, здивувалася, як його ще солдати випадково на металолом не віднесли.
- Привіт Ал, - привіталася я і скомандувала його старшому брату:
- Сідай і знімай футболку. Почнемо з руки. Хоча нога теж не в ідеальному стані, я думаю, тож її потім ог...ляну теж,- я затнулася на передостанньому слові, коли висунула голову із своєї здоровецької сумки, де шукала потрібні деталі, і наткнулася поглядом на ідеальний торс прямо перед собою. Я хоч і механік, але ж таки дівчина як-не-як, а знаючи Еда з дитинства, не можливо не помічати таких змін, як збільшення пресу і м'язів. Ледь помітно почервонівши, я пірнула в сумку ще глибше, щоб друг часом нічого не помітив.
- Так, автоброню доведеться відтворювати ледь чи не з нуля,- повідомила, заспокоївшись.
- Як і завжди...- зауважив Ед.
- Так, тож це займе багото часу. Зато я здеру з тебе купу грошей і накуплю нових якісних деталей, якщо вже приїхала в Централ, то скористаюся можливістю!- схоже витрати державного алхіміка не лякали, бо він на мої слова лише стенув плечима і ледь помітно усміхнувся. Я почала свою роботу, поклавши Еда на ліжко і підсунувши табурет для сталевої руки. Хлопець весь час витріщався на моє зосереджене обличчя і, як би я не була зайнята професійною діяльністю, все одно помічала ці знуджені погляди і мені ставало трохи ніяково.
Раптом двері відчинилися навстіж і в палату влетів той самий чорнявий хлопець, якого я бачила в поїзді і з яким вже навіть встигла побити горщики.